Кораблядство

плакати не повинна. А тому, вперше в житті довівши когось до сліз, я відчув себе злочинцем, якого чекала найгір-ша кара. У вухах вже стояв свист батьківського шкіряно-го ременя.

Діяти треба було швидко. Нічого кращого не приду-мавши, я схопив свою «жертву» за руку, завів за дерево, аби вихователі не бачили, та обняв її, повільно погладжуючи її волосся, поки вона не перестала плакати. Скільки років минуло, а нічого нового я так і не придумав. Я ніяково

погладжував Енн по волоссю.

— Благаю, допоможи мені, — хлюпала вона. — Я більше так не можу. Сподівалась, після того «інциденту»…

— Ти так це називаєш?

— …після того інциденту вона змінить кабіну і більше

не захоче нас бачити, а вона почала приводити Антоніо кожен день! Кожен день! Наче навмисно в той час, коли я там!

Тепер навіть спати в тій кімнаті не можу!

Я продовжував погладжувати її волосся.

— Енн, а Антоніо це?..

Енн підвелась і приголомшлено подивилась на мене.

Навіть плакати перестала.

— Серйозно? Не знаєш ім’я того, хто відбив твою

дівчину?

— Ніхто її не відбивав. Кайла сама ніколи не хотіла бути моєю. Та й що мені дасть його ім’я? Вже занадто те, що я його бачив.

— Допоможеш мені?

— Чому просто не поскаржишся security?

Вона похитала головою.

163

— Думаєш, не намагалася? Результату нуль. Він офіцер

все-таки. Та й на що скаржитися? Що вона приводить хлопця у вільний час?

— А від мене чого хочеш? Щоб у пориві благородного

гніву я поліз бити йому морду? Після чого нас обох, звичайно, спишуть, і ми по-джентльменськи зникнемо в останніх

променях сонця? Кайла визнає поразку і звалить, а ти зможеш спокійно насолоджуватися корабельним життям і водити інших чуваків. Нічого не пропустив?

— Пропустив. Переспи зі мною.

Я закляк з ложкою напівшляху до рота.

— Це ти мене так підкупити намагаєшся?

— Це все, чого я прошу. Займись зі мною сексом.

— Вмієш ти екстравагантно вирішувати проблеми.

Ми навіть не вмикали світло. Темрява її кабіни огортала

наші тіла, і ми злилися з нею в поцілунку. Ми полізли на другий поверх, скидаючи одне з одного одяг.

Відразу ж стало зрозуміло, що ми в кімнаті не самі. Внизу почулося знервоване шарудіння. Ось для чого вона приве-ла мене сюди. Хоче нанести останній удар по Кайлі.

Я занервував. Нічого не виходило. Яка іронія. Тижні

чіплявся до неї, і у вирішальний момент, коли вона сама на-правляє тебе, не здатен зробити те, заради чого все розпочав.

«Тссс» — пролунав до болю знайомий звук у темряві, і я відчув, як низ живота покрив м’який дотик її губ, а потім

на мене опустилася волога теплота. Пульсуючі хвилі накочу-валися одна за одною.

«Увійди в мене», — прошепотіла вона. Енн стогнала

занадто голосно. Так, як це роблять у порнофільмах втомлені від життя і від себе акторки, рахуючи подумки гонорари.

Мене це тільки розлютило. Хотілось якнайшвидше все

завершити.

164

І тут з нижнього ліжка почувся ще один жіночий стогін.

Трохи слабший, він наростав і пришвидшувався, наче намагаючись перекричати Енн.

Енн закричала ще голосніше. Я ж очманів. Проте продовжував нарощувати темп.

Так тривало хвилин п’ять. Чоловічий голос з нижнього

ліжка глухо простягнув «ааааах» і все затихло.

За декілька секунд кімнатою ширились обережні кроки.

За шторкою не було видно, та по звуку зрозумів: вони зби-раються. Енн продовжувала стогнати.

Привідкривши перегородку біля ліжка, побачив

зникаючу у дверях спину офіцера і очі Кайли, спрямова-ні просто на мене. Наші погляди перетнулися. У цей момент я кінчив.

Двері зачинилися.

— Вибач, це нечесно стосовно тебе, — прошепотіла Енн у моїх обіймах. — Бачив її? Тепер вона точно не повернеться. А якщо навіть повернеться, зробимо це ще раз.

Без презервативу.

— Ну ти й збоченка! — розсміявся я. — Ти хіба

не боїшся?

— Кайли чи сексу без захисту?

— Обох. Для нас це рівнозначно небезпечні речі.

— Багато честі для тієї… — Тут вона протяжно позіх-нула. — Не боюсь я її. Та й тобі чомусь довіряю. А завагітніти все одно так просто не можу, навіть якщо й захочу. Колись

дуже довго намагалась. А якщо і залечу, то й добре, я давно

вже готова. — Вона запнулась, кинувши погляд на мене. —

Не зараз, звичайно. Просто у більш близькому майбутньому.

Її дихання стає все спокійнішим, переходячи в розміре-не ледь чутне сопіння. Що я щойно почув і що мені з цим

робити?

165

Глава 21

Посуд для наших дорогих гостей

Вони прийшли неочікувано. Офіцери зрідка приходять

у рум-сервіс. Настільки зрідка, що, я би сказав, ніколи. Зазвичай це рум-сервіс, як на мене або як на Мігеля, тихо, наче

корабельні пацюки, крадуться між офіцерськими каютами

та стукають у захищені електронним замком камери та чорт

знає ще якими методами.

Але ось вони були тут — у тихому ненависному і водночас такому рідному, виблискуючому металевим неприродним

світлом приміщенні, обставленому рядами металевих стела-жів із тарілками, склянками, келихами, кухлями і тисячами

видів іншого столового начиння, а крім того, їжі та напоїв, які я, як і будь-який працівник рум-сервісу, не упустив можливості покуштувати.

Як би там не було, вони були тут. Порушували мою

меланхолійно-розмірену ідилію, оповиту шумом посуду, що мився, стукався, розбивався, та веселими криками людей, з якими я провів кожен день останніх чотирьох місяців свого життя.

Зараз тут незвично тихо. Чулися тільки самовдоволені, злегка сп’янілі голоси офіцерів. Очевидно, когось вітали

чи то з днем народження, чи то із закінченням контракту, що врешті майже те саме. Працівники белбоксу ж причаї-лись, очікуючи, поки ті заберуться звідти і володіння їх ро-бочим і життєвим простором, і розмірений стук посуду, що переплітається з веселим викриком «Мяу» або іронічним «trough it over the board» — стук самого серця белбоксу — знову повернеться до їхніх рук.

Але найгірше тут було навіть не це.

166

— WTF is he doing here? — спитав я у Марі. Сенсу

в цьому питанні було небагато, адже вона так само як і я щойно повернулась із комірчини. Знати вона про їх появу звіс-но не могла.

— Оооу, хтось до сих пір ревнує?

— Нема до кого ревнувати. Просто менше за все мені

хочеться бачити тут цю італійську пику.

«Гаразд, є ще одне обличчя, що його мені хотілося б бачити ще менше, — подумки поправив себе я. — Але

про це краще не згадувати».

У цей самий момент предмет нашого діалогу глянув

просто на мене. Невже почув?

Ну і хрєн з ним. Хай чує, так навіть краще, думав я.

«Кацо!» — італієць поманив мене рукою.

«Me?» — показуючи на себе пальцем, здивовано пе-репитав я.

— You, you, — перекривляючи мою реакцію, повторив

він. — Там позаду хтось ще стоїть?

Цікаво, а що буде, якщо вдарити офіцера? Одразу спишуть чи ще на зарплату оштрафують? Якщо тільки спишуть, то навіть добре. Повернутися сюди вже точно не зможу, роз-мірковував я. Десяток італійських очей усіх кольорів весел-ки з цікавістю за мною спостерігали.

— How can I help you? — спитав. Уперше без робочої

посмішки. Дівчинка з аеропорту Хітроу не схвалила б. Клі-єнт завжди заслуговує на посмішку. Навіть якщо спить з твоєю колишньою. А ти спиш з його.

— Слухай, я тебе знаю?

— Навряд чи, — відповів я. — Особисто ми точно

не перетиналися.

— Хіба? — запитав офіцер і зобразив награно-задумливий вигляд. — Хм… а я от впевнений, що десь вже тебе бачив.