Кораблядство

і худі дворічної давності навіть на поріг не пустили. Проте, простягнув руку, привітався, посадив навпроти і ви-слухав мене, висловивши співчуття та пообіцявши завтра

видати всю необхідну форму. Невидане співчуття для корабля, подумав я. Може, все тут не так і погано. Головне —

людям тут не плювати, хто і що ти і звідки будеш дістава-ти, що тобі треба.

— До роботи стаєш завтра, — під кінець розмови заявив він і відправив мене до моєї каюти.

26

Знайти її виявилося легше, ніж я очікував. На першому

кораблі я вбив не менше чотирьох днів, аби без пригод діста-ватися свого ліжка. Перед цим бився лобом у десяток глухих

кутів у цьому щурячому лабіринті коридорів і кают, пронуме-рованих без будь-якої логіки і турботи про комфорт тих нещасних, що тільки починають своє ходіння круїзними муками.

На другий контракт я витратив на це менше двадцяти хвилин.

«До четвертого корабля зможу знаходити свою кабіну із заплющеними очима», — думав я, стоячи посеред

своєї восьмиметрової площі. Я не міг не відчувати суму.

Ні, все ж таки набагато краще, якщо ніякого четвертого

контракту взагалі не буде.

І куди мене занесло? Коли пропускаєш три літаки і гу-биш усі свої речі дорогою, та ще й таксист ошукує майже

на двісті доларів, набридливий голос у голові тихо шепоче: Всесвіт явно тебе недолюблює. Та правда в тому, що Всесві-ту ніякого діла до тебе, а твій стан — результат власних або

чужих помилок.

Мене поселили в кабіну з чотирма іншими працівниками, і кабіна ця, хоч за корабельними мірками простора, своєю чистотою відверто залишала бажати кращого. Я не знав, із якою фауною доведеться зіткнутися, але розпочата пляш-ка Jack Daniels, декілька банок Dos Equis і Heineken на стільці

посеред кімнати і склянка біля унітазу (навіщо взагалі комусь

може знадобитися в туалеті склянка?) обіцяли веселе сусідство.

Проте, що мене хвилювало найбільше: майже нічого не залишилося з моїх особистих речей, навіть запасних

шкарпеток чи білизни. Я ніколи не був людиною, що занадто чіпляється за речі, ба більше: тим, хто в принципі схильний до консьюмеризму — найгірший жах маркетолога і про-давців айфонів. Та вперше в житті відчуття бідності лягло

тягарем.

27

Хоча б маю спогади про прогулянки вулицями Лондона. І на тому дякую.

Ігноруючи розкидані по кімнаті речі, склянки в туалеті (чорт забирай, та що ж у туалеті можна робити зі склян-кою?), стійкий запах алкоголю і невипраних шкарпеток, на-магатимося мислити позитивно.

Щонайменше — я сюди дістався. Живий. Усе інше можна виправити. Іноді життя викидає тебе у відкритий океан

без рятувального жилету і не залишається нічого, окрім як ха-патися за щось, що може стати плотом, і гребти. Тут головне

не прогадати, за що хапаєшся і куди гребеш.

Я ковтнув із пляшки віскі. Бурштинова рідина зігріла

горло і втамувала тривогу. Не знаю, чому зробив це, я ж навіть пити не люблю, але зараз це здавалось єдиним і правиль-ним. У цьому світі невизначеності, що пливе, іноді просто

необхідно піддаватися внутрішнім імпульсам.

Переодягнувшись (точніше знявши з себе єдині речі, що в мене залишились), я виліз на ліжко і почав уявляти при-ховані в стінах цих кают історії: романи, що зароджувались

і вмирали під час робочих перерв, освітлені люмінесцентни-ми лампами залишки розбитих сердець, шлюбів і сліз у вузьких коридорах. Як багато жінок завагітніло і скільки з них

ридали від результатів свого вибору під цей мирний, такий

далекий і такий близький шум корабельного двигуна.

Стіни каюти тихо тремтіли, постійно нарощуючи темп.

«Корабель відпливає», — подумав я і втомлено притулив

голову до стіни, дозволяючи вібраціям розлитися по всьому

тілу. Я уявив, як хвилі по той бік стінки танцюють під місяч-ним сяйвом. Шкода, що в наших кабінах немає ілюмінаторів.

Із цією думкою моя реальність розмилася і я заснув.

Так і закінчилася моя подорож до корабля. Так і почалася ця історія.

28

Глава 3

Жовтневі сни та втрата розуму. 21 вересня

Привіт, Л.

Хоч я і казав, що тобі необов’язково відповідати, якщо

чесно, все ж таки сподівався отримати хоч якусь звістку. Су-мую за нашими багатогодинними розмовами про все на світі у тільки що прибраній (а до того не прибраній ніким з моменту її побудови) кухні у Прушкові.

Ми заварювали каструлю чаю, ти заливала майже по він-ця свій гігантський пивний кухоль, я ж підготовлював дві-три

кухля поменше, що знайшлись тут же, і що хоча б на вигляд

несли меншу небезпеку заразити герпесом, коронавірусом, кишковою паличкою, свинячим грипом, еболою та іншими

радощами, що могли водитися в нашому тимчасовому притулку. Я ніколи не знав, куди дійдемо в своїх словесних блу-каннях по минулому, майбутньому, питаннях віри, пошуках

Бога, смаків у дівчатах, пережитих романів, сексу, мрій, перспектив і взагалі всього, що відволікало від очікування наступної зміни на складі й кінця безкінечної польської зими, що поставила наші життя на паузу.

Із тих розмов ти багато чого про мене дізналася. Напевно, більше, ніж будь-хто, з ким мені довелось ділити періоди

свого життя. Хіба що за одним тільки винятком.

І ти точно повинна знати, що я ніколи особливо не вірив в езотеричні матерії: Діда Мороза, магію, Бога, верховен-ство права, Пенсійний фонд України чи систему соціального забезпечення. І 24 роки життя в нашій державі показали, що в більшості випадків я мав таки рацію.

А от у що вірю, так це в людську схильність міфологі-зувати закономірності, які не розуміємо. А тому й хочу —

навіть не так — тому мені потрібно поділитися тим сном.

29

Знаю, про що ти подумаєш: «Які ще сни, дядя? Ти що, зі що-гли на своєму кораблі впав? Краще би про життя розказав: яку подругу зустрів, де побував, що цікавого робив». І знаєш, я з тобою абсолютно погоджусь. Я і сам не дуже жалію

людей, що розпинаються про свої сни. По-доброму, якщо

вже ти не моя мати, не мати моїх дітей або ми хоча б не спи-мо разом, розповіді «а що мені сьогодні приснилося і щоб

це могло значити» краще залишити при собі. Але… мені

страшно. Страшно, що я втрачаю розум. І менше за все хотів би про це розповідати їм. Розповісти про це я можу тільки тобі.

Наш світ розвалився у ядерній війні. Не залишилось

ні країн, ні урядів, ні армій — нічого. Ми живемо на залиш-ках цивілізацій, намагаючись добути те, що ще не було по-ховано під метрами і метрами радіоактивного пилу і піску, вичищаючи залишки продуктових складів, магазинів та тер-міналів, яким пощастило бути подалі від ядерних «грибів».

Коли закінчились і вони, нам поталанило натрапити на під-земний бункер, що за щасливим збігом обставин був облаш-тований усім необхідним для виживання: резервуари з водою, теплиці, генератори, запаси палива, їжі та води. Нашій

маленькій групі цього б вистачило на роки. Нас було чотир-надцять, і не сказати, що ми дуже близькі — ми зустрілися во-лею нещастя і майже не розмовляли — люди ці були не дуже

говіркі, якщо чесно, та й хто ж їх звинувачує, зрештою, післяа-покаліпсису. Але спільне виживання дуже швидко зносить усі

бар’єри. Тож я відчував, ми будемо тут щасливі. Життя на новому місці йшло своїм ходом, ми дуже швидко обживалися, досліджували нові частини бункеру. Ну як досліджували —

робив це здебільшого я. На місці мені ніколи не сиділося.

І все було б добре, і життя йшло як завжди, якби не по-стійний сморід, що кожного дня ставав нестерпнішим. Ігно-30

рувати це було вже неможливо, і залишалось або знайти джерело і усунути його, або покинути так добре облаштоване