Кораблядство

УДК 821.161.2’06-32

К67

Кондратов С. В.

К64

Кораблядство : повість / Сергій Кондратов. — Київ : Видавець Корбуш, 2024. — 192 с.

ISBN 978-966-2955-60-6

УДК 821.161.2’06-32

Марк змушений повернутися на ненависну роботу без можливості втекти. Посеред океану він знаходить новий стимул у закоханості. Але розбіжності в менталі-теті з дівчиною з Буенос-Айресу стають для простого хлопця з українського села

справжнім викликом. Пристрасті між ними вирують, але ревнощі та непорозумін-ня знищують їхні відносини. Марк, не витримавши «корабельної любові», вирішує

закінчити все екстравагантним способом, закарбовуючи спогади у листах до ко-лишньої подруги.

Для читачів 18+

© Сергій Кондратов, 2024, текст

ISBN 978-966-2955-60-6

© Видавець Корбуш, 2024

© Євген Вдовиченко, 2024, дизайн обкладинки

Усе передбачало біду. 13 грудня

Привіт, Л.

Напевно, дивно отак отримати від мене імейл. Розумію, давно ми вже не листуємося. Стосунки вже геть не ті.

Та все ж таки колись ти була моїм найліпшим другом. Колись — навіть єдиним. І не уявляєш, як мені шкода, що ма-сивний і непохитний міст між нашими життями осипався, залишивши по собі лише заіржавілу основу спільних шкільних спогадів.

Хоча зв’язок уже не відновити, сподіваюся, цими по-відомленнями хоча б прикрашу залишки диким плющем

односторонньої відвертості. Тим паче, як не соромно визнати, більше немає нікого, з ким я міг би чи хотів би цим

поділитися.

Можливо, скажеш: треба виговоритися — до психолога

краще сходи і дай спокій людям! І матимеш цілковиту рацію.

Та грошей на це у мене все одно ніколи не було, хіба

тобі цього не знати? А якби й були — не думаю, що відва-жився б. Не можу навіть уявити, як вивалю душу перед кимось, для кого я всього лише ще одна робоча година, поміче-на нерозбірливим почерком у старому шкіряному блокноті.

Як подумаю, що напроти мого імені психолог повільно ви-креслює тире, а після нього маленькими нерозбірливими лі-терами: «обсесивно-компульсивний синдром», «панічні

атаки» чи ще якусь популярну фігню, на яку зараз хворіє кожен четвертий меленіал, тіло одразу ж кидає в холодний піт.

Не прошу багато. Просто розділи зі мною останні чотири місяці. Можеш навіть не відповідати.

5

Гаразд? Сподіваюся, тобі цікавими будуть підліткові

драми. Не впевнений, що правильно класифікую жанрову

належність — зрештою, фізично ми років десять не підлітки.

Та й інші персонажі цієї історії давно вже не діти. Щодо віку

психологічного сказати важче — адже набираю текст тремтячими пальцями і сльози потроху заливають екран. Це за-важає нормально втискувати малозрозумілі емоції у більш

зрозумілі слова, поки ховаюся, сидячи на підлозі робочого

коридору, і прислухаюся до лисячих кроків нічних працівників. Сподіваюся, ніхто не відчинить двері.

Але відчувається все саме так: історія незрілих, істерич-них, надміру або недостатньо (ніколи — скільки треба) впев-нених у собі людей, які без коливань віддають повіддя свого

життя найбільш базовим бажанням. Самі ж, спокійно вмос-тившись поруч, видихають солодку отруту яблучних вейпів

і байдужо спостерігають, куди їх занесе. В принципі, не так

вже й погано.

Залишається півгодини, поки супервайзер помітить

мою відсутність.

Благослови, Боже, нічну зміну! Навіть не уявляєш, наскільки це небачена щедрість для працівника ресторану. Особливо ресторану на кораблі.

Завдяки роботі вночі маю час написати. І, якщо пощастить, можливо навіть розібратись, чого мене трясе від не-контрольованих пристрастей, наче зламаний котел, придба-ний за спекулятивною ціною у нескінченних рядах Сьомого

Кілометра в особи близькосхідної зовнішності. Тому що, боюсь, якщо не розібратись, потім як не заварюй, як не пере-кривай вентилі, рано чи пізно рознесе все навкруги разом

із щасливою, але не дуже багатою сім’єю з трьома дітьми, ба-бусею по материнській лінії, двома котами і одним золотистим ретривером… Вибач, знову мене несе не туди.

6

Коротше, десь прочитав, що, аби зрозуміти себе, треба

перевернути свій дах і подивитися, чи виллється місткість

на папір. Так легше зрозуміти, де саме протікає.

І на даний момент «протікає» моя здатність зосереджу-ватися: занадто віддаюсь фантазіям, намагаючись втекти від

неконтрольованого абсурду, який раз за разом накриває мене

з головою. Пам’ятаю, як у старших класах хотілось, аби голос

за кадром говорив розмірено і метафорично, наче наратор

у книгах Муракамі. І нехай форма важливіша за зміст. І нехай

зрозуміло, якщо наполовину. Та й те — можливо, зрозуміло

неправильно. Зате як тепло, як приємно огортають метафори, і підліткова самотність здається усвідомленим вибором, а не нещасливим збігом обставин. Хотілось, аби внутрішній

голос хитромудро шепотів голосом Харукі Тадзакі. Зараз хочеться, аби він просто заткнувся. Коли я почав все ненавиді-ти? Для відповіді на це питання непогано би знайти корінь

проблеми, а вони — ці корені, якщо вірити інтернету та курсу психології в улюбленій шаразі, лежать у дитинстві. В моєму випадку, в дитинстві та дровах.

Пам’ятаю: мені було років п’ять і до першого дня

в школі залишалося щось близько тижня. Прекрасний час, аби влаштувати капітальний ремонт. Справа відповідаль-на і до неї треба підходити ґрунтовно, а тому батько розді-лив її на задачі поменше, об’єднані у короткий період у чотири роки.

Однією з таких задач було розібрати грубку і перенести

запаси. На скільки я пам’ятаю, то була перша робота в моєму житті. Чому саме я повинен займатися чимось настільки нудним замість того, аби малювати героїв та дивитись

«Пригоди Джекі Чана» по «Новому каналу», я не розумів, а от що розумів дуже навіть добре — це татову нетерпимість

до базових філософських питань «чому?» і «навіщо?».

7

Думаю, нетерпимість ця бере свій початок вже з його дитинства у кращих традиціях радянського виховання та за-гниваючого соціалізму.

Тому, намагаючись не будити у загалом доброзичливому

батькові дрімаючий привид жорстких звичаїв Перебудови, я мовчки перетаскував невеликі дрова з літньої кухні до са-раю. Коли вже ніхто давати мені причин для такого безглу-здого проведення часу не збирався, я починав вигадувати

їх сам. І щойно я щось придумував, то одразу безапеляцій-но брав на віру розказану самому собі історію.

Так і виявилося, що під вечоровим картонно-сірим не-бом я не просто складав потемнілі від часу дрова в невеличкий

сарай позаду болотяно-сірої літньої кухні. Ні, я вже споруджу-вав дерев’яне поселення, що формою нагадувало щось середнє

між мурашником та радянською багатоповерхівкою для наро-ду ліліпутів. Вони — ці ліліпути — втратили свої будиночки

після вселенського потопу, що пронісся Карпатами влітку дві

тисячі шостого року, і дістались аж сюди, на Південь, у пошуках кращого життя. Тепер, з висоти прожитих років, розумію, наскільки безглузда ця історія: хто б тікав у пошуках кращого життя на Південь, коли за кілька сотень кілометрів майо-рів польський кордон і світле європейське майбутнє? Але такі

вади уяви можна списати на п’ятирічний вік і переважну більшість виборців «Партії Регіонів» в Одеській області.

Допомогти ліліпутам міг тільки я, адже дорослі, вічно за-клопотані власними проблемами, не здатні поглянути вниз