Кораблядство

— Якщо не Кайла і не я, що ж тоді не так?

— Думаю, я сам. Неправильне харчування, недосипан-ня і все це корабельне життя. Сектор приз на барабані —

коник нікуди не їде, літачок не злітає. Ти повинна розуміти, що, можливо, навіть близькості у нас вже не буде зовсім.

Хочеш, давай розійдемося. Я все зрозумію.

Щойно промовив ці слова, одразу відчув полегшення.

Наче зняв зобов’язання перед самим собою. Зробити щось зараз я все одно не в змозі, як би Енн не старалась. І чим більше

вона старалась, тим більше її шкода. І навіть гірше: шкода самого себе. А це почуття ніколи мені нічого гарного не обіцяє.

Згадався дві тисячі дев’ятнадцятий. Морозний грудне-вий ранок. Я розплющую очі. В голові прохолодна ясність, 172

незважаючи на те, що напівживим доповз до ліжка о годині

третій, і всі попередні події огортає загадковий димок алко-гольної інтоксикації. Повільно спускаю ноги з ліжка і, дивлячись на гілки дерев, що схожі на тонкі лінії розлитого по склу

чорнила, пірнаю в домашні капці. Щось не так. Замість руху

вгору моє тіло летить у зворотному напрямку, все ближче

і ближче до землі.

Бам! І ось я лежу, розпластавшись на прохолодному лінолеумі своєї кімнати і розглядую візерунок. Ніколи раніше

не доводилося розглядати візерунок лінолеуму.

Цікаво, і що ж це має бути? Здається, за задумом вироб-ника візерунок має нагадувати дерев’яні дошки. І тут я відчув дивну душевну близькість. Не до візерунку — до абстрак-тного дизайнера, до того незнайомця, що все це створив.

Хтось же їх проєктує, ці візерунки на лінолеумах, хіба не так?

Ми би з цим «кимось» навіть могли би стати друзями.

Врешті він зовсім такий, як я. Живе своїм життям, має, напевно, якісь мрії, в перервах між сном, туалетом, проліта-ючими в один кліп ока вихідними та сварками з набридлою

за п’ятнадцять років жінкою, з якою не розлучився тільки

з почуття обов’язку перед дітьми, суспільством, обітницею, домом, іпотекою, компаніями з мікрозаймів, колекторами не-доброзичливого вигляду і взагалі всією тією фігнею, що на-крутила наша цивілізація за кілька десятків тисяч років свого існування.

І ось він волочить ноги на свій ламінатно-лінолеумний

завод, де ще один день приділить кресленню ліній різних

форм, товщин і розмірів, що в результаті складаються в подобу обробленої деревини, дорогого каміння чи будь-якого

іншого матеріалу — що тільки замовнику цієї шарашкіної

контори в голову зайде. І результат його роботи обманює

зір і гаманець, змушуючи на секунду відчути, що великий

173

шматок фарбованої резини, то насправді щось набагато краще, ніж низькопробний продукт для збіднілого пролетаріа-ту найбіднішої країни Європи.

А так дивишся — і не такий же той пролетаріат і збід-нілий, он як живе, який вигляд має підлога в його будинках.

Хочеш: і необроблене дерево тобі, хочеш — і мармур, хочеш — і плитка якась, та хоч діаманти туди наліпи, аби тільки відчуття прекрасного не страждало.

Але оскільки цей бідака, що займається таким важливим

суспільним обов’язком, як проєктування візерунків на ламі-наті, занадто вже схожий на мене, то чхати він хотів і на лінолеум, і ламінат, і на дерево, і навіть на мармур — та й, в принципі, на будь-які матеріали, що йому доводилось імітувати

за довгі роки остогидлої праці. Та якщо згорить той завод

від якогось нещасного випадку (чи конкуренти допоможуть), для нього, у підсумку, й не зміниться нічого.

Тому ці дошки, видрукувані на лінолеумі, схожі

на справжні тільки для того, хто дерев’яних дощок у житті не бачив. Боюся, із мармуровим лінолеумом відбувається та сама історія. Як і зі всім іншим у нашій країн. І зі мною

у тому числі.

Розплющив очі. Так… докотився — вирубило просто

на підлозі. Намагаюся підвестись — але тієї ж миті повертаюсь у попереднє розпластане положення. Ще раз — безу-спішно. І тільки тут розумію: ноги не слухаються. Все тіло

пронизує гострий необмежний біль, такий, від якого не сховатися навіть під тонною ламінату. Я починаю блювати.

Ну, зрозуміло: я вмираю. Хоч би в кімнаті прибрав.

Ну це вже ні, я вже точно не допущу, аби моє забльоване тіло

знайшли в такому срачі! Наплив адреналіну підносить мене

вверх, до телефону, номеру сто три і виклику швидкої на останньому диханні.

174

«Вітаю, юначе, — каже лікарка, що від сили на років

п’ять старша за мене. Її пухлі червоні, більші за мої перспективи на щасливе майбутнє губи розтягуються в самовдово-леній посмішці. — Ви зараз відчуваєте те саме, що жінка під

час пологів».

Охуєнно, думаю я. Новий досвід. Завжди мріяв і навіть

не здогадувався.

Потім був місяць болю, новий рік на каші з водою, ан-тибіотиках та нескінченні літри води, води та ще раз води.

І як я одразу не здогадався? Спочатку я не міг нормально займатись сексом, потім — туалет по двадцять

разів на день, а потім одного чудового ранку, як вишень-ка на цьому торті із фекалій, від болю відмовляють ноги.

Прекрасний час, аби пережити це знову. І я здається вже

на фазі два.

— Може тобі віагри купимо, — повторює Енн, поки

злазить з ліжка. Вона нахиляється над рукомийником, спо-ліскує рот і продовжує: — В наступному порту. Я можу з тобою сходити, якщо хочеш.

— Мені треба до лікаря, — відповідаю. Ми стоїмо посеред маленького душу її кабіни і гарячі струмені води сті-кають по наших тілах. Вона розчаровано дивиться кудись

крізь мене. — Очевидно, до уролога. Нормального, євро-пейського. А цього не станеться до кінця контракту. Тобто до кінця наших відносин залишаються у нас тільки …

ну, ти думаю зрозуміла. Якщо хочеш розлучитися, я тебе

зрозумію.

— Тобі є куди після контракту їхати? — ігнорує мої

слова Енн.

— Га? Ну, я щось придумаю.

— Поїхали до мене?

— Куди — до тебе?

175

— В Зімбабве. У мене квартира в столиці. Зможеш по-жити. Та й лікарі там також є непогані. А поки спробуємо

тобі віагру купити.

Вона повертається на свій другий поверх і поляскує рукою по подушці поруч. До сих пір не можу уявити, що в неї

в голові. Нащо їй це все? Було б ще зрозуміло, якби я ви-трачався на неї, подарунки якісь робив, але ми з нею навіть

не ходимо нікуди. Чи вона просто колише вітер, піддавшись

секундним емоціям?

Одна важлива для мене людина сказала, що дівчата, як інтернет: у відповіді на запит у пошуку видається не найбільш правдиве, а те, що хотіла би почути більшість. Ось

тільки до більшості себе ніхто ніколи не відносить. Починає здаватись, що це зворотна ситуація з Кайлою — тепер

Енн відчуває ту дивну залежність, що мав я. Щонайменше, її поведінка нагадує мою власну. Бажання утримати того, хто

тобі не належить, за будь-яку ціну. Зводить з розуму. Шкода, якщо вона на гойдалках, з яких сам так тяжко зліз. І як по-водитися? Я був з обох боків, а який у підсумку висновок?

Та той же, що і з початку. Банальності на те і банальності, що ближче всього до істини. Перше — бути з нею чесним.

У всьому, що має значення для обох. І друге — ставитися

так, як хочу, щоб ставилися до мене.

А якщо знову відчую, що вона віддаляється? А чесність

і хороше ставлення лише розбещують? Я це відчув і розлучився. І що? Страждав ще два тижні опісля. Навіть поруч

з іншою. Говоріть одне з одним, чорт би вас міленіалів забрав! Віддаляється — скажи. Щось не подобається — обго-вори. Відчуваєш, що кохання щезає — зізнайся як є.

Це б я порадив собі тритижневої давності. Я не шкодую, що розлучився. Краще зробити і пошкодувати, ніж не зробити і пошкодувати. Це моє кредо.