Кораблядство

тарілок та кисло-солодкий запах переведеної їжі відроди-ли в мені реальність. Починався мій перший робочий день.

Глава 4

Закоханість від байдикування. Жовтень

І знову привіт, Л.!

Не уявляєш, яким щасливим я був, побачивши твого листа! Сто років сумував за нашими переписками і, особливо, 35

лікувальними ментальними піздюлями, що часом ти мені ви-писувала, і які так мені бувають потрібні.

Шкода, що пишу тобі тільки тоді, коли мені вони так необхідні, але зараз якраз такий випадок. Сподіваюсь, ти не проти знову по-дружньому пояснити мені, чому я ідіот. На кораблі вже три тижні. Двадцять два дні, якщо бути точним. Люди

тут дні не рахують. Кажуть: так час плине повільніше. Але мені

від цього простіше. Рахую, скільки тут пробув, скільки країн

проїхав, зі скількома дівчатами був близький. Так, наче ці числа визначають хто я. Наче зберігають від втрати себе.

За ці три тижні життя знову врослося в ці дев’ятнадцять

поверхів кают, коридорів, ресторанів, фуд-кортів, буфетів, казино, дитячих центрів, бібліотек, кінотеатрів та всього, що тільки

можна було б запхнути на чотиристаметрову посудину, аби три

тисячі людей і півтори тисячі працівників не сильно замислю-валися, нащо вони взагалі теліпаються в цій величезній чашці

Петрі посеред Атлантичного океану. Поступово починаю за-бувати про існування світу за межами цих металевих стін. Розумію, що він є, але відчуваю його як щось нескінченно далеке, ніяк не пов’язане з моїми днями і ночами. За останній тиждень

я думав про дім не більше, ніж ти про погоду на Венері. Світ корабля став єдиною даністю: я давно перестав питатися, чому

тут не існує тринадцятого поверху або кабіни. Будь-якої кабіни: ні хоч сто тринадцять, ні хоч чотириста тринадцять — такого номера в кінці не стоїть взагалі. Навіть на корабельних те-лефонах. Не питаюсь, чому наш супервайзер змушує посеред

ночі красти ганчірки з комірчин рум-стюардів. Чому би просто не замовити нові? Це ж матеріал, необхідний для роботи, не продаємо ж ми його наліво. І чим більше ми їх крадемо, тим

з більшою вигадкою стюарди їх ховають, допоки в якийсь момент це не перетворилося на квест кімнату з пошуком захо-ваних ключів, відволікання уваги інших працівників, стоян-36

ня на стрьомі і обшуку, постійного обшуку темних комірок

з ліхтариком у руках. Я досить швидко звик і до цього. Це навіть весело.

Єдине, що перші дні не йшло з голови, це фотографія

на чотирнадцятому поверсі, навпроти каюти А417. Кожен поверх з каютами прикрашений фотографіями у дорогих кар-тинних рамках, зробленими постійними пасажирами. Щонайменше так говорять підписи під ними. Однак ця фотографія

особлива — на ній Одеський оперний театр. Якісь дві вулиці

від квартири. І під фото підпис: «Види північної Європи».

Що? Яка ще, бляха, північна Європа? Це Одеса, чорт

би вас забрав! Україна! Навіть сторону світу неправильно

вказали!

Захотілось зірвати картину, забрати її до себе і виправити підпис. Хотілось розповісти про це комусь. Хоч щось, аби люди знали, що це наче іграшкова будівля в бароково-му стилі знаходиться в моєму місті, а не в абстрактній «пів-нічній Європі»

Так до кого можна звернутися? До метро-ді? Чи краще

до фото-департаменту? Може, спитати у власного супервайзера спочатку? Що ж робити?

Та я просто пройшов далі. Не зараз, треба спочатку до-ставити замовлення.

На кораблі ніколи не буває достатньо часу. І всі думки

відкладаються на потім. Поки не розчиняються у киплячо-му бульйоні однакових днів.

Так минули перші три тижні. Настав четвертий для мене

turn-around day — день, коли корабель повертається в по-чатковий порт і набирає нових гостей. А також нову, дешеву за місцевими мірками робочу силу. Я щойно скінчив свої

обов’язки і з відчуттям розслабленої безтурботності безпри-чинно вештався головним коридором для персоналу. Вони

37

тут називають його М1. В голові безконтрольно пропливали

плани на наступні дванадцять годин, коли раптом мій погляд

зачепився за маленький хвостик посеред коридору.

Низенька дівчинка з великими чорними очима і волос-сям, зібраним у смішний хвостик на макітрі, слухала вступну

інструкцію разом із десятком інших новоприбулих. Проходячи повз них, відчув тихий шум, і потім ніби хтось пере-мкнув канал в моїй голові, заглушивши всі інші сигнали думок, показуючи лише її личко крупним планом.

Вона ж мене навіть не помітила. Секунда, я проходжу

повз, і ось знову думаю, о котрій годині краще виходити в Маямі, чи варто брати таксі до центру і скільки годин серед цих не-ймовірних дванадцяти годин вільного часу залишити для сну.

Наче нічого й не трапилось. Не було ніякої перерви

у мовленні, тобі лише здалося.

Не думаю, що коли закохуєшся з першого погляду, сер-цебиття прискорюэться. Неправда, що починаєш думати

про своє кохання безперервно. Швидше, це схоже на вірус, що підчеплює і не помічаєш, поки не стає занадто пізно.

Наступні декілька днів я провів як зазвичай: вночі роз-носив їжу, робив заготовки, мив комірчини, поки думками

літав десь у можливому майбутньому, а днем вештався кораблем та читав.

Так продовжувалося, поки ми знову не прибули

до Нью-Йорка.

Від нудьги я багато спостерігав за людьми на кораблі

і помітив, що вони діляться на три основні категорії: ті, що справляються зі всім цим гімном за допомогою алкоголю (цих ти кожен вечір можеш знайти в крю-барі), ті, що займають свій вільний час постійними пошуками сексу (з цими

можеш і не пересіктись, якщо сам не шукаєш, але почуєш

про них обов’язково), і останні — хто намагався втекти з ко-38

рабля за першої ліпшої нагоди. І хоча іноді хтось відносив-ся одразу до декількох груп або ж переходив від однієї групи до іншої, принцип залишався незмінним.

Я зараховував себе до останніх і кожну можливу секунду

намагався провести за межами корабля. Але сьогодні, перед

тим, як кудись йти, мене потягнуло до крю-мес. Не те щоб

я хотів їсти, просто іноді, особливо тут, мене наче тягне в місця зовсім ірраціонально, без мети, аби просто відчути рух.

Наче таким чином втікаючи від темної тягучої нудьги

моєї кабіни. Я не мав якогось конкретного плану. Що я мав

робити? Візьму кави, круасанів, а опісля піду до кабіни, прийму душ, переодягнусь у звичні джинси та теплу сорочку з ке-дами, захвачу трохи грошей та вийду в порт. Ось тільки про-блему з IPM потрібно вирішити.

Міркуючи над вирішенням цієї проблеми, я зачепився ногою за дверцята величезного автомату для морозива. За майже місяць мого перебування тут я жодного разу

не бачив його працюючим. У відповідь я почув напрочуд ми-лозвучне «Hello!». Відчинилися дверцятка нижнього відсіку

машини для морозива, і з середини виринуло трохи почерво-ніле личко. Я її одразу впізнав. Та сама «дівчинка-хвостик».

— І де тепер тільки новачків не поселяють, — від несподіванки ляпнув я. — Сподіваюсь, не розбудив?

— Та ні, я від супервайзерів ховаюсь, не хвилюйся. Тут

це робити просторніше і зручніше, ніж у моїй каюті. І моро-зиво завжди під рукою. Не хочеш спробувати?

— Морозиво чи твою каюту?

— Обидва варіанти.

Ми обмінювалися смішливими поглядами, з останніх

сил стримуючи посмішки. Я вперше дивився їй в обличчя, хоча й трохи під незвичним кутом. Одне із тих облич, які приховують особливий секрет і змушують раз за разом

39

озиратися, коли пощастить пройти повз. Нечасто мені доводилось бачити такі вдома.