Страница 5 из 42
так само холодив спину, як і той, у Софії. Скільки ж часу вже
минуло з того моменту? Два дні? Три? Здається, не менше
тижня. Чим більше подій проживаю, тим довшим здається
21
період. Незалежно від того, як швидко все пролітає. Такий
от парадокс.
Перевірив залишки моїх пожитків, які вдалося зберегти
після нерівної боротьби з британськими авіалініями. Пара
шкарпеток, шорти і документи. Зненацька майнула думка, що це взагалі ВСІ мої речі. Повертатися все одно немає куди, а все, що купив за період вимушеного вигнання з власної країни, було в тій валізі.
Я потер втомлені очі, намагаючись відігнати відчуття, що дивлюся на невмілий ремейк серіалу про містера Біна, де талановитого актора замінили на справжнього ідіота. І навіть не смішного ідіота, а такого, чиє існування намагаєшся
ігнорувати, коли «пощастить» сісти поруч в метро.
Маленьке жовте таксі під’їхало до головного входу.
Без зайвих вагань підбіг до автомобіля:
— Чи можна дістатися до порту Еверглейдс за годину?
— Теоретично чи практично? — питає таксист із дуже
помітним латиноамериканським акцентом.
— За гроші, — нервую я. — Так що?
Він викрутив радіо майже в нуль і уважно поглянув
на мене. Якісь адвокати по нещасних випадках так і не встигли пояснити, як вони врятують моє життя.
— Куди так поспішаєш, аміго?
— За годину потрібно бути на круїзному лайнері.
— Де саме?
— Порт Еверглейдс.
Таксист хитро ошкірився.
— Добре, аміго, але за годину в інший кінець
Нью-Йорка… це буде коштувати не мало.
— Скільки?
Він указав на невелику чорну коробочку на його панелі.
— Приблизно скільки?
22
— Доларів сто п’ятдесят.
Пауза. Я безпомічно кинув погляд на таксометр, потім
у чесні очі таксиста, у свій гаманець і, нарешті, на годинник.
58 хвилин до запланованого відплиття. Все передбачало біду.
— Поїхали, — відповів я і скочив на переднє сидіння.
Таксі влетіло у велику рухливу вулицю, проскочуючи
крізь наповнений втраченими можливостями лабіринт мі-ста. Я споглядав у вікно, занурений у свої думки. Атмосфера
Нью-Йорка просочувалась у вікно, створюючи непереборне
відчуття серіальних декорацій. Я тут уперше, а готовий по-битися об заклад, що вже гуляв цими вулицями, бачив ці по-жежні сходи, натикався на ці червоні гідранти, підставляв
руку, аби відчути тепло від пари, що валить з люків і провулків, тисячі провулків, на яких відбувається все на світі: від початку любовних історій до чийогось персонального
фільму жахів.
Водій час від часу косився на мене з легкою усмішкою.
— Рушаєш у подорож? — через декілька хвилин перервав він тишу. Ми як раз виїхали на центральні вулиці
Нью-Йорка. За вікном з’явилися скляні хмарочоси, які всі
бачили вже мільйони разів, навіть якщо ніколи тут і не були.
Я дістав телефон і почав знімати.
— На роботу. Працюю на лайнері.
— Моряк?
— Та так, тільки назва. Буфе стюард.
Таксист тільки задумливо кивнув.
— Щось типу офіціанта, — пояснив я.
— І як, гарна робота?
— Є свої плюси. Аж два. Подорожую і платити ні за що
не треба. Якщо не рахувати за оплату викинуті шість місяців
життя, звичайно.
Він усміхнувся.
23
— Ну, часом ми всі розраховуємося. На кораблі ми чи ні.
— Може й так, але на кораблі це трохи по-іншому. Пла-тимо ми за подвійним тарифом, я би сказав.
— Це ж як?
— Важко пояснити. Наче дні тривають довше, ніж
на суходолі. Іноді навіть фізично, адже постійно змінюємо
часові пояси. А як закінчується контракт — наче й не було
тих шести місяців. Постійно питаю себе: куди я їх витратив?
Страшно уявити, деякі так проводять усе життя.
— Думаєш, тут краще? — відповів водій. — Завжди
так: люди постійно скаржаться, що втрачають час, але штука в тому, що не можливо втратити те, що ніколи тобі не на-лежало. Скоріше час витрачає нас. І не так важливо, де ми.
— А ви звідки, дозвольте спитати?
— З Колумбії.
— І все ж таки ви обрали перебратися сюди, за тисячі кілометрів. Напевно, витратили немало грошей і часу, аби це стало можливим. І навіщо, якщо ж «не так важливо, де ми»? — з’єхидничав я. Зазвичай я такого собі не дозволяю з незнайомими людьми, але два дні перельоту і його
порожнє філософствування вивели мене з рівноваги. Я став
помічати, що особливо нетерпимий до того, що мені не подобається у собі самому.
— Хах, і правда, чому? Напевно, тому що хотів цього
більше, ніж будь-що на світі. Не так важливо, де ти, але надзвичайно важливо, чого ти хочеш.
— І ви хочете бути таксистом в Нью-Йорку? — здивувався я.
— А чому б ні. Треба з чогось починати. Маєш щось
проти таксистів?
— У мене з ними особисті рахунки. Вони мені добряче
життя попсували. На кожному континенті та майже в кожній
24
країні, де бував. Так що я би разом з екзаменом на водіння
обов’язковий екзамен на порядність проводив. Була б одна
з найрідших професій у світі.
— То що, ти усіх таксистів не любиш?
— Усіх. Як вид. Хоча в мене один із найкращих друзів
таксист. Але я намагаюся не звертати уваги на цей сумнів-ний пункт його біографії.
Ми зробили ще один різкий поворот і силует корабля
різко окреслився на горизонті. Водій зупинив таксі.
— 190 доларів, — сказав він з усмішкою.
— Ви ж казали 150.
— Я казав приблизно. Ось, я дам тобі чек, — з таксо-метра з характерним звуком виліз жовтуватий квадратик паперу. Він простягнув його мені. — Розглядай це як додатко-ву оплату за душевну розмову. І щасти на кораблі!
З цими словами він зачинив двері таксі, залишивши
мене з порожнім гаманцем та новим поглядом на деякі речі.
І нащо я йому про таксистів наплів? Правильно батько говорив: язик мій — ворог мій. Особливо, коли не вмієш ним
правильно користуватись.
Глава 2
Початок корабельного буття
і чутки, чутки, чутки...
Мексиканська дівчинка з крю-офісу, Белен, вочевидь, дуже здивувалась тому, що я таки заявився на корабель.
«А ти той хлопець з України, що не прибув у перший день.
Ми вже думали, ти втік», — заявила вона, варто мені було
переступити трап корабля. Цікаво, а де ж ті десятки менеджерів, із якими я спілкувався, подумки запитав.
25
— А де твій багаж?
— Знаєте, не можу не помітити вашу неймовірну спо-стережливість і тактовність. Не дивно, що ви в крю-офісі.
— Що, вибач?
— Sorry… не звертайте уваги. Дуже довга виявилася
дорога. Немає в мене багажу. Всі речі авіакомпанія загубила. Рюкзак з документами та одяг, що зараз на мені, — єдине, що залишилося.
Трохи поспівчувавши, поки вела всіма необхідними
офісами та медичному центру, де чекав перевірку документів та слухав її розмову з якимось медбратом-індусом про те, з ким вона зараз спить, з ким не спить, а з ким тільки планує, вона передала мене до рук філіппінця — дайнінг-клер-ка, який привів мене на зустріч до помічника метро-ді, другої головної людини у всіх ресторанах на кораблі.
Сорокап’ятирічний румун у дорогому костюмі ви-глядав як директор приватного ліцею з поглибленим ви-вченням французької філології чи ще якоїсь малопотріб-ної для виживання в українських реаліях фігні діточкам
прокурорів, суддів, кримінальних авторитетів, організа-торів фінансових пірамід та інших вершків нашого інклю-зивного суспільства. Тобто загалом вигляд його був як людини з місця, в яке б мене з моїми потертими джинсами