Кораблядство

місце. Останнє, звичайно, за даних умов, зовсім не варіант.

Я почав досліджувати кожен міліметр нашого притулку і ось, на четвертий день пошуку, знаходжу люк до ще одного підземного ходу. Хід настільки глибокий, що як туди не світи лі-хтарем, роздивитись що-небудь майже неможливо.

Мої компаньйони, звичайно, йти туди навідріз

відмовляються.

Вони взагалі люди доволі апатичні. Завжди доводиться

ходити у вилазки самому. Я спускаюсь униз. Система підземного каналу для води виводить мене в іншу, та ще в одну, і так

до тих пір, поки я не збиваюсь з рахунку. Дідько!

Я точно заблукав. Так тут і помру, в цих підземних коридорах. Ніхто навіть не піде за мною.

І тут один із коридорів підземного лабіринту виводить

мене у велику білу залу. Освітлена десятком прожекторів, вона не зберігає в собі нічого, окрім компактно розставле-них шафи з книгами та дивану. Меблів сюрреалістично мало, і вони занадто маленькі для такого місця. Наче хтось пофар-бував у білий і переніс меблі з моєї квартири на цілий по-штовий склад.

Я не одразу її помітив — дівчину на дивані. Вона спить

чи?.. Перш ніж подумати, вона розплющила очі й кинулась

на мене. Трохи обличчя мені все не подряпала. Я скинув

її з себе і, придавивши зверху, закричав: «Заспокойся! Я нічого тобі не зроблю! Тільки заспокойся!»

Халепа! Я навіть не впевнений, що вона мене розуміє.

— Добре-добре, — раптом заговорила вона. — Тільки злізь з мене,

Я аж закляк.

— Злізь з мене, будь ласка, — повторила вона.

31

— Ой, вибач, — нарешті відповів я і виконав її прохання. — Просто не очікував, що ти…

— Що я що? Не здичавіла?

— Ну, типу того. Ти тут сама?

— Ми всі тут самі, — невдоволено відповіла вона.

Вона вивела мене з підземних лабіринтів до нашого нового дому. Всі інші якраз знову посідали вечеряти. Насправді ве-черяли вони чи снідали, ніхто не знав, адже сонце давно було

закрито непроникною хмарою радіоактивного пилу і ми просто умовно домовилися, що отакий прийом їжі буде вважа-тися сніданком, другий — я пропустив, а ось цей, вже третій, а значить, вечеря. Я якраз зголоднів і дуже зрадів, що поспів

вчасно. Шкода тільки, джерело смороду віднайти не вдалося.

Мої компаньйони навіть не здивувалися новій особі.

Тільки глянули на неї і продовжили шкрябати вилками ден-ця своїх бляшанок з консервами хтозна якої давності.

— Вони завжди були такими? — здивовано питаєть-ся моя нова знайома.

— Та скільки їх знаю. Апатія — далеко не найгірше, що з людьми можуть зробити такі умови життя.

— І тобі нормально?

— Краще вже так, ніж самому.

Дівчина почала жити з нашою групою. Перша, хто почала виходити зі мною на поверхню. І єдина, хто готова була

ризикувати своїм життям заради мого. Дні швидко перели-вались у тижні, а ті, своєю чергою, у місяці.

Ми проводили майже весь час разом і, логічно, ставали

дедалі ближче. Єдине, що мене хвилювало, це повне ігнорування нею будь-кого іншого з нашої маленької комуни. Вона

навіть за одним столом з нами не їла.

Врешті-решт я вирішив щось із цим зробити. Зібрав

усіх у великій залі — там, де ми зазвичай і трапезували. Тоб-32

то займались найважливішою річчю, разом зі сном та зби-ранням припасів. Життя в цей час стало доволі примітив-ним, що тут скажеш.

Я зібрав усіх і підлаштував усе так, аби моя подруга

з’явилася на цю «інтервенцію». Вона увійшла в кімнату

і ввімкнула світло.

— Блядь! — від несподіванки зойкнула вона, і пере-вівши подих, додала: — Що тут, чорт забирай, відбувається?

— А ти не бачиш? Ми проводимо інтервенцію.

— Що проводиш?

— Не я, а ми. Чому ти ігноруєш інших?

— Ігнорую? — повільно повторила вона і обвела поглядом кожного присутнього в кімнаті. — Може досить? Пішли краще у вилазку вже.

— Почекай, з цим треба щось робити. Це питання нашого виживання як групи.

Дівчина втупила свій погляд в мене, наче знову побачила вперше. В сповільненій зйомці я дивився, як розширились

її очі, як губи викривились у щось схоже на посмішку. Простір

величезної зали доверху заповнився її істеричним реготом.

— Ти серйозно? Як можна бути таким сліпим? Подивись ти вже на них! Заглянь в обличчя своїм дорогим друзям!

Вона схопила ніж і жбурнула його. Менш ніж за секунду він пролетів через кімнату і встромився у очницю жінки, що сиділа поруч зі мною. Пройшовши крізь голову, ніж

акуратно виглянув з її потилиці.

Мій подих перехопило. Не вистачало повітря, аби навіть закричати.

— Подивись на неї! — продовжувала моя супутниця, підійшовши ближче. Вона м’яко провела холодною долонею

по щоці й різко повернула мою голову в бік нещасної. Вона

вочевидь була мертва.

33

Чому ж інші нічого не роблять? Чому не намагаються

допомогти? Зупинити її? Та хоча б просто втекти?

І тут я почав помічати… Шкіра… сірі шматки гнилої

шкіри нещасної звисали з виблискуючого білим черепа.

— Як?

— Тепер розумієш? — відпустила мою голову супутниця, провівши рукою по моєму волоссю, наче пестячи до-машню тваринку. — І він мені інтервенцію думає влаштовувати! Ух ти мій дорогий псих!

— Як ти це зробила?

— Ти псих, а не ідіот, не прикидайся — все ти вже повинен зрозуміти.

— Давно вони… такі?

— Вони завжди такими були, мій милий.

— То це не ти зробила?

— Про що ти, мій милий? Не можна вбити те, чого

не існує.

Не розуміючи, про що вона, я озирнувся на тіла позаду

мене. Ні компаньйонів, ні жінки з пробитою головою, тільки я і моя подруга у великій білій кімнаті.

— Нас тут тільки двоє? — здивовано спитав я.

— Кого це — нас? Та й де — тут? Пора вже зазирнути

в обличчя реальності, мій друже: нема тут нікого. Нічого тут

немає. Окрім, можливо, мене. А ти зараз вмираєш під завала-ми свого будинку, рознесеного ракетою. Або стікаєш кров’ю

у траншеях під Бахмутом. А можливо, тобі взагалі повідри-вало ноги і лікарі зараз вирішують, чи варто продовжувати ту агонію, що тобі доведеться називати життям. Сморід, що ти відчуваєш весь цей час. Це не сморід бункеру. І не мер-ці. Це гниття твого власного тіла.

І поки вона говорила це, я проживав кожен момент її розповіді й у кожен момент вірив, що саме це, це моя реальність

34

і насправді це і відбувається зі мною. Нарешті я закричав, щосили, так, як не кричав відтоді, коли крик був єдиним можливим способом вплинути на навколишній світ…

Прокинувся у власному ліжку, на другому поверсі кабіни Буфе-стюарда. Хтось кричав. Я. То кричав я. І прокинувся від власного крику. У дві тисячі двадцять другому році.

— Не хвилюйся, — чийсь гарячий подих лоскоче вухо, поки блідо-білі пальці повільно проводять по моїй щоці.

Щоб я не робив, не можна дивитись назад, думав я і навіть

не ворушився. — Я допоможу притупити біль, головне —

віддайся фантазії, не повертайся у реальність. Вона значно

страшніша за все, що ти можеш побачити тут.

Дзвінок будильника. 20:20. За десять хвилин мені потрібно бути на роботі. Я розплющив очі та ще довго лежав, прислуховуючись до власних відчуттів. «Це тіло моє, я —

справжній і все навкруги реально. Нікому і ніколи я контроль не віддам, — прошепотів у темряву. — Чуєш, я знаю, що це реальність».

І чим більше я шепотів, тим більше сумнівався у прав-дивості своїх слів. Невже я божеволію?

Я встав з ліжка, набрав у долоні води і вмив обличчя, зі-терши з себе залишки кошмарів, і вирушив на роботу, де шум