Кораблядство

о 3:15 ночі їй пише:

«Do you really want me?»

«Yes, I do. Come to my cabin».

Я починаю неконтрольовано реготати. Ну як можна

бути таким тупим? Енн в сльозах лепече щось про кохання, що Антоніо все одно не приходив і все це було не більше ніж

спробою добити Кайлу. Я на кожну її фразу відповідаю тільки ще голоснішим, ще злішим сміхом. Поки її слова і зовсім

стають майже нечутними.

— Good bye, E

Енн за дві хвилини втратила одразу двох хлопців. Хоча які

ми для неї хлопці? Так, корабельна історія.

А я знову вільний.

Глава 23

Січень. Завершення однієї історії — початок іншої

Усе ще думаєш, тобі буде цікаво читати ще одну підліткову драму?

181

Хотів жити в книжках Муракамі, а живу в дешевому під-літковому серіалі від Нетфлікс. Я зробив на цьому кораблі

все, що хотів, обігнав усі темпи морального падіння і переви-конав усі плани на душевний розпад. І навіть гроші при тому

заробив, хоча, поки це робив, трохи не забув, що для цього

я сюди, власне, і приїхав. От дурня, скажи?

Щось наче штовхає вперед, більше й більше. Іди, зна-йомся, знайди нову за годину після розлучення з попе-редньою. І я люблю і ненавиджу це в собі — мою хворо-бливість, що вимагає чергової порції самоствердження

за рахунок інших.

Я хочу, мені потрібно завершити цей контракт якомога скоріше. Хочу зупинитися, вилізти нарешті з цього

емоційного болота, в яке ж сам і застрибнув, і копирсався

в ньому з радістю чотирирічної дитини. Думаю, на поки

досить.

А інакше ніколи і не вибратись. Існує ризик перетвори-тись на когось подібного до твого колишнього з вісьмома ко-ханками і дівчиною, яка від нього залетіла через пробитий

презерватив. Таке щастя мені точно не потрібно.

Енн учора пригрозила новій дівчинці з України за те, що вона сходила в басейн зі мною. Шкода тільки, що вона

не знає дівчат з України. Тепер новенька, здається, і правда

трохи зацікавилася. Сьогодні я натирав її кремом у басейні.

Хоча новенькою зацікавився і наш супервайзер, тож навряд чи мені там щось світить. Чесно кажучи, навіть сподіваюся на це, адже від такої кількості світла я скоро осліпну.

А може вже осліп і втратив усі орієнтири. Двадцять хвилини

тому я доставляв рум-сервіс. Довгий жовтувато-пастельно-го тону коридор дванадцятого поверху давно вже настільки

в’ївся в моє сприйняття, що перетворився на звичне продовження мене самого.

182

І як не парадоксально, зміни в самому собі помічаю в останню чергу. Я побачив її, тільки підкотивши візок, наби-тий їжею та алкоголем, до потрібної кімнати. Вона сиділа

біля дверей, роздивляючись щось на стелі й широко розчепі-ривши ноги, перекривши будь-який прохід. Злегка смуглява, злегка п’яна, з сильним мексиканським акцентом.

— Oh, hello, handsome, — заговорила вона, і її засмаг-ле личко засяяло, щойно я потрапив в поле її зору.

— Are you from A412? I have delivery for you, miss, —

посміхаючись відповів я.

— Si, please, let me open the door for… — відповіла

вона, притримуючи двері однією рукою і м’яко кладучи

іншу трохи нижче моєї талії. —…you? Exuse me, how old are you?

Я засміявся. Було зовсім очевидно, до чого вона веде.

— I am 25, miss.

— Really? Me too! — відповіла вона, підходячи впритул. Від неї віяло легким ароматом вина і дешевих парфу-мів. Дивлячись мені в очі, вона повільно погладжувала ши-рінку на штанях.

— I am very flattered, miss, — зашарівся я, відсуваючи

незнайомку від себе.

Почулося хропіння. На одному з ліжок посопував чоловік. Вона прослідкувала за моїм наляканим поглядом.

— Don’t worry, that’s my cousin…Baby, I really like you.

What are we go

жаданою річчю на цьому судні.

На секунду знову відчув себе поруч з Кайлою і відповів на поцілунок.

З міражу мене вивело хропіння чоловіка, що мирно посопував на одному з ліжок.

183

Я відштовхнув жінку від себе і вилетів у коридор. Вона

подалася за мною і, схопивши за руку, потягнула.

В мені наче щось перемкнуло. Я притиснув її до стіни

і поцілував в шию. Так, як умію. Вона озирнулася на причинені двері готельної комірчини.

— Is there anyone? Or cameras? — спитала, хоча вже

й так тягнула в тому напрямку.

— Let’s find out.

Не встигли зачинитися двері комірчини, як мої штани

і її спідниця вже лежали біля причандалля для миття вікон.

— Lay on the floor, baby, — скомандувала вона, стягу-ючи з себе трусики. Я підкорився і ліг на підлогу…

Три місяці — три дівчини. Скоро на корабельний рекорд буду йти. Тільки нащо комусь такі рекорди?

Боже, що я роблю? Все продовжую сповідуватися тобі, наче священнику перед стратою. Тільки страти не буде, з на-слідками доведеться жити самому. І слова мої знову сповне-ні безнадії та самозневаги, а ти знову намагатимешся знайти

хоч якийсь позитив у в цій ситуації.

«Здається, мене зґвалтували… або я зґвалтував?» —

пишучи це, я уявляю, як ми дивимось на небо, забарвлене

у жовте електричне світло одеського нічного життя. Шкода, що на ньому ніколи не видно зірок. Я кажу тобі притише-ним голосом і заглушую свою втому ще одним ковтком віскі з льодом. Його пекуче тепло розливається десь всередині мене, трохи нижче серця, і спалює мої страхи.

«Головне, щоб здоров’я не страждало. Все інше можна

вирішити. А так — не шкодуй ні про що. Ти проживаєш своє

найкраще життя», — відповідаєш, намагаючись підбадьорити, і я удаю, що вірю. І удам, що не еквілібрую над порожнечею, у якій — я знаю — на мене не чекає нічого доброго і в яку рано

чи пізно доведеться впасти. Удаю, що довіряю самому собі.

184

Ми сидимо на балконі того бару на Єкатерининській, я простягаю руку до пляшки віскі, доливаю нам обом і роблю

довгий ковток. Повільно видихаю вигорілі залишки власних

переживань. Ти спитаєш, як ця історія закінчилась, а я навіть не знайду, що відповісти. Фінали ніколи не були моєю

сильною стороною. Якщо б лише втечу коридором, візок, що кумедно рипить, і п’яні крики «повернись, ми ще не закінчили» можна було б назвати достойним фіналом. Я схопив із підсобки жовтий маркер і, пробігаючи повз фотографії з «Оперним», розмашистим почерком вивів: «It’s not fucking Northern Europe, assholes! It’s Odesa, Ukraine!» Якщо

вже все одно звільнять, то треба йти до кінця. Як же хочеться

змінити тему…

«Так, між нами тільки, — промовляю майже автоматично, поки все сприйняття зосереджено на холодному повітрі

вечірньої Одеси, що гуляє поміж довгих пауз в нашому діалозі. — Думаю, Пашу пов’язали. Слідча дзвонила, розпитувала

про нього: звідки знайомі, як довго його знаю, що про нього

можу сказати. І на квартиру також приходили».

— І що сказав?

— Ну, детальної і глибокої біографічної довідки не дав, якщо ти про це. Не зміг би, якби й захотів. Та й про нерівну

боротьбу з бордюрами, алкоголізмом та ображеними кохан-цями розповідати не став. А більше про нього мені, здається, і сказати нема чого. Разом вчилися, працювали, кудись

ходили, про щось говорили. Звичайне життя звичайного

«нікого».

Ти проігноруєш все, що кажу, поки перебираєш факти

у голові, а я все шукаю точку опори. А потім додаси:

— Він же ніби нову роботу знайшов.