Кораблядство

багажу, вильоту і нарешті неосяжного, невираженого, навіть повністю неосмисленого суму за батьком, за Добросла-вом, за будинком, за вічними ремонтами, за гавкотом нашої

вівчарки, коли хтось проходить повз, за сирістю і п’яним

одкровенням вечірніх розмов у літній кухні, за стадіоном, за невпевненим кивком голови при зустрічі з незнайомцями

із припорошеними часом рисами друзів дитинства, за відчуттям належності, за днями народження, за… дідько! Та скільки ж ми їдемо до цього Старбаксу?!

Я подивився на годинник: минуло майже сорок хвилин. За сорок хвилин нещасному таксисту, що всупереч

153

власній волі грає роль психолога, виклав усе життя за останній рік. Щось таке важке для мене і непідйомне вмістилось

у сорокахвилинний потік свідомості. Аж смішно. Для нього, напевно, я не більш ніж ще один міський божевільний.

Для себе — маленький хлопчик, який щосили біжить від со-баки, панічно шукаючи хоч якогось порятунку. І коли дивом

встигає заскочити на дерево до того, як на шкірі зімкнуть-ся білі ікла, він, сидячи на вершечку, вперше наважується

озирнутися назад. Аж тут він усвідомлює, що весь цей час

тікав від чихуахуа.

Нарешті помічаю, що ми вже деякий час стоїмо.

— Давно ми приїхали? — питаю у таксиста.

— Хвилину як. Не хотів тебе переривати.

— Ааа… дякую. Зараз повернусь. Якщо рюкзак там, заплачу вдвічі більше.

Вилітаю з автомобіля і одним махом долаю сходинки, яких цього разу, здається, значно більше, вриваюсь до кав’яр-ні. І не вірю своїм очам. Минуло близько години, а рюкзак

все ще там, де я його забув. Злегка тремтячими руками відкриваю — гроші та камера також на місці.

«God bless America!» — на радощах волаю, піднімаючи рюкзак над собою, наче Роккі після дванадцятого раунду

боротьби із долею. Оточуючі навіть не озираються. Мабуть, подібні епізоди та галасливі незнайомці для них не новина.

Америка все-таки. Чого тут тільки не побачиш.

З високо піднятим над головою рюкзаком я повертаюсь до таксі. Мій півгодинний психолог дивиться на мене

і усміхається.

— Скільки я вам винен?

— А скільки ти хочеш заплатити? — питає таксист, і мені здається, що він насправді російськомовний. Кілька разів я вже зустрічав таких — тих, хто намагається роз-154

чинитись в американському способі життя і навіть при зустрічі з колишніми співвітчизниками на поспішає видавати

своє походження. Навіть навпаки, таяться ще більше, поки

не пройде небезпека бути викритими.

Пряма протилежність персонажів із Брайтон-Біч.

Я дивлюсь у дзеркало заднього виду. Він дивиться

на мене. Навіть якщо так, російською я зараз хотів би говорити менше за все. Можливо, я правий, можливо — ні, але

яка зараз різниця? Усе ж таки я обіцяв.

Дістав з гаманця сто дев’яносто чотири долари і пере-даю йому — рівно така сама сума, що віддав таксисту, який

довозив мене з аеропорту Кеннеді.

Робимо повне коло, відмотуємо до самого початку і по-чинаємо заново.

Час таки подивитись униз і злазити з цього дерева.

Глава 19

Не тільки ти можеш грати в цю гру. 13 грудня

Наші стосунки з Енн розвиваються якось стрімко.

Я би сказав, аж занадто стрімко, враховуючи, що стосунків

я ніяких і не планував. Наступного ранку я вже був у її каюті, приніс солодощів та кави і останні години мого робочого часу провів у її ліжку. Подібним чином ми проводили кожен наступний день близько тижня. Сусідка її майже не жила

в каюті, а тому часу у нас було достатньо. Енн терпіла мою

присутність, дозволяла цілувати і торкатись себе, пестила

мене руками, але далі цього ми не заходили.

— Я тобі насправді не подобаюсь, чи не так?

— З чого ти взяв? — сонно відповіла вона і притисла-ся спиною трохи ближче.

155

— А хіба не очевидно? Ти ніколи першою не пишеш, не телефонуєш, не приходиш. І що головне, не відповідаєш

на мої поцілунки, дотики і…

— І не даю тобі? Того переживаєш? Що у нас немає

сексу?

Я не встиг відповісти, як у кабіну постукали. Енн злізла

з ліжка, натягнула спіднє, прикрила шторку і причиниладве-рі. Темряву розрізало тонким ножем штучного світла.

— Можна ввійти? — голос високого філіппінця, що працює в крю-месі, лунав по той бік.

— Ні, вибач. Вона не тут. — відповіла Енн, і в тонкій смужці світла я побачив, як вона поглядає

на мене. — А я зайнята.

Не дочекавшись відповіді, вона зачинила двері. Вона

стурбовано заглядала в телефон і мала якийсь напружений

вигляд. Хлопець ще стояв під дверима деякий час, важко

наповнюючи тишу своєю присутністю, і, напевно, вирішив

випробувати удачу наступного разу. Тож він пішов, а я зліз

з ліжка і почав одягатись. Досить цього фарсу.

— Куди ти?

— Мені краще піти.

— Але в мене ще є час.

— Той хлопець буде радий з тобою його провести, —

відповів я, натягуючи штани.

Енн мовчки зістрибує з ліжка і опиняється впритул

до мене. Її губи лише на кілька сантиметрів нижче за мої.

— Упевнений, що не хочеш це зняти? — шепоче вона, поки її пальці повільно розстібають блискавку моїх джинсів

і ніжна долонь впевнено огортає її вміст. Дихати стає важко. Енн повільно наближає свої губи — так, аби я міг відчувати її гаряче дихання. — Я не хочу його, я хочу тебе… тут.

Її рука рухається все швидше і швидше.

156

— Скажи, — продовжує шепотіти вона, і я відчуваю

лоскіт її дихання на губах, — скажи, що любиш мене.

— Я…

Я відчуваю, що зараз не витримаю.

— Скажи, що любиш і я тобі віддамся тут і зараз. Просто скажи…

— WHAT THE FUCK?!

До кабіни вривається коридорне світло, на секунду

осліплюючи мене. «Que mierda?!» — крик вибухає вже

в кімнаті, відбиваючись від кожної стіни тисячами уламків

до болю знайомого голосу. Останнього на цьому кораблі, який хотів би зараз почути.

Інстинктивно витираю очі, сподіваючись, що мені

це привиділось. Але ні. У відчинених дверях з речами в руках стоїть Кайла. Позаду неї, притримуючи за плечі, — той

самий офіцер. Він, як і я, явно не знає, що робити і куди дивитись, аби тільки не на нас. Ніколи я ще так не ненавидів

маленькі розміри цих кают. Куди б він не дивився, все одно

у полі зору були ми.

— Que mierda?! — повторює Кайла. Вона, на відміну

від свого супутника, зовсім не соромиться дивитись просто на нас.

— Щось хотіла? Ми тут трохи зайняті, як бачиш, —

спокійно відповідає Енн, не витягуючи руку з моїх штанів. —

Вона вочевидь насолоджується ситуацією, насміхаючись

з Кайли та буквально тримаючи мене за причинне місце. —

Сталося що? В кабіні мого колишнього виявилось занадто

нудно, і ти вирішила розважити себе видовищем?

— Andale a la mierda! — лише прошипіла моя колиш-ня і зі всієї сили гупнула дверима. Коридором рознісся гул

її злості та швидкі кроки, що виносили її подалі з мого життя. Офіцер, наче тінь, рухався за нею.

157

Шторм пройшов так само швидко, як і розпочався.

Ми знову залишились одні в дзвінкій тиші.

— Нічого не хочеш розповісти? — питаю, отямлячись.

Енн мовчала і дивилась на двері.

— Зрозуміло.

Я натягую залишки свого одягу, після чого повільно зачиняю за собою двері.

І чого я очікував? Намагався використати її, аби забутись. А в результаті використали мене. Тьфу ти! Навіть думати про це не хочу. Чому продовжую цим займатись? Чому