Страница 16 из 26
А Володимир усміхнувся, як сонце над Дніпром:
– Щоб знайшли ми не золото, а Його. Труднощі – як зілля гірке: вип’єш – і оживає душа.
Чуєш дзвін?
То Віра, Надія й Любов співають. І дзвонитимуть, доки свята православна віра стоятиме на цій землі.
+
КАЗКА ПРО МУДРОГО ПРОФЕСОРА ТА ЧАРІВНОГО ГОРОБЧИКА
+
У великому місті, де високі будинки здіймались до неба, а вулиці гули, як розлючені джмелі, жив відомий професор Семен Семенович. Він був найвченішою людиною у світі. Його кабінет був завалений книгами від підлоги до стелі, а сам він дні і ночі безперервно розмірковував над найголовнішим питанням: "У чому секрет справжнього щастя?"
Він писав про це товсті книги, такі важкі, що їх важко було підіймати навіть двірнику дядькові Мишкові. Але що більше професор писав, то тим більше він хмурився і зітхав. Секрет щастя ніяк не хотів вміщатися у слова та формули.
А прямісінько під вікном кабінету професора, у старому дубі з дуплом, жив звичайнісінький горобець на ім'я Живчик. Він не знав жодних секретів та складних слів. Він знав, що ранок починається зі сходу сонця, що хлібні крихти на бульварі – це смачно, а купатися в калюжі після дощу – найбільше задоволення на світі.
Професор Семен Семенович, почувши це веселе цвірінькання, тільки сердито хмурився.
– Знову цей базіка заважає великим думкам! – бурчав він і щільніше закривав вікно.
Якось увечері, коли професор вкотре перечитував свою нову книгу про щастя, до кабінету постукали. У двері просунулась кучерява голова маленької дівчинки. Це була Надійка, дочка двірника. У руках вона обережно несла щось загорнуте в хустку.
– Дядько Семен, – прошепотіла вона, – з Живчиком біда! Він не літає і не цвірінькає!
Професор глянув на маленьку пташку, що лежала на долоні у Надійки. Живчик був такий тихий і зляканий, яким професор його ще ніколи не бачив.
– Гм, – пробуркотів учений. – Орнітологічний випадок. Потрібно встановити діагноз.
Він посадив Надійку в крісло, взяв збільшувальне скло і почав уважно вивчати горобця. Але що довше він дивився, то більше розумів, що його товсті книжки безсилі. У них не було написано, як вилікувати смуток у маленьких пташиних очах.
Раптом у каміні, який давно не топили, щось затріщало. Із труби, обсипаної сажею, прямо на килим звалився невисокий кумедний дідусь у валянках на босу ногу і квітчастому шарфі. Він обтрусився і весело підморгнув здивованому професорові.
– Здрастуйте, Семене Семеновичу! Чув, у тебе проблема з пернатим другом? Я – дідусь-Лісовичок, хранитель парку. А ці проблеми лікуються не підручниками, а пригодами!
– Якими ще пригодами? – обурився професор. – У мене наукова праця!
– В тому то і справа! – засміявся Лісовичок. – Пора його відправити у подорож! Щоб зрозуміти секрет щастя маленької істоти, потрібно і самому стати маленьким!
І перш ніж професор встиг заперечити, Лісовичок смикнув за пензлик свого шарфа і щось прошепотів. Кімната раптом почала стрімко зростати! Ні, це професор і Надійка почали зменшуватись! За мить вони стояли на величезному килимі, а книжки височіли над ними, як хмарочоси.
– Ось так краще! – промовив Лісовичок, який тепер здавався велетнем. – Ваше надзавдання – повернути Живчику його пісню. А для цього вам потрібно дібратись до Озера Ранкової Роси та вмитися його краплею. Але шлях неблизький! Тож гайда! Сказавши це, дідусь – чарівник розтанув у повітрі, як серпанок.
Так почалася неймовірна подорож мандрівників. Шлях їх простягався через неосяжну квартиру. Їм потрібно було перетнути простори Лінолеумної рівнини, пройти небезпечні Ніжки Стільця та дістатися балконних дверей.
Першим випробуванням став Похід через Килим-Джунглі. Ворсистий килим перетворився на густі, колючі зарості. Професор, який звик усе розраховувати, намагався скласти карту, але травинки-ворсинки колихалися і збивали його з пантелику. А Живчик ставав все сумнішим і сумнішим.
– Дивіться! – раптом крикнула Надя. – Павучок!
На тонкій, майже невидимій павутинці зі стелі спускався вгодований павук. Він з цікавістю розглядав мандрівників.
– Куди прямуєте? – прошипів він.
– До Озера Ранкової Роси! – сміливо відповіла дівчинка.
– А-а-а, за піснею! – павук усміхнувся. – Я вас пропущу, якщо відгадаєте мою загадку. "Сидить на павутинці, але не павук. Ловить сонце, але не птах. Що це?"
Професор Семен Семенович насупився. Він перебирав у пам'яті наукові класифікації, але нічого придатного не спадало на думку. Надійка ж уважно подивилася на сонячний промінь, у якому танцював пил, і на краплинку роси, що блищала на павутинці, як діамант.
– Це роса! – радісно вигукнула вона. – Вона сидить на павутинці і ловить сонце, щоб переливатись!
Павук здивувався такій кмітливості і, дотримавшись слова, пропустив їх далі.
Наступною перепоною стала Дивана Гора. Її схили були круті та стрімкі. Професор, намагаючись діяти за правилами, шукав пологий схил, але це тільки забирало час. Надя ж просто почала дертися вгору, знаходячи зручні зачепи – візерунки на тканині, пензлики. Професор вимушений був піти за нею, і незабаром вони опинилися на вершині. Звідти відкрився вид на цілісіньке море – Лінолеумний океан, а вдалині мерехтіла мета їхнього шляху – балконні двері.
Але як його перетнути? Раптом з-під дивана з гучним скреготом викотилася величезна кулька-монстр! То був кіт Васька, який прийняв маленьких мандрівників за мишей! Його вуса колихалися, як шаблі, а очі горіли зеленим вогнем. Професор завмер від жаху. І тут усі його знання були марними. Раптово Надя помітила стару газету, що лежала на підлозі. Вона схопила її і крикнула:
– Дядько Семен, біжимо!
Вони стрибнули на газету, як на пліт. Надя підняла куточок, і потік повітря з-під плінтуса поніс їх по гладкому лінолеуму прямо до балкона! Кіт Васька тільки пирхнув від подиву.
Нарешті вони дісталися балконних дверей. Щілина під ними стала для них справжньою брамою в новий світ. Вони вибралися на балкон. І тут професор ойкнув.
У старому тазі, де дядько Мишко замочував квіти, після вчорашнього дощу скупчилася вода. Вода ця іскрилася в променях сонця, як мільйони алмазів. Це і було Озеро Ранкової Роси!
Надя обережно підійшла до тазу і зачерпнула долонькою краплю води. Вона піднесла її до дзьобика Живчика. Пташка зробила ковток. Потім інший. І раптом її очі заблищали. Вона змахнула крилами, злетіла з долоні Надійки, сіла на край тазу і дзвінко на весь парк защебетала:
– Дякую!
У цей момент із професором Семеном Семеновичем сталося диво. Лісовичок знову з'явився поруч і смикнув за шарф. Професор знову став більшим. Але щось у ньому змінилося назавжди. Він дивився на чисте небо, на зелені дерева у парку, на радісного Живчика, що гасав у повітрі, і на щасливе обличчя Надійки.
І він зрозумів. Він зрозумів усе без жодного слова.
Щастя було не у товстих книгах. Воно було в ранковому сонці, у краплі роси, у сміливій дівчинці, яка не боїться загадок, і в простій пісні маленької пташки, що радіє новому дню.
З того часу професор Семен Семенович змінився. Він, як і раніше, писав свої книги, але тепер він завжди працював з відчиненим вікном. А щоранку він виходив на балкон, сипав у годівницю хлібних крихт і з усмішкою слухав, як Живчик та його друзі виводять свою просту, але найправдивішу у світі пісню про щастя.
+
КАЗКА ПРО МИШКА МЕДОВОГО ТА ЇЖАЧКА ДЬОГТЯ
+
Жили-були в одному веселому селі два сусіди – ведмідь Мишко Медовий та їжачок Степан Дьоготь.