Страница 3 из 42
Іронічно — в дитинстві найбільше хотів звідти вибратися, а ось тепер… Пам’ятаєш балку, де ми катались на санча-тах? У спогадах вона чомусь набагато більша, ніж коли я туди
приїжджаю. І скільки би в університетські роки я не повертався в ті місця, скільки би не переконувався в зворотному, все ще пам’ятаю, як діти з того боку поселення каталися
на нових альфаторах на балці заввишки трохи не з Говерлу.
Дівчинка років десяти, з прокуреним голосом тридця-тип’ятирічної, залазить усередину і закриває кришку.
— Ви точно триматимете бак? — сміючись, питає. Її голос лунає глухо і загадково, наче перекручений сигнал із верх-ніх шарів ноосфери.
— Точно, — в один голос відповідаємо ми і запускає-мо альфатор із космонавткою усередині у далекий політ. Звичайно, ніхто його не тримає. Альфатор крутить, трясе, один
раз навіть перевернуло.
«Ну, як завжди, ви брешете, уроди!» — вилазячи
з пом’ятого бака, кричить дівчинка і знову штовхає його
на гору. І все починається з початку. А я дивлюсь на це, за-дихаюсь від сміху і думаю, як ми взагалі доживемо до дорослих років з таким дитинством?
Гарний спогад. Багато речей у спогадах гарні, особливо
коли не можеш до них повернутись.
Отямившись, я подався вперед, протискуючись поміж
пасажирів, як краплю дощу, що сповзає по вікну. Із кожним
кроком усе більше дивуюся, наскільки звичним для мене стало подібне життя. Із кожним кроком, із кожною новою кра-їною, із кожним терміналом і новим штампом у паспорті
13
спогади про дім блякнуть, як сімейні фотографії, зробле-ні на татовому робочому фотоапараті, обережно розфасо-вані по радянських альбомах-книжечках, що зберігаються
в трюмо над телевізором. Я давно перестав впізнавати хлопця на тих фотографіях, що хворим лазив кучугурами з тобою
по той бік Доброславської балки.
Ця історія вже не про нього — такі, як він, ніколи
і не потрапляють до подібних історій.
Чи ти знала, що за сім—десять років люди повністю
змінюють набір клітин у своєму тілі? Виходить, ми зараз
зовсім інші люди? І окрім залишків пам’яті на вицвілому
фотопапері та набору нулів і одиниць на телефоні нас вже
нічого не об’єднує із тими дітьми? Тільки уривки зими, бал-ка, що розділяє наші будинки, та колюче, майже їдке зимо-ве повітря в подиху. Ти покликала мене і не прийшла. Зникла без пояснень і вибачень. Я так ніколи і не спитав, чому.
Не знаю, через гордість чи через страх почути відповідь. Але
того вечора я вперше пообіцяв собі: будь-що покинути Україну. Це і є справжнім початком історії.
— Вибачте, сер, — по-кіношному британським акцентом звертається до мене дівчинка в темно-синьому костюмі, що сидить на ній так, наче вона щойно матеріалізувалася
у білий світ просто в холі цього аеропорту. — Вам потрібно пройти до тієї черги. Чек-ін на рейс до Нью-Йорка вже
закрито.
На нейтрально-холодному, до асбсурду симетричному
обличчі не уявити дитячу безпосередність, підліткову гру-бість чи студентську зрілість майже повноцінного члена суспільства — ні, таке обличчя не могло б належати нікому
іншому, окрім ідеального робота-працівника. І зараз воно
зображає найбільш штучну посмішку, що тільки доводилося
бачити аеропорту Хітроу за всі десятиліття свого існування.
14
Вираз, до якого повинен прагнути та який повинен освоїти
кожен поважаючий себе працівник сфери обслуговування.
Я натягнуто посміхнувся у відповідь і озирнувся. Аеропорт усе ще огортав нас гучним галасом та нескінченною чергою в обидва кінці. Під світлом ламп проступала втома людей. Зморшки на їхніх обличчях говорили про особисті світи, у яких нервують, страждають, бісяться та не підозрюють
про існування одне одного, поки життя знову не зіштовх-не чолами з безкомпромісною впорядкованістю мікрокосму
аеропорту. Зі світом, де кожна деталь має своє місце і функ-цію, але інструкцію, на жаль, ніхто не додає, тому доводиться просуватись напролом.
Зараз, у цьому незнайомому місці, з дівчинкою у темно-синьому костюмі, відчуваю себе дещо загубленим. Знаєш, у цьому є своя особлива привабливість.
Переживши незліченну кількість скасованих рейсів
у Европі, втративши масу грошей через хитрющих таксистів
Стамбула, втікаючи від пограбування на пост-апокаліптич-них вуличках Каїра та губившись у гарячих африканських
сутінках під градом арабських проклять охоронців хурга-дійського аеропорту, починаєш ловити певну насолоду, сер-фуючи на хвилях нервової розгубленості та страху, що можуть накрити щосекунди. Але ти все одно тримаєшся. Усе
буде так, як і треба. Головне — несильно чіплятись за речі
і якомога сильніше чіплятись за життя. Легше борсатися, коли на тобі менше барахла. І менше шансів бути утягну-тим униз.
— Але в мене немає візи для перебування в країні! —
відповів перше, що спало на думку.
— Вам до іншої черги, сер, — як папуга повторює іде-альна працівниця, і посмішка на смаглявому обличчі стає
на декілька міліметрів розтягнутішою. Інше, але з тим самим
15
виразом, обличчя у віконці паспортного контролю тими самими фразами завіряє, що все буде гаразд: багаж і квиток
на наступний рейс я отримаю вранці, і сонце буде світити
яскравіше, і теплі промені розсіють наростаюче бажання ско-ротити населення Хітроу вдвічі. Останню частину цей працівник не казав, але щось приблизно таке прочитав у його
очах і максимально приглушено-спокійних інтонаціях.
Отож у моєму паспорті з’явився штамп на перебування
в Британії. Непогано. Виявляється, і пропущені літаки можуть приносити можливості.
Якась дівчина з тієї ж черги очікування спитала, чи є мені
де переночувати. Трохи навіть зніяковів. Давно такого не було.
— Так, так, дякую, авіакомпанія мене забезпечи-ла готелем, — пробелькотів я, і вона розчинилася в морі
незнайомців.
Ніч я провів, гуляючи центром Лондона, ловлячи
на камеру кожен куток, кожну вуличку і кожну будівлю, що й до мене вже сотні разів завантажувалося на всі можливі сервіси. Фото Біг Бену, моє обличчя на фоні Біг Бену
і фото мене на повний зріст. Фото лондонського колеса огляду, фото мого обличчя на фоні, фото на повний зріст. Фото
Букінгемського палацу, фото фізіономії на фоні палацу, фото
на повний зріст…Одні й ті ж поступальні рухи без будь-яких
емоцій. Наче займатись сексом лише для того, аби пізніше
похизуватися, що цим займався.
Не життя, а демонстрація, де переживання та відчуття
боязливо задкують перед необхідністю хоч якогось підтвердження свого існування. Дивіться, я дійсно тут був! Дивіться, наскільки класно я живу! Наскільки краще за вас. Поки
ця вистава не заходить занадто далеко і ось ти вже змушений
відігравати свою партію навіть тоді, коли нікому до тебе діла
немає. Відчувала подібне?
16
У Лондоні це почуття стало моїм головним супутником.
Парадоксально набридливе дзеленчання телефону зму-сило відірвати голову від подушки, на яку я цю голову поклав
щойно, адже ось тут, можливо, я вперше і востаннє, а Лондон
сам фотографії для мого Інстаграму не зробить. А як інакше
довести кожному зацікавленому, що я там був і що моє життя цікавіше за його.
— Ви вже в аеропорту?.. — більше стверджував, ніж за-питував малознайомий голос з італійським акцентом.
— Що?
— У вас літак на восьму тридцять, ви вже реєстрацію
пройшли?
Я намагаюся зосередити затуманений залишками чо-тирьохгодинного сну погляд на екрані, вже передбачаючи, що побачу. Сьома п’ятдесят ранку. І я в повному…