Страница 23 из 26
Омеля очі протер, зрадів душею:
– Пливи, щучка, у рідну стихію! А бажання перше – нехай піч моя сама котиться до лісу за дровами березовими!
Щука хвостом плеснула, пірнула в глиб – і піч заскрипіла, задиміла, покотилася по снігу хрусткому, наче сани чарівні по килиму сніговому.
Село ахнуло: баби сплеснули руками з білизною, що в річці полоскали, діди бороди погладили, а дітлахи запищали від захоплення.
Піч повернулася з полінами повними, але серце Омелі не наповнилося радістю повною: лінь його, як демон лукавий, шепотіла:
– Лежи далі, нічого більше не треба.
Порожнеча в душі залишилася – наче глечик без солодкого вина.
Вранці прилетів до хатинки ворон – чорний, як ніч аравійська, – і каркнув звістку гірку:
– Омеля, біда велика! Злий Кощій Безсмертний, той, чия душа в яйці схована, яйце – в качці, качка – в зайці, заєць – у скрині, а скриня – на столітньому дубі, вкрав Варвару-Красу – До П'ят Косу!
Вона дівчина мудра: коса її золота, як сонечко на сході, очі – як зірки над озером. Зачарував він її в кришталевій вежі, оточив чаклунами хитрими та відьмами підступними, що зілля варять у мідних котлах і шепочуть заклинання: "Сезам, відкрийся! Темрява, зійди!"
Омеля на печі перекинувся:
– А мені яке діло? Полежу я в теплі.
Але раптом у світлиці засвітилося світло тихе, як зоря ранкова, і з'явився Ангел-Охоронець його – крилатий вісник небесний, у білих ризах, лагідним, наче з билин святих.
– Омеля, – мовив ангел голосом мелодійним, як пісня солов'я в райському саду, – Господь Бог послав мене до тебе. Лінивий ти, та серце не камінь. Кощій злий, з печер скарбів, краде світло душевне. Врятуй Варвару – і знайдеш скарб істинний: віру в Ісуса Христа, що сильніше за всі чари чаклунські і духів злоби могутніх!
Омеля зітхнув глибоко:
– Гаразд, полечу за щучим словом!
І друге бажання вирік:
– Нехай щучка дасть мені коня крилатого, як у сказаннях про Синдбада-морехода!
Щука з'явилася у видінні водному, плавцем махнула – і з'явився кінь буйний: грива полум'яна, крила орлині, що вітер розсікали.
Заскочив Омеля в сідло, помчав через бори дрімучі, гори круті, де луна повторює закляття стародавні.
По дорозі, біля перехрестя трьох доріг, – як у казках про трьох богатирів, – зустрів він витязів славних: Силу і Хоробра. Сила був могутній, немов дуб віковий, плечі широкі, кулаки – молоти ковальські; Хоробр – молодець, мечем володіє майстерно, серцем не здригнеться і в бурі.
Сиділи вони біля вогнища згаслого, сумом томні.
– Кощій і нас зачарував: силу замкнув у ланцюгах невидимих, хоробрість сховав у глиняній посудині.
Омеля хлібом-сіллю поділився, розповів про ангела небесного.
Витязі пожвавішали:
– Поїдемо з тобою, брате названий! Але без віри православної – як без меча у битві.
Ангел-Хранитель знову з'явився, осінив їх хресним знаменням:
– Звіть Ісуса Христа: Він, Цар Небесний, дасть силу божественну, міцнішу за стіни Єрихонські!
Мандрівники схилили коліна, помолилися старанно:
– Ісусе Христе, Сину Божий, допоможи нам, грішним!
І дивне диво відбулося – як у житіях святих: Сила відчув у жилах міць річок повноводних, а Хоробр – відвагу лева рикаючого. Кінь заіржав радісно і поніс їх стрілою через зачаровані землі, де тумани клубляться, наче дим від кадил дияконських.
Прискакали вони до вежі Кощієвої – високої, як терем крижаний в казці про Снігуроньку, з кришталю іскристого, оточеного отруйним садом, де квіти шиплять заклинаннями, а дерева стогнуть, ніби духи підземні.
Біля брами стояли чаклуни в чалмах чорних, з жезлами зміїними, та відьми з мітлами, що парять, наче миші летючі.
– Сезам, закрийся! – заволали вони хором. – Хто порушив спокій наш?
Сила кулаком вдарив – земля сколихнулася, як море в шторм; Хоробр мечем змахнув – іскри посипалися, наче зірки з неба.
Але чаклуни накликали піщаний вихор, а відьми напустили морок густий, де тіні танцюють, як демони в пустелі.
Омеля злякався, за коня сховався:
– Ой, матінко, кінець нам прийшов!
Ангел шепнув йому на вухо:
– Не бійся, Омеля! Віра – ключ від воріт небесних. Поклич Георгія Побідоносця, святого воїна, що змія зневажає, як на стародавніх іконах.
Омеля згадав церкву сільську, дзвони великодні, заплющив очі й заволав:
– Святий Георгію, ратнику Христовий, поможи! Ісусе Христе, захисти!
І ось – диво дивне: з'явився Георгій Побідоносець на білому коні, в латах сяючих, зі списом хрестоносним.
Змахнув він списом – і чаклуни розсипалися порохом, як листя осіннє; відьми з вереском помчали на мітлах, кричачи:
– Ай, віра палить, як вогонь пекельний!
Вихор затих, морок розвіявся, сад зазеленів листям добрим, квіти заспівали псалми тихі.
Кощій Безсмертний вискочив із вежі – худий, як тінь від пальми опівдні; очі горять вугіллям, борода клаптями.
– Хто посмів потривожити вічність мою? – зашипів він, наче змій у Едемському саду. – Душа моя в яйці, яйце в качці, качка в зайці, заєць у скриньці на дубі!
Накликав він змій вогненних, духів нечистих, що кружляють вихором, як гарячий вітер із Ліванських гір.
Витязі билися доблесно: Сила змій тупцював чоботами залізними, Хоробр духів сік мечем булатним.
Але Кощій реготав:
– Не здолати мене без дива вищого!
Омеля тремтів, як лист осиновий, але Ангел знову підбадьорив:
– Тепер Самого Ісуса Христа поклич! Він – Світло світу, сильніший за царів земних і султанів східних, і чарівників усіх.
Омеля впав навколішки в іскристий пісок, серце відкрив, як книгу премудрості:
– Ісусе Христе, Спаситель наш, помилуй! Врятуй Варвару і даруй віру непорушну!
Витязі та Ангел луною повторили молитву, кінь схилив голову.
І ось – небо розгорнулося, як свиток древній, і зійшло Світло Божественне, тепле, як подих весни.
Ісус Христос з'явився в славі Своїй – в білих одежах, обличчям милостивим, оточений ангелами херувимськими, що співають антифони небесні, солодші за лютню арабську.
Він не вирік закляття голосного, не змахнув дланню – лише глянув з любов'ю нескінченною, і Кощій затремтів, як злочинець перед судом.
– Кощій, – мовив Христос голосом лагідним, але владним, як грім із Синаю, – пітьма твоя – міраж пустельний, смерть – ланцюги іржаві. Віра перемагає пекло та могилу.
Кощій заволав – яйце його тріснуло саме; качка випурхнула, заєць помчав, скринька відчинилася – і душа лиходія стояла димом, як міраж у спеку.
Башта кришталева впала іскрами райдужними, Варвара-Краса Коса до П'ят вийшла на волю: коса її засяяла, як зоря над Дніпром.
Обійняла вона Омелю:
– Дякую тобі, добрий молодцю! Лінь твоя пішла, а віра зробила тебе богатирем, як Єруслана славного!
Витязі вклонилися низько, Ангел посміхнувся.
– Бачиш, Омелю, щучі чудеса – забава дитяча, а віра в Христа – скарб невичерпний.
На килимі-літаку, дарунку Георгія святого, повернулися вони до села – з піснями руськими, дзвінкими та роздольними.
Омеля третє бажання загадав щуці:
– Нехай радість усім буде!
З того часу не валявся він на печі, а працював із старанністю, сусідам допомагав, вранці молився.
Варвара стала дружиною вірною, Сила і Хоробр – побратимами, а Кощій – притчею во язицех: зло йде перед вірою, як темрява перед світанком.
Ангел-Охоронець шепоче діткам малим:
– У біді звіть Ісуса – Він прийде, як Друг вірний, з чудесами світлими.
І жили вони в ладі, де віра сяє яскравіше сонця праведного.
+
САГА ПРО МАЛЕНЬКОГО РИБАЛКУ ІВАНКА І КАМ'ЯНОГО ВЕЛЕТНЯ