Страница 4 из 26
І ось, п’яте видіння: собор. Але вже не похмурий, а сповнений світлом. Двері відчинені, всередині – діти, старі, матері з немовлятами. А на дзвіниці – Годрик, але не старий і злий, а молодий і з усмішкою. Він дзвонить, і дзвони співають. А сяйво над містом перетворюється на величезну веселку, яка опускається на землю і торкається кожного будинку.
Примара почала танути. Її кам’яне обличчя стало м’яким, наче віск.
– Прокинься, – сказала вона. – Ще не запізно.
Годрик відкрив очі. Він лежав біля пічки, але все було інакшим. За вікном сяяло північне сяйво – справжнє, але в ньому він бачив райдугу. Він підхопився, побіг на дзвіницю. Ноги ковзали по льоду, але він не падав, його наче підтримував сам Ангел-Охоронець. На верхньо-му майданчику він схопив мотузку і ...завмер. Вперше в житті він не знав, як дзвонити з радістю.
І тут він пригадав. Пригадав, як у дитинстві, до того, як стати злим, мама водила його до собору. Як дзвони співали "Слава во вишніх Богу". Він смикнув мотузку – не різко, а плавно, ніби гладив. І дзвони відповіли. Спочатку тихо, потім гучніше, і ось вже все місто прокинулося.
Люди вибігали на вулиці. Діти у нічних сорочках, старі в шапках, матері з немовлятами. Вони дивилися вгору – на дзвіницю, де Годрик дзвонив, і плакали від щастя. А над ними сяйво перетворювалося на райдугу, і в райдузі з’явилася Віфлеємська Зірка. Вона опустилася до собору і повисла над хрестом.
В соборі запалили свічки. Святий Миколай на іконі усміхнувся. Пастухи – ті самі, з видіння, ввійшли у двері, ведучи за собою дітей. Волхви – у багатих мантіях, несли дарунки: один – хліб, другий – молоко, третій – іграшки. Ангел-Охоронець летів над усіма, і крила його були із райдужних променів.
Годрик дзвонив і дзвонив. Його руки тремтіли, але не від холоду, а від радості. І коли розпочалася служба, він опустився вниз і став біля входу. Люди проходили повз, і він кланявся кожному. А діти тягнули його за плащ:
– Дядько Годрик, а ти будеш дзвонити щодня?
– Буду, – відповідав він, і очі його сяяли, як Віфлеємська Зірка.
З того часу собор Святого Миколая став серцем міста. Дзвони співали не для того, щоб відганяти, а щоб закликати. І кожне Різдво над містом спалахувало північне сяйво, яке перетворювалося на райдугу. А в райдузі діти бачили пастухів, волхвів, Ангела-Охоронця і святого Миколая, який благословляв їх з ікони.
І майстер Годрик більше ніколи не був самотнім. Тому що дзвони – це голос любові, а любов – то Різдво.
+
ВЕСЕЛКА І ДОЩ
+
В ті часи, коли світ ще був зовсім молодим, і небо розмовляло з землею шепотінням вітру і співами птахів, стався великий і грізний Потоп. Втім потім буря вгамувалася, хмари розійшлися, і Бог подарував людям прекрасну обіцянку – що більш ніколи вода на вкриє землю. А знаком тієї доброї обіцянки, яку називають Завітом, стала дивна Райдуга.
Із того часу щоразу після дощу, коли сонечко визирало з-за хмар, Веселка просиналася і розкидала свій дивний міст між небом і землею. О, яка ж вона була красива! Сім кольорів переливалися на її дузі: червоний, як стигла маківка, оранжевий, як апельсин, жовтий, наче курча, зелений, як соковита трава, блакитний, мов небо в ясний день, синій, як волошка в полі, і фіолетовий, мов лісна фіалка.
Люди, звірі і птахи завмирали від захвату, коли бачили її.
– Дивіться, дивіться, яка краса! – кричали діти.
– Диво дивне! – захоплено казали дорослі.
– Краще за всіх! – цвірінькали ластівки.
І Веселка чула ці слова. Вона раділа і пишалася, однак поступово гордість перетворилася на пиху. Вона милувалася своїм відображенням в калюжах і думала: "Ось яка я нарядна! Я – найпрекрасніше, що є на небі. Без мене світ був би нудний і сірий". Вона так запишалася, що навіть сонечку казала:
– Ти, Сонечко, звісно, світиш яскраво, але твоє світло просто жовте. А у мене цілих сім кольорів!
Сонечко було дуже мудрим і добрим, лиш усміхалося лагідно, і гріло землю ще сильніше.
А поруч з Веселкою жив старий друг – Дощ. Він був зовсім не таким яскравим. Він був тихим, спокійним і часто сумував. Люди не завжди його любили. Вони говорили: "Знову цей Дощ, на вулицю не вийти, калюжі скрізь". І Дощ тихенько плакав над землею, омивав листя, напував травичку, наповнював струмки.
Одного разу, після того як Дощ особливо довго поливав землю, визирнуло Сонечко і покликало Веселку на небо. Вона вийшла, сяюча, горда, і розкинула свій міст. Всі, як зазвичай, захоплювались нею.
Внизу, на краю лісу, стояло маленьке Зайченя. Воно дивилося на Веселку і зітхало:
– Як би я хотів бути найкрасивішим, як ти, Веселка!
Мама Зайчиха ласкаво почухала його за вушком і сказала:
– Краса це добре, синку. Але найбільша краса – в доброму серці. Ти пам’ятаєш, як Дощик щойно напоїв нашу галявинку, і тепер у нас є соковита травичка? Це його труд.
Веселка почула ці слова і насупилася. "Що це за труд? – подумала вона. – Я сяю, а він просто ллє воду. Яка в цьому краса?"
В цю мить з неба спустилася пухнаста Хмаринка, сестра Дощу. Вона пошепки сказала Веселці:
– Не пишайся так, сестро. Пригадай, хто допоміг тобі народитися.
Веселка здивувалася:
– Я сама народжуюся! Я виходжу, коли хочу!
Хмаринка похитала головою:
– Ні, мила. Ти з’являєшся на світ лише тоді, коли наш братик Дощик плаче над землею, а Сонечко освітлює його сльози. Твої кольори – це світло Сонечка, яке проходить через крапельки Дощу.
Веселка не повірила. Вона вирішила поговорити власне з Дощем. Вона знайшла його там, де він тихо перебирав свої срібні нитки, готуючись напоїти поле ромашок.
– Послухай, Дощу, – звернулася Веселка пихато, – чи правда, що я сяю тільки тоді, коли ти …плачеш?
Дощ припинив шуміти. Він подивився на Веселку своїми чистими, як джерело, очима. В них не було образи – тільки тихий сум і доброта.
– Так, Веселка, це правда, – тихо відповів він. – Ти сяєш на небі тільки тоді, коли я плачу над землею.
У Веселки ледь ворухнувся самий кінчик її зеленого кольору. Вона вперше уважно подивилася на Дощ. Він був не сірим і нудним, а сріблястим і переливчастим. Кожна його краплина була як маленьке дзеркальце, в якому відігравало сонячне світло.
– Але…чому ти плачеш? – запитала Веселка, і її голос став тихішим.
– Я плачу не від суму, – пояснив Дощ. Я працюю. Я омиваю світ, щоб він був чистим. Я напуваю квіти і дерева, щоб вони росли. Я наповнюю ріки, щоб риби могли плавати, а звірі – пити. Мої сльози – це любов до землі. А твоя краса, Веселка, це нагорода за мій труд. Це знак того, що після роботи чи навіть невеликого суму, завжди приходить радість і краса. Ти – усмішка неба після моєї роботи.
Веселка слухала, і її яскраві кольори почали тьмяніти не від образи, а від сорому. Вона подивилася вниз, на землю. Побачила, як блищать на сонці крапельки на павутинні, як яскраво зеленіє травичка, як вмиті ромашки тягнуться до неба. Всю цю свіжість і чистоту подарував землі скромний, працелюбний Дощ. А вона, Веселка, тільки красувалася, думаючи, що то все – її заслуга.
Велика, кругла сльоза, чиста, як сльоза Дощу, покотилася по небу і впала в річку. Це була сльоза Веселки.
– Пробач мені, Дощ, – прошепотіла вона. – Я була не права. Я була пихатою і невдячною. Я не розуміла, що моя краса народжується із твого терпіння і твоєї роботи.
Дощ усміхнувся, і від його усмішки засяяли всі калюжі на дорозі.
– Не потрібно сумувати, – сказав він. Тепер ти зрозуміла. А відтак, твоя краса стала ще більшою, тому що в ній з’явилася доброта.
Відтоді Веселка абсолютно змінилася. Вона як і раніше сяяла після Дощу, але тепер вона не пишалася, а дякувала. Вона дякувала Сонечку за його ласкаві промені, які дарували їй світло. Вона дякувала Дощу за його труд, який дарував їй життя.