Кораблядство

176

Лише шкодую, як це зробив. Недолуго, з другої спро-би, занадто мелодраматично. Як ображений маленький хлопчик, що викидає зламану іграшку. Не хочу більше ранити людей. Хм… але є ще варіант, що це може все бути лише в моїй

голові та не стосується реальності. Все-таки це Енн. І я вже

бачив, на що вона здатна. Щонайменше поговоривши, буде

шанс докопатися до істини. Або хоча б укріпитися в рішу-чості все закінчити.

Засинаючи, Енн шепоче «I love you», а я відповідаю

на запитання про моє сексуальне здоров’я — наскільки

погано це видається? Я казав ці слова тільки одній дівчині… для мене дуже серйозно. Наче беру на себе зобов’язання, тільки промовивши. Тому зазвичай «like you»,

«like to be with you», «you are best part of my life on this ship» чи «you forever will stay my beautiful memory of this place» і т. д.

Ніколи не казав цих слів на цих посудинах. Очевидно, тому що не відчував цього. А коли все-таки відчув, зрозумів, що не потрібні їй мої почуття. Вона просто насолоджу-валась латиноамериканськими гірками з українським ко-лоритом. Прокляте замкнуте коло: або не відчуваю цього

сам, або відчуваю, що їй це не потрібно. І доводиться гратись у синоніми.

Сподіваюсь, коли-небудь я знову захочу сказати це комусь. Можливо, навіть Енн.

«…you know, I think I am ready for children… not now, of course… sorry…» — як попсований часом запис на старій

плівці, десь здалеку трохи рипляче пролунав її голос. Які тільки штуки іноді не підкидає пам’ять.

Я заліз до неї в обійми і заснув. Мені снились високі

дахи радянських сталінок на березі Нілу і маленька темношкіра дівчинка з карими очима, що кликала мене «тато».

177

Глава 22

Центр моєї реальності. 20 грудня

Про що ти? Звичайно, мені не начхати на мій член. Ка-мон, я двадцятип’ятилітній чувак з більш-менш гарненькою

фізіономією і проблемами із самооцінкою. Мій член — центр

моєї реальності, і якщо він нормально не функціонує, ця реальність починає тріщати по швах. А тепер я в якомусь сю-рреалістичному гівні. Здається, все те, про що я мріяв у під-літковому віці, здійснюється, але настільки хєровим чином, наче я в тому романі Кінга про виконавця бажань. Дівчина, яка мене ґвалтує попри мою неможливість займатись сексом, десятки країн, що проминають перед очима і залишають лише сплески розмазаних спогадів та поганих фотографій і гроші, які навіть не маю часу витрачати, — про щось

подібне, здається, я мріяв у років тринадцять.

Коротко кажучи, протез з операцією коштує близько 4 тисяч доларів. Не вийде вилікуватись — буду знати, на що збирати на наступний день народження. Навіть смішно, як швидко розбиваються всі високопарні напівфілософ-ські роздуми про те, хто я і що я, коли кожні двадцять хвилин

треба летіти в туалет. Немає нічого ціннішого за здоров’я.

Яка ж банальність, тисяча разів повторювана татом, що (майже як і все, про що він говорив) сприймалась як сторонній

природний шум, що навічно закарбувався у закутках пам’я-ті. Десь поряд з ранковим співом зозулі дорогою до школи

та вечірній гавкіт собак, що хвилею перекидається з одного

двору до іншого — і так до самого кінця, поки хтось виринав

із сутінок у світло одинокого стовпа за моїм вікном і тут же

знову пірнає у темряву — туди, вниз по вулиці. Не існує нічого значущого, коли лежиш напівживий-напівмертвий у ко-178

ридорі одеської лікарні після двох уколів знеболювально-го і на твоїх очах плаче та істерить сорокарічна жінка, аби

паралізованого чоловіка нарешті таки прийняли до лікарні. А він, розкладений на стільцях навпроти тебе, наче засо-ромлений своєю слабкістю, безпорадно кидає благальні погляди на присутніх.

Лікар тільки знизує плечима: «А так вам нужно на Ев-рейскую. Мест у нас больше нет». Але і «на Єврейській»

місць більше нема — ніде немає місця для нещасного, у всій

Одесі нікуди податись, вони були вже в двох лікарнях і всюди їх посилають лежати на стільцях і безмовно чекати на допомогу десь в іншому місці…

Лікар знизує плечима, кидає своє холодне і коротке

«Ждите» і зникає в кабінеті. А ти дивишся на заплакану

жінку, на нерухомо чоловіка і випадково перетинаєшся з ним

поглядом — здається це єдина все ще жива частина всього

його тіла. І тоді розумієш дві прості речі: треба бути гото-вим зробити все, що завгодно, аби для тебе завжди знайш-лося місце в будь-якій лікарні. І друге: здоров’я важливіше

за кохання. Тому, коли все закінчилось, я навіть не сумував.

Не думаю, що й кохання там було, але теоретично воно могло таки зародитись.

Закінчилося все швидко і безглуздо. Як і починалося.

Знову невідомий почав ломитись у кімнату моєї уже колиш-ньої «дівчини» у наш інтимний момент. «Секунду», — кричить Енн, злазить з ліжка і, навіть не дивлячись на мене, відчи-няє двері. Тягуча і тепла темрява кімнати за секунду виростає

під сплеском неприродно білого світла. Двері з глухим тріском

вдаряються об рукомийник, і у спалаху розпашілого обличчя бачу того ж філіппінця, який сканує кабіну і помічає мене.

Інстинктивно натягую покривало, аби хоч якось прикритись.

Виявляється, і секунда може ділитись на менші проміжки часу.

179

«Fuck off, Bitch, I really liked you!» — він знову із силою, значно більшою, ніж вони того потребують, штовхає ті тоненькі

дерев’яні дверцята і тікає в невідомому напрямку. За ним коридором слідують і розплескуються на всі боки всі можливі

і неможливі образливі слова, що, напевно, він із самого дитинства збирав наче черепашки на пляжі, якими потім можна буде похизуватися перед іншими дітьми.

Не сказавши ані слова, Енн зачиняє двері та повільно, точно лань, що відчула небезпеку, наближається до мене.

Кроки її обережні і безшумні, хоч окрім нас у кімнаті більше

нікого немає. Лайка все ще долинає з дальнього кінця коридору, проливаючись крізь шпарини і змиваючи всі залишки

мого бажання тут залишатись. Я чекаю ще секунд двадцять, поки його голос не захлинеться і потоне в мирному звучан-ні двигуна, аритмічному рипінні стін і глухому шумі венти-ляції. І знову не настане той призабутий і по-своєму мело-дійний фон, що на кораблі зветься тишею.

Звичайно, я прекрасно розумію, що чувак з нею спав.

Якби то була Кайла, я б, напевно, відреагував ще гірше.

Та ще й битися поліз би. А тут якось смішно.

— And your second boyfriend seems upset.

— What are you talking about? He is just my friend! —

відповідає Енн. На половині фрази її голос починає зривати-ся. Її очі бігають по кімнаті, наче в пошуках виходу.

— And I am also your friend?

— Yes… mean, no… don’t stress me, please.

Я починаю істерично сміятись.

— You don’t understand, he is just in love with me. He is friend of my ex. Look, he probably send him. Look at my WhatsApp! — відповідає вона і підбігає до столу, шукаючи

мобільний. Її накидка злітає з оголених плечей, що поблиску-ють у жовтуватих смужках світла з усе ще причинених дверей.

180

— I am not mad that you sleep with other people, E

I mean, I would be… In other circumstances. Not on the ship, —

відповідаю я, і в голові виринає спогад із Доброславу, каран-тину і дівчина, якій зробив занадто боляче, аби мати право

про неї зараз думати. — And I am not in love with you, just like to spend time left here together, I told you. But what I really don’t like is when someone trying to make idiot out of me.

— What?.. not in love?

Вона голосно переривчасто схлипує і дає мені телефон, відкриваючи спілкування з ним. А я просто перегортаю і на-трапляю на наступний діалог. Наш старий знайомий офіцер