Кораблядство

витрачаю час на чорт зна що? Краще б спав більше. Я рушив

до своєї каюти, аби провести час за найкращим, чим можеш

зайнятись на кораблі, — сном.

Вночі я знову відмивав стіни белбоксу. Марі мовчала.

Напевно, все вона знає. Ну і добре. Розказувати щось хоч

не доведеться. Ми закінчили роботу о четвертій, і я пішов

на відкриту палубу подихати свіжим повітрям і побути самому. Але щойно опинився сам, відчув гостру необхідність

поговорити. Побути з кимось за межами цих металевих стін.

Задзвонив телефон. З мачухою спілкувався частіше, ніж з батьком, і вже автоматично почав розмову зі звичного

«Привіт, у мене все нормально, як ти?», та замість відповіді

з телефону почулося лише тихе схлипування. «Марк, батько… його бригада під Бахмутом… він…» і за секунду слова

розбились і розпливлись у незв’язну кашу з ридання та звуків, що нагадували його власне ім’я. Звуки проходили крізь

мене і йшли далі, в пустоту океанічного світанку, що здається назавжди розділяє нас із мамою.

Я намагався оставити якісь питання, відповіді на які вже

не здатен почути чи зрозуміти. У вухах лунав дзвін. Все буде

добре, передай бабусі й діду, що я їх люблю. Бережіть себе…

як закінчу, ще передзвоню…» — відповідає хтось моїм голо-158

сом. Сам я того зробити вже не міг. Тому що вже сидів у робочому коридорі чотирнадцятого поверху і беззвучно плакав.

Що зі мною не так? ЩО ЗІ МНОЮ НЕ ТАК? ТА. ЩО.

В ДІДЬКА. ЗІ. МНОЮ. НЕ. ТАК? Нічого по-справжньому

не вмію, окрім як язиком чесати. Ні в чому по-справжньому

не розбираюсь. Нема нічого такого, що міг би запропонувати

цьому світу і виправдати те порожнє використання повітря, яке і є моє існування. Я не добрий, не розумний, не сильний, не сміливий, не чесний (навіть із собою), не здатен навіть

на такий мінімум, як вірність.

Двадцять п’ять років борсаюся в цій калюжі під назвою

життя і до чого дійшов? Сиджу і плачу в службовому коридорі, о 5:00 ранку за східно-американським часом, прислуховуючись до обережних, лисячих кроків нічних працівників.

І чого я нию?! Через біль члена сім’ї, через безглуздо і трагічно обірваних життів тисяч, ТИСЯЧ українців, за втраченим домом, зруйнованими планами на життя, перед страхом невідомості чи страху за тих, хто залишився?

А якщо росіяни ввійдуть в Доброслав… а якщо ракета від по-рушення однієї з мільйона обставин, що керують цим безглу-здим світом, хоч на метр змінить свою траєкторію?

Скільки разів я телефонував татові? Коли останнє говорив з ним по-справжньому? Що я взагалі зробив? Що я взагалі можу? Загадав бажання і чекав на диво? Донатив на ар-мію? Оголошував збір? Допомагав знайомим солдатам?

Робив хоч щось?

Навіть не смій. Навіть не думай романтизувати власну убогість. Не смій давати глибину своїм дрібним стражданням, прикриваючись війною. I am too Latina. I am too Ukrainian…

Та пішло все НА Х…! Який ти українець, ти шмат м’я-са, що керується гормонами і односекундними бажаннями…

159

Я не вірю самому тобі.

Дивне відчуття — не вірити власним емоціям, грати перед самим собою і водночас зневажати себе за це. Тут сиджу

і ридаю, і одночасно наче дивлюсь на себе десь збоку, камера

повільно рухається від одних дверей до інших, пролітаючи

повз моє схлипуюче тіло.

На задньому фоні звучить одна єдина тривожна нота, яку американці завжди використовують у фільмах в момент

нервового зриву чи потрясіння героя. І я не вірю. Не вірю

жодній секунді. Жодній емоції цього персонажа. Це —

не я. Це — не мої емоції. Слабенька гра слабенького актора

і ще більш слабкої людини перед самим собою.

Чого ти ниєш насправді? Те все горе тебе не чіпало раніше, тепер же ти взявся виміряти вагу страждань людських?

І чому? І що ж змінилося?

Перестав бігти і реальність наздогнала? Зрозумів, що насправді сам? Тепер немає з ким затискуватися, немає

кого цілувати, немає з ким ділити це достобіса маленьке і нез-ручне ліжко?

Це справжня причина? Яке ж ти — яке ж я гімно…

Даян знайшов мене на тому самому місці. Він нічого

не питав, просто випровадив до своєї кабіни. Попросив ві-діспатись. Якби це було так легко.

Глава 20

Знову ти. 15 грудня

Після годин невдалої боротьби з безсонням я пішов

до крю-месу. Енн була там.

— Я чула, що ти плакав у коридорі? Що сталося? —

Вона намагається заглянути мені в очі, поки я наполегливо

160

досліджую наповнювач своєї тарілки, шкрябаючи ложкою

по дну.

— Дай мені спокій. Ти помстилася. Давай на тому

і закінчимо.

— Марку, я знаю, в тебе сталося щось серйозне. Розка-жи, що відбувається. Не відштовхуй мене, не рань моїх почуттів, прошу.

— Немає в тебе ніяких почуттів. Вже точно не до мене.

Інакше б не влаштовувала порноспектакль перед моєю колишньою. А тепер досить доброї міни при поганій грі. Кажи, що хочеш, і вали.

— Вибач. Благаю, не відштовхуй мене всього через

одну помилку, — вона зашмигала носом.

— Тобі ще везе, що не розмовляєш українською.

А то кожне слово в цьому діалозі було б матом.

— Марк, я бажаю тобі тільки добра…

Я встав з-за столу.

— Так, гарного круїзу і всього найкращого. Більше

до мене не підходь.

Енн схопила мене за рукав.

— Стій! Тобі обов’язково зі всього влаштовувати де-шеві сцени? — роздратовано процідила вона. І куди ж по-ділось її «не рань моїх почуттів», подумав я і, напевно, зарозуміло посміхнувся. На її обличчі почало проступати

роздратування.

— Не роби з себе жертву з розбитим серцем, Марк.

Ти сам прийшов до мене не від великого кохання, пам’ятаєш?

— Ну тепер ти хоч моноспектаклів не влаштовуєш, —

відповів я і повернувся на місце. — Я прийшов до тебе, аби

забутись. Це правда. Але під каток травматичного минулого самим їбанутим способом тебе не кидав. А ти прекрасно

знаєш, що для мене значить Кайла.

161

— Кайла те, Кайла се… Досить вже розмазувати шмарклі по палубі, Марк. Ця сука тебе використовувала як емо-ційну губку, кидаючи тебе і підбираючи, коли їй зручно. Ти хочеш помститись не менше, ніж я. Різниця в тому, що у мене вистачає духу це визнати.

— Ти зовсім їбанулась? Я не ненавиджу Кайлу!

Енн глибоко вдихнула і потерла скроні.

— Знаєш, мені навіть подобаються милі дурники.

Та от імбіцилів я не жалую. А тих, хто мене за таку тримає, —

взагалі ненавиджу. То не вішай мені лапші на вуха. Невже

ти сам не бачиш, як тебе ламає? Чи не ти там драматичні сцени з викриттям біля басейну влаштовував?

— І дізналась ти це від?..

— «Точно, стовідсотково, гарантовано, без сумнівів

не…»

— Я її колись вб’ю.

— Досить лицемірства, Марк. Декілька тижнів тому

ти намагався зробити те саме, що і я. Різниця в тому, що в одного з нас є фантазія і яйця.

— А ти знаєш, як схилити когось на свій бік.

— То ти мені допоможеш?

— Зовсім втратила розум? Тобі би чимось корис-ним зайнятись, не знаю, Бога знайди, плетінням займись.

Сходи до психолога. І заради всього святого, залиш мене.

І Кайлу…

Я підвівся, аби покинути Енн і цю розмову. Бажано, назавжди.

По її щоках потекли сльози. Вона схилила обличчя в складені на столі руки, її плечі беззвучно затряслись.

Я зніяковіло нависав над дівчиною і не знав, що робити.

Наче в дитсадку, коли, катаючись на гойдалках, зачепив но-162

гами дівчинку, яка підійшла занадто близько. Вже тоді батько вбив у голову, що в жодному разі дівчинка через мене