Кораблядство

і побачити когось маленького і, відповідно, незначного. Так уже

чомусь повелося, що в наших краях, щоб стати помітним і зна-чущим, треба хоча б бути здатним врізати дорослому по голові.

Для ліліпутів це неможливо, а тому доводилося покладатися

на допомогу дитини. А тому житимуть вони в теплих, ком-фортних щілинах між рядами рівно розкладених дров. І чим

8

більше таких рядів — тим більше чоловічків поселиться в зро-блених мною «квартирках», тим більше їхніх маленьких лілі-пульчат ходитиме до маленьких шкіл, а їхні батьки — до маленьких супермаркетів, судів чи відділків поліції. Інших місць

я тоді не знав, тому в моєму поселенні проживали тільки продавці, юристи, поліцейські та офісний планктон — як не поди-вись, непоганий вимальовується соціальний осередок.

Так я і будував цей маленький рай з перехідним типом

економіки для придуманих мною мігрантів, що незаконно

обійшли всі пропускні пункти дитячої уяви і поселились

у мене в голові.

«Спробуй Сабатіні почитати», — на четвертий рік ре-монту порадила мама. Порадила досить вчасно, потрібно

сказати: треба було думати, чим тепер зайняти час, що вивіль-нився. І думати швидко, поки заняття не придумали за мене.

Все ж таки ще дачу не добудовано. І гараж має такий собі вигляд. Та й про город дбати треба.

Втім, із завзятістю дитини, що рятується від радощів

сільського життя та від вічної підліткової дилеми «як зійти

за свого» серед таких же нещасних жертв пубертату і соціального оточення, але при цьому залишитись «кимось особливим»? Та ще й при тому умудритись не стати жертвою

булінгу. Уявні маленькі друзі в цьому явно не допомагали.

От я і обрав найбезпечніший варіант — загубитись

у фльорі романтизованого книжкового ескапізму. Подалі

від буденних ремонтів, пропахлих вогкою осінньою триво-гою городів, болотяно-зелених стін улюбленої школи і таких же облич, що вечорами п’ятниці чи ранками понеділка

зі стінами зливаються.

У тих стінах занадто багато пережито історій: роман-тичних, комедійних чи трагікомічних, а в результаті живу

в дешевому, затягнутому, погано прописаному серіалі від

9

Нетфлікс. Де вже двадцять четверта серія, кінець, судячи

з усього, ще навіть не на горизонті, а ти давно не бачиш ніякого сенсу продовжувати.

Пам’ятаєш нас у школі? Мене — дерев’яного хлоп-чика з планом на життя і категоричним поглядом на світ?

Що з тією дитиною? Що з планом? Напевно, обидва зараз

на війні. Російська ракета розірвала їх на тисячі маленьких

кривавих шматочків, що розлетілися по далеких кутках рі-пакового поля, де раніше, в далекому дві тисячі шостому, тяг-нулися до неба соняшники.

Ну годі. Не хочу думати про справжні речі. Краще вже

продовжити ховатись у любовних драмах, де я раз за разом

просіраю хеппі-енд і з того виростає квітка моєї сучасності.

Часом хочеться зупинитись, вилізти з цього емоційного болота, в якому копирсаюся з радістю п’ятирічного хлоп-чика, який втік від домашніх обов’язків. Та піднявши очі, помічаю, що болото це на дні не зрозуміло ким викопано-го колодязя. Маленькі чоловічки дивляться на мене зверху і єхидно сміються. «Ну й дурень, — кричать вони, і їхні

пискляві голоси відлунюються від вузьких стінок, — сам кинувся в цю прірву, а тепер плаче, що навколо лише темрява!»

Саме закінчувався четвертий місяць мого корабельного життя і так я тобі написав. І як у всьому, що мої думки за-лишали на папері, правди в тому десь на половину.

Глава 1

Політ під три чорти. Вересень

Вибач, по-доброму починати треба було б не з моменту, коли спало на думку перенести на папір пережите на кораблі, а коли остаточно прийняв рішення сюди повернути-10

ся — дев’ятнадцятого Вересня дві тисячі двадцять другого

року. Не те щоб навіть вирішив, холодна реальність у вигляді

ста двадцяти чотирьох доларів сорока чотирьох центів на рахунку визначала моє майбутнє на наступні півроку.

Залізна спинка стільця в залі очікування софійського

аеропорту приємним холодком віддається в спині, відволікаючи від наростаючих нападів обсесивних думок про з останнього контракту гроші, що магічним чином розтанули

за два місяці навколосвітки. Невже я так і буду шість місяців повільно гнити на кораблі, аби два місяці жити як хочу?

І це ще поталанило: дехто повільно гниє і без двох місяців

свободи на рік.

Дивлюсь на мерехтливий мертвим електричним світлом

напис «Sofia-London / LHR BA893» і відчуваю, як тривога

холодними пальцями повільно стискає горло.

Чомусь тривога пахне вологим кабінетом математики, який зранку шкільна прибиральниця за свою нещасну міні-малку ретельно натерла таємничою білою сумішшю з несу-місним із життям відсотком хлорки. Так ось що це — запах

хлорки і безнадійно втраченого часу. За стільки років майже

й забув про нього. Поки не потрапив на корабель. Пам’ятаю, у період нескінченного поглинання книг я десь прочитав

(здається, в «Солярисі» Станіслава Лема), що ми насправді

не шукаємо нічого нового, а лише тягнемося до відображення того, з чого почали. І не так важливо, подобається це відображення чи ні.

Один із пасажирів підходить до фортепіано в центрі

залу очікування і починає перебирати по клавішах. Щось

доволі знайоме. Грає він не дуже вміло, згадуючи потрібну

ноту за долю секунди до того, як натисне відповідну клавішу. Потрохи обривиста мелодія набирає знайомих обрисів, наче вишкрябана щіточкою археолога з полону піску, глини

11

і мільйонів років істота, що жила, любила і вмирала задовго

до створення фортепіано, нот і хоч чогось, схожого на музику. Ноктюрн номер дев’ять Шопена. За десятки безсонних

робочих ночей там, у попередньому житті, я прослухав її незліченну кількість разів.

Ким я намагався стати? Офісним планктоном в інтернет-компанії? Адвокатом? Туристичним агентом? Залишились лише спогади про ті ночі й музику, що м’яким потоком

омиває лобну частину мозку, заглушуючи пластинку одно-типних думок. І я відчуваю себе майже щасливим.

Наступний аеропорт, Хітроу, запам’ятався лабіринтом

невдоволених голосів та збентежених, невідривно занурених

у телефони облич подорожуючих. Їхні екрани сяють тисячами мерехтливих вогників — різнокольорові краплі віртуаль-ності на палітрі ночі. Згадалися вечори в Доброславі. Знаю, ти його не особливо любиш, та й було б за що. Місце настільки незначне, що у трьохстах роках зафіксованого існування я не знайшов навіть однієї скільки-небудь значної події.

Якщо не вважати за таку крадіжку Антоново-Кондинською

поштою грошей, що одній з найвідоміших балерин того часу, Марії Кузнєцовій, відправив батько-художник.

Почалась революція, дворянську садибу в Степанов-ці розграбували, повезло хоч, що сама вижити змогла. Час

був не найкращий, аби бути дворянином в Російській імпе-рії. А молодою і беззахисною дворянкою й поготів. Треба

було якомога швидше брати тендітні ніжки на плечі й тікати

з Одеси. Тож завдяки добросовісній службі поштарів нашого прекрасного поселення довелося балетній зірці Парижа

відстригати довгі коси і, видавши себе за хлопця в пошуках

підробітку, найнятись матросом на найближчий корабель

до Франції. Історія, яку вона, б’юсь об заклад, переказувала

до самої деменції. Я би точно переказував.

12

Ось таке місце з такими людьми несе для мене майже

магічну силу ностальгії. Все-таки в Доброславі набрався здат-ності бачити цінність у звичайних речах із незвичайною іс-торією. Якщо не для світу, то для самого себе.