Страница 15 из 26
"За вами, зі сходу, колодязі глибокі. Від них труби глиняні ведуть воду в наш град. Перекрийте ті труби – і здамося ми, бо спрага сильніша від стін камінних".
Підвів Володимир очі свої до неба високого, де зорі мерехтіли, мов лампади в храмі святому, й мовив тихо:
– Коли збудеться сеє, – хрещуся в ім’я Бога твого, про Якого цар Василій мовив.
І повелів він дружині копати впоперек труб водяних. Копали всю ніч: лопати дзвеніли, мов дзвіночки на дитячих санчатах; земля летіла, мов сніг у вихорі зимовому. І знайшли нарешті труби: товсті, немов дубові стовбури. І перекрили їх камінням та колоддями важкими.
У граді ж того спершу не помітили: пили вони вино виноградне, їли інжир солодкий. Та коли настав ранок світлий – діти заплакали:
– Води нема!
Глечики стояли порожні, колодязі сухі, мов очі жаб’ячі на сонці. Жінки несли порожні відра, чоловіки хрипіли від спраги, губи їхні потріскались, мов земля у спеку.
І закричав намісник градський голосом розпачливим:
– Здаємося!
І ворота розчинилися зі скрипом, наче двері в покинутій хатині. Володимир увійшов у град із дружиною своєю. Вулиці вузькі, доми білі, а на стінах мозаїки прегарні: риби сріблясті, грона виноградні, хрести маленькі золотисті. Пахло в граді смолою корабельною, сіллю морською та базиліком свіжим у горщиках на дахах.
На майдані головному чекав Володимира скарб великий: золото, срібло, камені самоцвітні. Але він побачив інше – три дзвони мідяні, великі, на балках дубових поставлені. Перший – величезний, боки його блищали, мов сонце в калюжі після дощу. Другий – менший, голос мав дзвінкий, мов гірський потічок. Третій – малий, але співав так ніжно, як мати над колискою своєю.
І шепотіли корсунці покірно:
– Сеї дзвони – Віра, Надія та Любов. Відливали їх ченці в Царгороді, коли град наш був добрим, а не лукавим.
Володимир торкнувся дзвонів долонею – теплі вони були, наче живі створіння. І мовив князь:
– Се є здобич правдива – не золото, а голос Божий.
Не велів він палити доми, не взяв перснів золотих, не торкнувся й горщиків із медом духмяним. Лише звелів зняти дзвони обережно, як пташенят із гнізда.
Тоді підійшов Анастас, руки його були в мозолях від лука бойового, і мовив так:
– Княже, зрадив я град, та людей від спраги врятував. Візьми мене з собою.
Володимир кивнув поважно:
– Поїдеш. Навчатимеш, як правда сильніша від стін камінних.
Тим часом у Царгороді царі Василій і Константин отримали вістку:
"Корсунь узято!"
І зблідли вони, мов полотно біле, й засмутилися тяжко. А Володимир послав гінця на коні прудконогім із словом грізним:
– Віддайте сестру вашу Анну за мене, або й Царгороду буде те саме, що Корсуню.
Царі перезирнулися, й кажуть:
– Не личить християнам видавати сестру за язичника. Коли охрестишся – матимеш її й саме царство небесне.
Почувши те, Володимир мовив посланцям:
– Скажіть царям: хрещуся, бо випробував закон їхній раніше, і люба мені віра їхня.
І зраділи царі, й почали умовляти сестру свою Анну.
Анна ж, красуня дивна, з косою аж до пояса, плакала гірко:
– Йду, мов у полон. Краще б умерти тут, під смоківницями рідними.
А брати мовили:
– Їдь, сестрице. Може, звернеш Русь до Бога, а Грецію – від війни вбережеш.
І ледве-ледве вмовили її.
Сіла Анна на корабель золотоглавий, попрощалася з близькими з плачем і вирушила морем. Хвилі колисали корабель, мов немовля в колисці; дельфіни ж пливли поруч, немов сторожі тихі. Прибула вона до Корсуня, і вийшли корсунці зустрічати її з поклоном, хоч води в них і досі було мало. Провели Анну до світлиці з мозаїкою на підлозі: риби срібні, грона виноградні, хрести золоті. Посадили її на ложе м’яке, шовком укрите.
Та з Божого промислу занедужав Володимир на очі. Мряка застлала зір його, і не бачив він нічого, лише темряву густу. Скорбів він дуже, метався в палаті, руки простягав:
– Де світло? Де сонце моє?
А дружина шепотіла поміж собою:
– То боги старі гніваються…
Тоді Анна увійшла з лампадою маленькою, у шаті білій, мов перший сніг. І мовила стиха, але владно:
– Коли хочеш зцілення – хрестися скоріш. Як не хрестишся – не позбудешся недуги.
І засміявся Володимир крізь біль, мов крізь туман сонячний:
"Коли справді сповниться – воістину великий Бог християнський".
І звелів він хрестити себе.
Єпископ корсунський, старець сивий, борода його сягала аж до пояса, повів князя до церкви святого Василія, що стояла посеред града, де ярмарок був завжди гучний. У храмі пахло ладаном, воском свічним та миром духмяним. У купелі вода була тепла, мов свіже парне молоко.
І коли єпископ поклав руку на голову Володимира – тоді ж ураз прозрів він: світ ударив йому в очі, ясніший за тисячу свічок.
І закричав:
– Нині узрів я Бога істинного!
Дружинники, побачивши чудо, багато хто хрестився. Малий Добриня зайшов у купіль останнім; вода плеснула йому на личко – і всміхнувся він, мов уперше побачив небо.
Після хрещення привели Анну на шлюб. Вона підперізалася шатою білою, на голові – вінець перлинний; Володимир же надів плащ червоний. І справили весілля тихе, але радісне, мов спів жайворонка на світанку.
Потім узяв Володимир царицю свою Анну, Анастаса, священників корсунських із мощами святого Климента в ковчезі золотім, посуди церковні та ікони на благословення. І поставив церкву на горі високій – тій самій, що її насипали посеред града, коли корсунці викрадали землю з валу. Стоїть церква та й донині, бо молитва міцніша від каменю.
А три дзвони мідяні – Віру, Надію та Любов – взяв він із собою. Сам же Корсунь повернув грекам, як віно за царицю, а сам поплив до Києва.
А дорогою трапилося диво велике. Налетіла буря чорна: хвилі вставали стіною, ладді скрипіли, немов старі вози, що йдуть у яр горбатий. Добриня тримався за борт, зуби в нього цокотіли від страху.
Та раптом з морської пучини піднявся кит великий, білий, мов зимовий сніг. І на спині його стояла ікона Божої Матері з Немовлям. Засвітилася та ікона тихим світлом, мов свіча під склепінням храму.
І враз буря вщухла – небо стало чистим, наче хто витер його рушником білим.
Дружина заспівала: "Слава во вишніх Богу!"
Увійшов Володимир до Києва. Град зустрічав його дзвоном старих, поганських біл. І повелів князь скинути ідолів.
Перуна дубового, з головою срібною, прив’язали до коня й потягли до Дніпра. Кінь спіткнувся, Перун упав, голова одкотилася, і люди ахнули. Дехто плакав: "Як же житимемо без богів старих?"
А Володимир мовив:
– Дивіться!
І ударив у дзвони корсунські.
Віра загуділа густо, мов мед у вулику; і світ розлився по небу, наче сонце зійшло серед ночі.
Надія заспівала дзвінко, мов джерельце гірське; і діти перестали плакати, засміялися.
Любов задзвеніла ніжно, мов мати над колискою, і старенька жінка, що йшла з клюкою, випросталася, відкинула клюку й пустилася в танець.
Люди падали на коліна, сльози текли по щоках. Дзвін линув Дніпром, лісами, степами. Птахи підхоплювали мелодію, вовки вили в лад, вітер шепотів:
– Сла-ва Бо-гу…
Поставив Володимир церкву Десятинну з каменю білого, з куполами золотими.
А дзвони корсунські повісив на дзвіниці високій.
І щоранку дзвонив Анастас:
Віра – будила совість;
Надія – підіймала серця;
Любов – лагіднила душі.
Люди йшли до храму: малі діти несли квіти польові, старухи – хлібці медові.
Минали літа. Добриня виріс, став воєводою. І спитав якось:
– Дядьку, навіщо Бог попустив облогу, спрагу, сліпоту?