Страница 17 из 26
Ведмедик тримав велику пасіку. Бджоли у нього були працьовиті та ввічливі, носили нектар із лугів, а потім варили найсмачніший мед – бурштиновий, теплий, солодкий.
А Їжачок Степан варив дьоготь. Він жив біля болота, у маленькій хатицні, і цілими днями помішував у казані густу чорну смолу. Від неї тхнуло так сильно, що навіть комарі не підлітали!
Жили вони мирно. Тільки іноді сперечалися, хто з них корисніший.
– Без меду життя не миле! – казав Мишко.
– А без дьогтю віз не поїде! – відповідав Їжачок.
Поряд з ними жив хитрий півень Петя Купець. Він любив, щоб усі товаришували, але ще більше любив, щоб у нього від дружби була вигода.
Ось якось і каже він:
– Гей, Мишко і Степане! Що ви все сперечаєтеся? Ви ж обидва добрі майстри! Давайте дружити і разом варити мед із дьогтем! Ото буде диво-продукт! І солодко, і міцно!
Ведмедик почухав потилицю:
– Не знаю, Петре… Щось не вірю я, щоб із цього добро вийшло.
А Їжачок подумав:
– Зате цікаво! Може, хоч раз спробувати?
Петя плескає крилами, радіє:
– Молодці! Ось це я розумію – співпраця!
Вранці зібралися біля колодязя. Ведмедик приніс ціле відро меду, золотого та прозорого.
Їжачок – ложку дьогтю, чорного і пахучого.
А Петя взяв палицю, щоби все перемішати.
Розмішали. Вийшла липка чорно-коричнева каша.
Петро гордо сказав:
– Ех, тепер заживемо! Усім сподобається!
Першим підійшов Зайчик.
– Ой, а що це у вас, дядько Мишко?
– Новий мед! – гордо сказав Петя.
Зайчик лизнув ложечку... і тут же скривився:
– Фу-у-у! Гірко!
Потім підійшла Білочка.
– А я спробую! – І теж спробувала.
– Ой, гидота яка! Це не мед, а біда!
Навіть старий мудрий пугач Фома, що все пробував на світі, тільки похитав головою:
– Не буває насолоди з брехні та правди впереміш. Мед має бути чистим, як серце доброї людини.
Ведмедик засмутився:
– Ось бачиш, Петре... Я ж казав, що з меду та дьогтю добра не вийде.
Їжачок теж зітхнув:
– І мій дьоготь зник! Ні візок змастити, ні хвіст підлатати!
А Петя все не вгамовується:
– Зате ви тепер дружите!
Ведмедик засміявся:
– Дружба – це добре. Тільки дружити треба по правді, а не за рахунок меду.
Тут бджоли дзижчали навколо Мишка, ніби сказали:
– Ми не збиратимемо нектар з обману! Ми лише чисте цвітіння любимо!
А Їжачок зрозумів, що й дьоготь свій треба варити чесно, без хитрощів.
З того часу вони знову жили по-сусідськи: Ведмедик збирав мед, Їжачок – варив дьоготь. А Петя… ну, Петя став продавати мед окремо, дьоготь окремо – і всім пояснював, що не можна змішувати солодке з гірким.
Минув час. Настало свято – День добрих справ. Усі звірі зібралися біля храму послухати, як отець-Борсук розповість казку.
Борсук вийшов, поправив окуляри і сказав:
– Діти мої, пам'ятайте, що віра – як мед: повинна бути чистою, без обману та хитрощів. Якщо додати хоч крапельку брехні, то все солодке зникне.
А доброта – це не значить погоджуватися зі злом. Бути добрим – це означає берегти правду, як бджоли бережуть свій вулик.
Ведмедик усміхнувся, а Їжачок кивнув. Навіть Петя зніяковів, почервонів і шепнув:
– Зрозумів, отче… більше нічого змішувати не буду.
Із того часу в лісі усі знали:
якщо хтось скаже – "Давайте все змішаємо, щоб усім було приємно!"
то звірі відповідають: "Ні вже, ми любимо чистий мед!"
А на пасіці у Мишка знову задзвеніли бджоли.
Вони працювали з радістю, бо знали: у їхньому меді немає жодної крапельки брехні.
І той, хто пробував його, ставав добрішим і щасливішим.
Істина – як мед: солодка, світла та чиста.
Якщо додати туди навіть краплю обману,
все перетвориться на гіркоту.
Тому зберігайте свою віру і правду чистими,
як бджоли зберігають свій мед від бруду.
+
КАЗКА ПРО НЕВИПИВАНУ ЧАШУ
+
Жили-були у світі двоє друзів: хлопчик на ім'я Антоша і дівчинка на ім'я Надійка. Жили вони не в тридев'ятому царстві, а в звичайнісінькому місті. І був у них усередині маленький, неспокійний світ, який вічно кудись поспішав, сперечався, ображався і гримів, як каструлі в шафі, якщо його ненароком зачепити ліктем.
Якось увечері Антоша так образився на Надійку через акварельні фарби, що хотів сказати грубе слово, але язик його раптом став важким-важким, як подушка, набита гречкою, що і слова не зміг вимовити. А Надя хотіла надути губи і вдати, що Антоші не існує, але губи її самі собою склалися в усмішку, ніби їх хтось потягнув за куточки.
У цей час у кімнаті, де заходило сонце і відкидало на стіну довгі тіні, стало тихо-тихо. І в цій тиші з'явилося світло. Не таке, як від лампи, а м'яке, що струмує, як повільний струмок. І запах – ніжний-ніжний, немов від тисячі квітучих яблунь і від свіжоспеченої паски.
Антошка та Надійка переглянулись і зрозуміли, що треба йти на це світло. Вони вийшли з дому і пішли вулицею, яка раптом стала не схожою на саму себе. Камені під ногами м'яко світилися, а ліхтарі схилили свої скляні голови, наче кланялись їм. Вони йшли і відчували, як їхній внутрішній неспокійний світ потроху вщухає, як море після бурі.
Ішли вони, йшли і прийшли до старого дуба, що стояв на краю міста. Під дубом сидів старенький дідусь у простому одязі, з сивою бородою, схожою на пухнасту хмару. Він плів із трави кошик і тихо наспівував: "Господи, помилуй, Господи, помилуй…"
– Доброго дня, дідусю! – сказали діти.
– Здрастуйте, пташенята, – відповів він, і очі його посміхнулися. – Куди прямуєте?
– Ми йдемо… до світла, – невпевнено сказала Надя.
– А ми шукаємо, де наш внутрішній світ не буде шуміти і сваритися, – додав Антошка.
Старенький кивнув.
– Це ви добре вигадали. Світ шукає миру. А знаєте, хто вам світив? Сама Владичиця Небесна, Мати Божа. У неї є чудова чаша, яка ніколи не буває порожньою. Називається вона "Невипивана Чаша". І п'ють із неї не компот і не чай, а найчистішу Благодать – Божу радість і силу. Вона й вгамовує всі бурі.
– Ой! – Вигукнули діти. – А де ж ця Чаша? Як її знайти?
– Шлях неблизький, – сказав дідусь, а звали його старець Амвросій, тільки вони цього не знали. – Потрібно пройти через Долину Розсіяних Думок, перебратися через Річку Запальних Слів та знайти стежку, що веде до Храму. Але не лякайтеся. Богородиця вас не залишить. Ось вам провідна ниточка.
І він простяг їм тонку-тонку срібну нитку, яка тяглася з його руки кудись у далечінь і світилася трохи помітним світлом.
– Тримайтеся за неї, і не зіб'єтеся з дороги.
Подякували діти старцеві і пішли далі, тримаючись за чарівну нитку. Незабаром вони потрапили в Долину Розсіяних Думок. Там було дуже дивно: повітря було наповнене різнокольоровими бульбашками, а в кожній кульці була якась думка. Ось кулька з думкою "хочу морозива", ось – "а що, якщо я вмію літати?", а ось – "завтра контрольна!" Бульбашки стикалися, лопалися, і думки плуталися. Антоша та Надійка одразу забули, навіщо вони йдуть, і почали хапатися то за одну бульбашку, то за іншу.
– Дивись, який гарний метелик! – крикнув Антошка.
– Це не метелик, це твоя пляма на футболці! – засміялася Надя.
Вони вже були готові побігти за черговою блискучою кулькою, як раптом срібна нитка на руці в Антоші сіпнулася і стала теплою. І в повітрі знову повіяло тим самим квітково-хлібним запахом. Діти згадали про Чашу, міцно вхопилися за нитку і, заплющивши очі від настирливих бульбашок, побігли вперед.