Кораблядство

— …в готелі. Мені навіть квитки не надіслали.

Нескінченно довгі секунди і тягуча темна мовчанка ви-тікає з динаміка мого телефону. Навіть мурашки, що струн-ким маршем пройшлися по моєму хребту, вже повмирали

від психологічної перенапруги.

— Очевидно, мені ще тільки доведеться насолодитися

видами Лондона, — видавши натягнутий смішок, хоч якось

заповнюю тишу.

— Збирайтесь і якомога швидше до аеропорту. Я на-дішлю новий квиток.

Лондонський автобус прорізає квартали однакових

у своїй педантичній упорядкованості вуличок, коли мене наздогнав імейл. Благослови, Господи, безоплатний роумінг.

«Твій квиток. Лондон / Хітроу — Нью-Йорк / JFK. 09:50».

Дивлюсь на годинник. Бляяяя! Звичайно ж, мій автобус пря-мує не до того терміналу. Доводиться виходити біля черго-вого «Hilton» і шукати таксі.

17

…Термінал. Біжу по білому мармуровому покриттю, що віддзеркалює проміння ранкового сонця. Річки людей

уже звично течуть навколо, їх тиснява і шум створюють сво-єрідну симфонію. Вдихаю запах кави та парфумерії, що змі-шується з ароматом чорного лаку на полірованих поверх-нях. І все це лише для того, щоб о 08:50 ранку за Гринвічем, коли чергове приємне обличчя з найфальшивішою посмішкою

у світі й найстереотипнішим британським акцентом позну-щалося з мене своїм «I am sooo sorry, but your gate is already closed» і відправило мене знову у Лондон на одному Богу

відомий термін.

Хоча… щодо Бога, я не можу бути впевнений. Не думаю, що він має якесь відношення до британських авіаліній

або круїзних кампаній. Враховуючи власний досвід, я більше схильний вірити, що підпорядковуються вони зовсім іншому хлопцю.

Так чи інакше, вже другий день стовбичу в Лондоні і не те щоб мені є на що скаржитися, все ж таки далеко

не найгірше місце, аби провести декілька зайвих днів. Проте сьогодні корабель відпливає з Нью-Йорка і якщо на нього не потраплю, то що робити далі — не маю ані наймен-шої здогадки. Благо, заворушилися щупальця гігантського

адміністративного монстра під назвою CREW TRAVEL

DEPARTMENT. У кращих традиціях лавкрафтівських жахів мені доводиться лише спостерігати наслідки його існування: десятки повідомлень, незнайомих імен та складних

граматичних конструкцій, які, в підсумку, сухою офіціозною

англійською промовляли одне й те саме: «We are working on it. Please, wait for further instructions».

Ну а я що? Я підкорююсь і чекаю. А поки чекаю, починаю замислюватись, наскільки сильно хочу потрапити на той

корабель. Та і взагалі, куди я хочу потрапити…

18

— У мене питання: чи повинен я буду щось платити

за пропущений рейс? — питаю у нового знайомого з італійським акцентом по іншу сторону континенту.

Драматична пауза. Нутром відчувається напруження, що випромінюють його працюючі транзистори. Часом дуже

важко віриться, шо ці імейли і телефонні розмови я справді

веду із живими людьми, а не з високорозвиненим штучним

інтелектом, на розробку якого компанія кинула черговим ін-дусам чергові декілька мільйонів, а зараз не тестує на деше-вій робочій силі.

Поки чекав відповіді, кінетоскоп у моїй голові на під-вищеній швидкості програвав мої пригоди в якості нелега-ла в Лондоні. Ось я тиняюсь лондонськими вулицями в пошуках притулку, ось мене всього такого підозрілого помічає

поліція, після чого йде сцена погоні в кращих традиціях

Скубі-Ду, швидкий перехід, у якому перед моїм здивованим обличчям, прокочуючись, зачиняються ґратчасті двері

тюремної камери. І ось мені вже й притулку шукати на треба. На найближчий час у мене і дах над головою, і безкоштов-на їжа тричі на день. Так собі картина. В топ-100 IMDB точно не проб’ється.

Звичайно, все було б не так. І я це розумію. Але коли

фантазія вже розігралась, зупинити кіномарафон надзвичайно важко.

— Ні-і-і… нічого платити не потрібно.

Я видихнув.

Квитки на наступні рейси прийшли за півгодини. Два

квитки у тому самому напрямку з інтервалом у кілька годин.

Щоб уже без варіантів залишитись. І ось дванадцять годин

опісля сірі очі американського прикордонника, наповнені

сумішшю цікавості та втоми, шукають мою сутність на сто-рінках найважливішого аркуша паперу в моєму житті.

19

— Будь ласка, за мною, — каже він, виходячи з-за стійки. Ми йдемо в дальній, майже непомітний куток аеропорту.

За білими, як і стіна, дверима заховалась невелика кімнатка, обставлена рядами світлих дерев’яних стільців, які наче мі-грують разом зі мною просто з класу російської мови. Клас

я особливо ніколи не любив, як і персону, що його вела, —

а як любити людину, з чийого рота постійно лунає прямо про-тилежне всьому, що коли-небудь знав і вірив. Особливо, коли

ти цього не просиш і до освітньої функції у твоєму житті відношення має суто нульове, якщо не від’ємне. Хоча щось я таки

дізнався: кількість прочитаних книг не обов’язково зробить

тебе людиною розумною. Навіть адекватною не зробить.

Але світлі дерев’яні стільці, столи та інше начиння мені

все ж таки подобалося, цього не відняти. Усе ж краще за ма-сивних зелених виродків, за якими мучились, ще вивчаючи

«велику справу Леніна», і, можливо, будуть мучитись, вивчаючи російсько-українську війну.

Чотири рівні ряди стільців, скляна стінка і троє офіцерів, що сидять за високою стійкою, відділяли нас від світу

американської мрії. Озирнувшись, я помітив ще трьох нещасних: жінку, що тихо плакала, та двох чоловіків. Кожен

із них зайняв своє місце в кутках кімнати.

Людина по той бік скляного кордону поманила мене

рукою.

— Ваша мета прибуття?

— Робота на кораблі, сер, — відповів я, — на круїзному лайнері.

— Почекайте, — клацання кнопок механічного телефону відбивалося від скляної перепони з подвійною силою.

Голосніше з кожним натиском. Від підніс слухавку до вуха: —

Good afternoon.… yes, it’s me …yes …hmm. І поклав трубку. —

Ви можете йти.

20

Я забрав документи, подякував і озирнувся на на людей, що сиділи в кімнаті. Ті так і сиділи, не рухаючись, наче

воскові статуї. Тільки жінка перестала плакати.

Я видихнув. Нарешті. Все-таки досягнув Сполучених

Штатів.

Шкода тільки багаж, як з’ясувалося, мого подвигу

не повторив. Пройшовши кілька нескінченних черг, спіл-куючись з працівниками аеропорту, які жили у власному

світі, я починав сумніватись у доцільності будь-яких пере-льотів. Краще вже сидіти на місці і не висовуватись, аби

тільки не довелося розмовляти з цими людьми.

Заповнивши невеличкий бланк із сотнею пунктів, нарешті подав заяву на повернення втраченого. Втрачати

мені не звикати. Шкода тільки, що повертати поки не доводилося. Пощастило хоч, що документи та гроші завжди при собі.

— На жаль, сьогодні ми не маємо автобуса, — недоречно радісним та надміру люб’язним тоном повідомляє

голос по той бік дзвінка. Я стою біля виходу з аеропорту Кеннеді та зі всіх сил намагаюся не познайомити спів-розмовника з найкращими екземплярами нецензурного

лексичного багатства слов’янських мов, перекладеними

англійською. Хочеться розвернутись і зникнути в цьому

нескінченному натовпі подорожуючих. — Вам доведеться

замовити таксі. Це не так вже й дорого: доларів сімдесят.

Тільки поспішіть, будь-ласка, корабель відпливає за півтори години.

Розсудливо обмежившись лише одним «ок», я вимкнув

телефон і сів на залізний стілець біля входу до аеропорту. Він