Страница 21 из 26
Старець поклав долоню на Сашкову голову – і долоня була тепла, як літнє сонечко.
– Отрок Олександр, – прошепотів він голосом, схожим на дзвоник, – вставай! Настав час побачити твій град.
Сашко розплющив очі – і ахнув. Він стояв не у своєму ліжечку, а на високій вежі. Під ногами – білий камінь, теплий, як хліб. Навколо – стіни з чистого золота, такі яскраві, що в них можна було побачити своє відображення та посмішку Христа одразу. На кожній вежі – маківка з хрестом, і ці хрести співали тихо-тихо: "Свят, свят, свят". Над головною брамою – ікона Богородиці "Знамення": Вона тримала на руках Немовля, а Немовля простягало Сашкові яблучко райське, червоне, як зоря.
Усередині граду цвіли яблуні, від яких пахло Великоднем. Доріжками бігали солов'ї в срібних дзвіночках на шиях. Посеред двору бігло джерело Живої Води – вода в ньому була не просто мокра, вона сміялася і стрибала, як цуценя. А над усім градом майорів прапор із написом золотими літерами: "Господи Ісусе Христе, помилуй мене!" – і ці літери світилися, ніби всередині кожної жила зірочка.
– Це твій Розум Чистий, – сказав старець Никодим, і його очі посміхалися. – Тут живе твоя радість, твоя любов, твоя молитва. Але дивись униз, за річку…
Сашко перегнувся через зубець – і серце його тьохнуло. За річкою Смородинкою, у Чорному Бору, причаївся Змій Горинич Темряви. Три голови, шість очей-вуглів, луска – як ніч без місяця. Коли Змій дихав, з пащ вилітав не вогонь, а холодний дим заздрощів. Усередині Змія було порожньо і холодно: він ненавидів світло, бо сам світився лише брехнею.
– Він хоче захопити твій град, – вів далі старець. – Не мечами – пошепки. Кожен шепіт – чорний ворон. Якщо впустиш хоч одного, він розклює яблуні, засипле джерело брудом, погасить лампади.
Сашко міцніше стиснув кулачки.
– А як захищатись?
Старець усміхнувся і поклав у Сашкову долоню три дарунки:
Спис Пам'яті Божої – довгий, легкий, з наконечником у вигляді Лика Христа.
Меч Ісусової молитви – короткий, але гострий, як блискавка.
Щит смирення – простий, дерев'яний, але на ньому золотом: "Без Мене не можете творити нічого".
– Носи їх завжди, – сказав старець. – І пам'ятай: ти не один. За спиною – Господь, з боків – ангели, внизу – все село молиться. А тепер – на варту!
Сашко вдягнув кольчужку зі світла, шолом-зірочку – і встав біля зубця. Вітер тріпав його русяві коси, а в серці співало: "Господи, помилуй". І град Злато-Хрест сяяв так яскраво, що навіть Змій у Чорному Бору замружився.
Так отрок Олександр уперше побачив свою душу-красуню. І зрозумів: бути вартовим – це не просто стояти. Це співати, любити, молитися щомиті. І тоді жоден ворон не пролетить.
Ніч опустилася на Смородинівку м'якою пуховою ковдрою. Місяць повісив над річкою срібне дзеркало, де відбивався весь град Злато-Хрест. Сашко стояв на вежі, босий – бо камінь був теплий, як мамині руки. У правій руці – Спис Пам'яті, у лівій – Меч Молитви, а на грудях – Щит, прив'язаний мотузкою, щоб не заважав бігати.
Раптом з Чорного Бору долинув шепіт – тонкий, як павутинка, але липкий, як смола.
– Сашко… Сашко… Чому у боярського сина Івана кінь білий, як сніг, а в тебе кобилка кульгава? Несправедливо…
Шепіт перетворився на чорного ворона-заздрість. Пір'я у нього було зелене, як отрута, очі – два смарагди, а дзьоб – кривий, як питання "чому?" Ворон змахнув крильми, пролетів над річкою і застукав у стіну:
Тук-тук-тук!
– Впустіть! Я лише думка!
Сашко відчув, як у серці кольнуло. Уявив білого коня, золоту вуздечку, сміх Івана... І на мить подумав: "А правда, чому не мені?"
Але тут же згадав старцеві слова: "Не сперечайся з помислом! Суперечка – це корм для пітьми". Сашко міцно стис Спис Пам'яті Божої і підняв його до неба. На наконечнику засвітився Лик Христа: очі добрі, як у тата, коли прощає; усмішка тепла, як пиріг мами. Світло вдарило у ворона – і ворон заверещав, ніби його обварили окропом.
– Пам'ятаєш, – прошепотів Лик, – блаженні жебраки духом, бо їхнє Царство Небесне?
Сашко кивнув головою. Згадав, як тато казав: "Кінь – не радість. Радість – коли допомагаєш мамі дрова носити". Згадав, як кобилка кульгава все одно довезла бабусю Анісію до храму на Різдво. І серце його заспівало: "Спасибі, Господи, за мою кобилку! Дякую за ноги, що бігають! Дякую за все!"
Ворон-заздрість спалахнув зеленим вогником, розсипався попелом, і попіл відніс вітерець-янгол. Змій Горинич у Чорному Бору загарчав так, що листя попадало з дерев. Перша голова його поникла.
Сашко підстрибнув від радості. Побіг по стіні, кричачи:
– Перемога! Перемога!
Ангел-охоронець, що стояв поруч невидимий, усміхнувся і записав у небесну книжечку: "Отрок Олександр відбив заздрість. Плюс одна зірочка на вінець".
Сашко спустився у двір граду, до джерела Живої Води. Вода сміялася та стрибала. Він зачерпнув долоньками, умив обличчя – і вода заспівала всередині нього: "Радій, радуйся!" Яблуні зацвіли новими квітами, солов'ї завели трелі. Навіть Барбос, що спав унизу в селі, вильнув хвостом уві сні.
Але Сашко не заснув. Він знав: "Змій готує нову вилазку". Він став навколішки перед іконою Богородиці і прошепотів:
– Матінко Заступниця, допоможи не заздрити ніколи!
І Богородиця кивнула – Сашко побачив! – Кивнула і посміхнулася. А з очей Її впала слізка-перлина і скотилася прямо в Сашкову долоню. Перлина стала маленьким дзеркальцем. У ньому Сашко побачив себе верхи на кульгавій кобилці – і обидва вони сяяли, як сонце.
Так пройшла перша нічна вилазка. Сашко зрозумів: заздрість – це не просто "хочу чуже". Це дірочка, через яку виходить своя радість. А коли дірочку затикаєш подякою – радість повертається сторицею.
Ранок встав над Смородинівкою рожевий, як мамина хустка. Півні заспівали "Христос воскрес!", хоча Великдень був ще далеко – просто раділи. Сашко прокинувся з піснею в серці. Він одягнув сорочку, підперезався мотузкою, взяв відерце і пішов до колодязя – набирати води для чаю.
Дорогою зустрів друга Мишка. Він ніс пиріг з капустою – мама спекла.
– Мишко, дай шматочок! – крикнув Сашко.
Мишко похитав головою:
– Це бабусі. В неї зуби болять, їй потрібен м'який.
Сашко посміхнувся: "Звичайно, бабусі важливіше". Але в цей час з Чорного Бору висунулася друга голова Змія і зашипіла:
– Він тебе не любить! Не поділився! Прикро!
Шепіт став сірим вовком-образою. Шерсть у нього колюча, очі червоні, як вугілля, зуби крижані. Вовк стрибнув через річку і підкрався до воріт граду:
– Впустіть! Я всього лише "ну й добре"!
Сашко відчув, як у грудях заворушився холодок. Губи стиснулися, кулачки теж. Уявив, як Мишко їсть пиріг один, хихикає... І на мить подумав: "Не буду з ним дружити".
Але тут же згадав: "Не веди переговорів!" Сашко схопив Меч Ісусової молитви – короткий, але такий гострий, що повітря задзвеніло. Підняв над головою і крикнув так, що луна рознеслася до Києво-Печерської лаври:
– Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного!
Меч блиснув – раз! – і вовк-образа скрикнув, ніби його обварили окропом. Він закрутився дзиґою, шерсть посипалась клаптями, очі згасли. А потім – ф'ють! – розтанув, як ранковий туман. Залишився лише сірий димок, який Ангел-Охоронець здув у бік Чорного Бору.
Змій загарчав, друга голова зникла. А Сашко… Сашко засміявся так дзвінко, що горобці підлетіли подивитися. Він підбіг до Мишка, обійняв його і сказав:
– Передай бабусі, що я її люблю! І пиріг нехай їсть на здоров'я!
Мишко здивувався, але усміхнувся у відповідь. А в граді Злато-Хресті джерело Живої Води застрибало вище звичайного – до неба діставало! Яблуні зацвіли другим шаром квітів, і кожна квітка співала: "Пробач! Пробач! Пробач!"