Кораблядство

167

— Можливо хіба що чули.

Він злегка нахилився в мій бік і примружився, читаючи

бейджик: — Маааарк, вірно?

Пролунали стримані смішки деяких офіцерів, проте більшість присутніх лише, не розуміючи, спостерігали

за сценою. Хтось дискомфортно розкашлявся і голосно про-чистив горло.

— Марк. Так-так, десь чув це ім’я. Ах, так, від нашої

спільної знайомої. Хоча тепер вона повторює зовсім інше.

Він підморгнув мені і широко посміхнувся у свої аж занадто білі тридцять два зуби, ЯКІ ЗАРАЗ, СУКА, ВИБ’Ю!

Чиясь рука міцно вхопила мене за плече. Мігель.

— Вибачте, сеньйори, але нам треба повернутися

до роботи. Вам принести що-небудь прохолодного до їжі?

Бажаєте коли, спрайту, соку, айс-ті? — заговорив він, наче попереднього діалогу не відбувалося. На мене він навіть і не дивився, лише міцно тримав за плече.

Більшість з присутніх тут же перемкнулися на іншу

тему, зробивши свої замовлення. Лише тоді Мігель повернувся до мене.

— Принесемо склянки для наших дорогих гостей із чотирнадцятого поверху.

— Але ж, Мігель, на чотирнадцятому поверсі немає

склянок… — я запнувся. — Там лише кухня і… туалети. Мігель мовчки крокував коридором і голосно сміявся очима.

А може, то була лише гра світла.

Ми дивилися на офіцерів, що пили свої напої, і я думав, що ніколи в житті не буду користуватися рум-сервісом.

І сім’ї своїй забороню. І друзям друзям, із якими подорую, також. А ще я думав, що може мені й не таланить з коханням, але з людьми, що мене зараз оточують, зможу пережити що завгодно.

168

Я дедалі більше запитую себе, чому на кораблі, чи в Одесі, чи в Нью-Йорку, Квебеку, Халіфаксі чи хоч в Доброславі — в будь-якому кутку цього різнобарвного божевільного

будинку, де не візьми, шукаю того, хто дасть мені якщо не любов, то хоча б імітацію прихильності, аби тільки не виконувати цю важку роботу — любити себе самого.

Може, в тому і корінь більшості моїх та їхніх проблем. Може в тому і корінь кораблядства. Страх роздивитися, по-справжньому роздивитися себе — того, хто завжди в думках — сталий, неосяжний і недосліджений, який

сам про себе все розуміє і не потребує доказу, наче пейзаж, на якому розвивається внутрішнє життя. Роздивитися і спитати, чесно спитати себе: подобається мені те, що бачу? Думаю, багато хто не зрадів би відповіді. Боюся, серед цих багатьох можу бути і я.

— Кому ти там посміхаєшся? — вириває мене з розду-мів Марі. — О Боже, може вже досить? Ти намагаєшся весь

корабель підчепити?

Чесно кажучи, я й не усвідомлював, що посміхаюсь, поки вона не заговорила. Говорила вона таки часто, що в принципі мені подобається, але після того, як Анрі

покинув рум-сервіс і під протекторатом свого бойфренда

став працювати хостес, говорила вона тепер тільки зі мною.

Оскільки кількість діалогів збільшилась, а їх інформацій-на наповненість залишилась на попередньому рівні, слухав

я її тепер удвічі менше.

Нарешті я зрозумів, у чому проблема: останні секунд

тридцять я посміхався індійській дівчині з охорони. Дівчина спочатку здивовано дивилася на мене, потім почала посміхатись у відповідь.

— Даремно я тебе відмовляла від Енн. Ти такий самий, як вона. Ви, серби, всі такі.

169

— Скільки тобі казати, я — не серб, я — українець.

— А тут різниці немає: що серби, що українці. Була

я з одним українцем, точно такий самий…

— Що-о-о? Ти була з українцем? Де? Коли я це пропустив? Я його знаю?

Не дуже вірилося, що вона й справді зустрічалась з кимось з «пайсано», але цікаво послухати, що вона може

наплести. Наш стиль життя робить такі історії цінни-ми самі по собі. Без необхідної прив’язки до об’єктивної

реальності.

Але замість відповіді вона тільки закотила очі:

— Я не як ти, Кайла чи більшість з цих бабалу. —

Вона обвела пальцем крю-мес. — Не роблю свої стосунки

предметом суспільного багатства. І тобі цього не дозволю.

А ти би зав’язував. Я знаю, що ти і Енн натворили. Перестав

би ганятись за Кайлою, нічого доброго це не принесе…

— Причому тут вона? Наче я знав, шо так вийде. Між

іншим, могла б і попередити, що вони разом живуть!

— Я тоді ще не знала.

— Зручно. Коли це потрібно мені — нічого не знаєш.

А як Кайлі, Енн, чи ще-комусь — то будь-ласка, розпишіть-ся. Тут вони в мене вже сидять! Я собі ще з десяток таких

на цьому кораблі знайду!

— Тссс… Аа, — видала характерну відповідь Марі. —

Це що, змагання по твоєму? Виграє той, хто болючіше зробить та більше з ким переспить?

— Ні, Марі, це не змагання. Швидше п’яна бійка

в крю-барі. Виграє той, хто в кінці все ще на ногах і зможе

без огиди подивитися в дзеркало.

Марі мовчки встала, зібрала свої тарілки, залишки їжі

та напоїв і попрямувала в бік виходу. Відійшовши десь на два

метри, вона зупинилася біля дверей, повернулася до мене

170

і сказала: «Даремно я тобі дала номер, даремно. Тобі не дівчина потрібна, а психіатр».

Я хотів запитати, чи є в неї знайома красива психіатор-ка, але вона вже зникла за дверима.

Мій графік продовжує потрохи пожирати мене живцем, поки я перетравлював останні потрясіння. О 20:30 починав

працювати, о 00:00 — годинна перерва, після якої сім годин

минують у намаганні встигнути все, що навалили на нас не-досяжні очікування нашого супервайзера. І так день у день —

без вихідних і будь-яких перемінних.

За півгодини до кінця робочої ночі я якнайшвидше завершував свої обов’язки і, поки Даян не помітив (або вдавав, що не помітив), звалював у кабіну до Енн. Ми проводили останні кілька годин перед її брейком обнімаючись, досипаю-чи або займаючись речами трохи цікавішими.

Проблема лише в тому, що сексу більше немає. Життя — доволі іронічна сволота. Після всього, що ми накої-ли, коли Енн уже готова на все, я втратив будь-яке бажання.

І її це наче тільки більше розпалює. Можна сказати, прокинувся спортивний інтерес.

— У тебе хоч секс до мене був? — важко зітхає після

двадцятихвилинних намагань мене «завести». У відповідь

лише істерично сміюсь. Якби в каюті був ілюмінатор, з радістю в нього зараз стрибнув. Закінчив би все в кращих традиціях Мартіна Ідена.

— Сама як думаєш? Ти ж із моєю колишньою, так би

мовити, дуже близько знайома. Йди до неї і спитай. Вона

і участь брала і спостерігачем встигла побувати, дасть тобі

максимально розгорнутий відзив.

— Із нею такого не було?

— А це важливо?

— Відповідай.

171

— Такого — ні.

У темряві її кабіни я бачив лише оголений силуєт, але

відчував, як вона свердлить мене очима, рукою стискаючи

мій безвольний орган.

— Тоді може… ти себе винним перед нею почуваєшся?

Я мовчав.

— Може, повернешся до неї і ще раз спробуєш?

А якщо вийде? — Вона стиснула руку сильніше. — А може

ти мене просто не хочеш?

— Не втрачай розум. — Я дивився в темряву, де за моїми відчуттями повинно бути її обличчя, і намацавши рукою

щоку, наосліп поцілував. — Справді хочеш, аби це зробив?

— Ні, звичайно. Але тобі треба розібратись у собі.

— Вона мені вже точно в цьому не помічник. І повертатись точно нікуди не буду. Минуле повинно залишатись

там, де воно є. Якщо мене чогось життя навчило, то цього.

Енн трохи ослабила хватку. Я видихнув. «Це що, — подумав, — я пройшов якийсь психологічний тест? Ще трохи, і ця дівчина візьме мене за яйця. Буквально».