Страница 22 из 26
Сашко зачерпнув води, умив обличчя – і вода заспівала всередині нього: "Люби! Люби!" Він зрозумів: образа – це не просто мені боляче. Це колючий грудочок, який заважає обіймати друзів. А коли грудочок викидаєш молитвою – руки стають вільними для обіймів.
Удома мама зустріла його з усмішкою:
– Що ти такий радісний, синку?
– Мамо, я переміг вовка!
– Якого вовка?
– Сірого, волохатого, зубастого. Але він розтанув!
Мама перехрестила його і дала цілий пиріг – з медом. Сашко відламав половину і побіг до Мишка: "Це бабусі, а це нам з тобою!"
Так ранок біля колодязя навчив юнака: прощати – це не "гаразд, проїхали". Це відчиняти ворота навстіж, щоб у град влітали лише ангели з пирогами.
Сонце стало в зеніт, стало спекотно, як у райській лазні. Сашко з татом пішли в поле – косити траву для кобилки. Тато дав йому маленький серп, і Сашко намагався: раз – трава падає, два – трава падає. Раптом з Чорного Бору висунулась третя голова Змія і захихотіла:
– Ходімо павич!
Павич-гординя вийшов на стежку важливий, як князь. Пір'я райдужні, корона золота, хвіст – як сто сонць. Він ходив перед Сашком і розпушував пір'я:
– Сашко, ти найсильніший! Найрозумніший! Навіщо слухати тата? Коси швидше – покажи, хто тут господар!
Сашко на мить подумав: "А правда, я можу швидше". Серп у руках став важчим, спина випросталась, у грудях заворушилося: "Я! Я! Я!"
Але тут же згадав слова старця: "Гординя – зрадник, що відчиняє ворота". Сашко опустив серп, взяв Щит Смиренності – простий, дерев'яний, з написом золотом: "Без Мене не можете творити нічого". Підняв щит до сонця – і світло відбилося в ньому, як у дзеркалі.
Павич осліп! Закричав: Ой, очі! Ой, пір'їнки! – закрутився вовчком, пір'я посипалося фальшивими блискітками. А потім – шух! – полетів за річку, залишивши тільки одне перо, яке вітерець підхопив і відніс у небо.
Змій завив, третя голова зникла. А Сашко… Сашко впав навколішки в траву і прошепотів:
– Господи, пробач мою гордість. Я нічого без тебе.
І в ту ж мить тато підійшов, обійняв його і сказав:
– Молодець, синку. Разом косити – веселіше.
Сашко посміхнувся. Вони косили поруч: у тата серп великий, у Сашка – маленький, але трава падала рівними рядами. Пахло м'ятою, ромашкою та Божою любов'ю. У граді Злато-Хресті яблуні зацвіли третім шаром – білим, як сніг. Солов'ї заспівали так голосно, що навіть Змій у Чорному Бору заткнув вуха.
Сашко зрозумів: гординя – це не просто "я крутий". Це важкий камінь у кишені, від якого спотикаєшся. А коли камінь викидаєш – ноги стають легкими, як у ластівки.
Увечері тато похвалив:
– Ти сьогодні косив, як справжній богатир!
Сашко почервонів і сказав:
– Це ми разом, тату. Із Богом.
Так опівдень в полі навчив юнака: смиренність – це не "я маленький". Це "я з Богом – і тому великий".
Сонце схилилося до заходу, небо стало малиновим, як мамина хустка. Сашко сидів на вежі, ноги звісив, і рахував зірочки. Раптом Змій Горинич Темряви розлютився по-справжньому. Три голови піднялися, пащі розкрилися, і з них вирвалася буря: чорні ворони-лінь, сірі вовки-гнів, зелені змії-заздрість, сині стріли-журба. Вони закружляли над градом, загриміли:
– Навіщо молитись? Навіщо працювати? Все одно нічого не зміниться!
Одна стріла-журба встромилася в стіну. У саду душі зав'яли квіти, джерело притихло, солов'ї замовкли. Сашко впав навколішки:
– Ангел мій, допоможи!
І тут з неба спустилися світлі витязі:
Преподобний Сергій – високий, з палицею, очі – тихий ліс.
Блаженна Ксенія – у хустинці, посмішка обіймає світ.
Святитель Миколай – з мішком добрих справ.
Вони стали пліч-о-пліч. Сергій підняв хрест – буря відступила. Ксенія заспівала тропар – квіти стрепенулися. Миколай розсипав ладан – стріли розтанули. Сашко схопив Меч і крикнув:
– Господи Ісусе Христе, помилуй мене!
Світло розлилося рікою. Хмара розірвалася, ворони попадали, як град. Змій завив і сховався.
Коли дзвони задзвонили до вечірні, Сашко сів на вежі і заспівав дзвінко:
"Заздрість відбита – дякую, Господи!
Образа прогнана – пробач, Мишко!
Гординя засліплена – вибач, гордість моя!
Зневіра вирвана – допоможи, Богородице!"
І пішов у храм. Отець вислухав, перехрестив. Сповідь була як виймання стріл: душа зітхнула вільно.
Вдома мама обійняла:
– Ти сьогодні світиш, як лампадка.
Сашко посміхнувся: Це Господь світить через мене.
Так вечірній огляд навчив юнака: щодня – битва, а щовечора – перемога, якщо дякуєш і каєшся.
На сороковий день гримнув Іллін грім. Небо розкололося, блискавки сяяли, як мечі архангелів. Змій Горинич Темряви вирішив: все або нічого. Виріс до неба, розкрив три пащі, вивергаючи вогонь брехні. Навколо граду заклубилась пітьма.
Сашко стояв на вежі, вітер тріпав сорочку. За спиною – Господь, попереду – ангели, з боків – святі, внизу – все село молиться, старець Никодим киває з келії.
Юнак підняв три дари відразу:
Спис Пам'яті Божої – довгий, легкий, з наконечником у вигляді Лика Христа.
Меч Ісусової молитви – короткий, але гострий, як блискавка.
Щит смирення – простий, дерев'яний, але на ньому золотому: "Без Мене не можете творити нічого".
І крикнув так, що грім замовк.
– Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного!
Світло вдарило, як тисяча сонць. Змій завив, луска посипалася, очі згасли. Він згорнувся кільцем і покотився в Чорний Яр – назавжди.
На світанку град Злато-Хрест сяяв яскравіше за веселку. Стіни – кришталь, маківки – перли, сад – рай. Над брамою – нова ікона: отрок Олександр із трьома дарами.
Старець Никодим прийшов у село, обійняв Сашка:
– Ти став воїном Христовим. Носи дари ці завжди.
Сашко вклонився до землі, потім побіг селом: роздавати яблука, миритися, допомагати. Щовечора піднімався на вежу, перевіряв стіни і шепотів:
– Господи Ісусе Христе, помилуй мене.
І Господь відповів світлом: "Я з тобою".
А ти, маленький слухачу, теж вартовий. Візьми Спис, Меч і Щит – і жоден ворон не пройде. Молись, люби, пробачай – і твій град сяятиме вічно.
+
КАЗКА ПРО ОМЕЛЮ І ЦАРЯ НЕБЕСНОГО
+
У ті часи, коли по землі широкій і привільній, як степ під синім небом, ходили оповіді про чудеса та богатирів, жив-був у селі глухому, біля річки звивистої, що вилася срібною гадюкою, хлопець на ім'я Омеля.
Був він простодушний, як хліб житній, та лінивий – неначе кіт біля теплої грубки, – і проводив дні свої на лежанці, мріючи про дива заморські, про те, що в арабських ночах Шехерезади є за мановінням чарівної лампи.
Хатинка його стояла скромна, з різьбленими віконницями, а робота – воду з колодязя тягати, дрова рубати – здавалася йому важчою за гори.
– Ех, – зітхав Омеля, – якби ж чудо трапилося, як у казках, де Аладдін тре лампаду, і джини виходять, виконуючи бажання три!
І ось одного разу, в ніч повномісячну, коли місяць висів над лісом, немов ліхтар султана в Багдаді, вийшов Омеля до річки за водою студеною. Відро опустив у бездну глибоку – і витяг не ляща звичайного, а щуку золоту: луска її переливалася, як перламутр у перських скарбницях.
Щука заговорила людським голосом, ніжним, наче сопілка пастуха:
– Омелюшко, відпусти мене у воду вільну, і за щучим велінням, за моїм хотінням виконаю бажання твої три! Але пам'ятай: бажання – як птахи райські – летять високо, але без серця доброго впадуть у безодню темну.