Страница 33 из 42
мені призначення, розкиданих чайових, документів, папе-рів, меню, телефонів (навіщо дівчині три телефони, я навіть
замислюватися не хотів), зарядок від них, навушників, зарядок від навушників та більше й глибше розширяючись —
купа цього мотлоха випадала з її шухлядок, з-під ліжка, з ко-робок у шафі і навіть під матрацом. Боже, скільки мотлоху
дівчина може засунути на чотири квадратних метри площі, думав я, заворожено спостерігаючи, як вона раз за разом пірнає в цей океан речей. І з кожним разом вона наче згадує, куди поклала потрібне, пірнає в якийсь дальній кут. Десятки пластмасових, металевих та паперових виробів, переважно китайського виробництва, видають характерний шелест, поки маленькі ручки розгрібають їх на різні боки. Вона невдоволено виплескує своє «тцццц» (зовсім як Марі, подумав у той момент) і пірнає в інший бік.
Так продовжується хвилин п’ятнадцять. Уже й не віри-лось, що ми кудись виберемось.
У принципі, до того моменту я взагалі вже ні в що не вірив і був не впевнений, чи ще чогось тут хотів, а тому поду-мував запропонувати їй зустрітися наступного разу і відклас-ти цей задум на коли-небудь, на ніколи.
«Тут! — вигукнула вона і підняла над собою потрібні
документи, захекано, важко переводячи подих, з останніх
сил вирвавши перемогу з цього хаосу. — Ну що, пішли?»
149
— Пішли, — я оглянув кабіну. Після того як вона
силою повпихувала всі ці гори речей назад, мені аж не ві-рилось, що така сила-силенна речей тут і справді могла розміститись. Якась просторова ілюзія, не менше.
Дзвінкий гуркіт дверей, що зачинялися, наздогнав нас уже
десь посередині коридору.
Ми як могли спішили до виходу, коли вона різко зупи-нилась і подивилась на мене, наче позаду був маніяк із фільму жахів, присутність якого відчуває, але до останнього бо-їться озирнутись, аби підтвердити свої передчуття. Проте
і не зробити цього не може. І ця її невизначеність лякає і роздирає із середини.
«Я, здається, I-95 взяла, а ламінекс усередині забула».
Нічого не відповівши, я за руку відвів її до крю-офісу.
Ми зробили копію електронного ключа, повернулись назад
до кабіни, забрали ламінекс. Чекай, поставив я ногу в отворі дверей. — Ти все взяла? Ламінекс? I-95? Біблію?
Вона винувато посміхнулась: «Так-так, все»
— Точно?
— Точно, кажу ж, — відповіла вона і потягнула
за руку. — Пішли.
Я захопив рюкзак з камерою та грошима, і ми таки
вийшли під палюче сонце Маямі. До кінця перерви залишалася ще година сорок хвилин, що для першого побачення, якщо це можна було так назвати, було не так уже й мало.
Я викликав нам убер і ми попрямували до центру.
Даунтаун являв рівно те, що я собі і уявляв: район, уси-паний пальмами, діловими кварталами і старбаксами, наповнений гомоном автомобільних сигналів і безпечними розмовами пішоходів.
Ми гуляли від однієї більш-менш красивої будівлі до іншої, вона відкрито позувала, трохи вульгарно крутячи стег-150
нами, та сміялась — тобто робила майже все те, що я від неї
тоді й хотів.
Під кінець ми зайшли в Старбакс зі скляними стінами
і сіли біля виходу. Я ніс усілякі нісенітниці, що не мали особливого значення, вдесяте переповідаючи свою біографію, приправлену затертими до дір жартами, що за півтора року
перебування на кораблях склалися в повноцінний монолог, який видається майже автоматично, поки я думаю над дійсно важливими речами: о котрій годині краще покласти уніформу в пральню, аби знову півгодини не очікувати в черзі, і в якій половині дня лягти спати. А рукою в цей час обережно погладжую Енн трохи нижче талії.
Вона п’є свою каву і спокійно підтримує розмову, ніяк
не реагуючи на мою нахабність, але й не відсовуючись.
«Хочеш зробити спільне фото?» — раптом питає моя
пара і дістає телефон.
Наводить на нас фронтальну камеру і натискає кнопку.
В той самий момент цілую її в щоку. Енн усміхнулась.
— Ну що ти робиш? Я хочу гарне фото, — муркоче
вона, заглядаючи мені просто в очі.
— Добре, зрозумів.
Вона навела на нас камеру ще раз і знову натиснула
на клавішу. І я поцілував її в губи.
— Останнє фото відправ мені в WhatsApp, гаразд? —
воно мені подобається найбільше.
Таксі довезло нас до лайнера за десять хвилин. Рівно
стільки й залишалося до кінця її брейку.
— Ну що, побачимось? — спитав її, обіймаючи на прощання. — Чи ти надала б перевагу ніколи не вітатись, якщо
перетнемося десь у коридорі?
— Ти знаєш, де мене знайти, — повільно промовила
вона, і поки не встиг додати щось на мою думку «дотепне», 151
побігла до своєї каюти, щільного графіку і океану незрозумі-лих мені речей, розпиханих по десятках шухлядок.
Я піднявся на восьмий поверх, до крю-бару і басейну, відчуваючи себе людиною, яка щойно виконала гарну роботу. Захотілось затримати цей момент. Точно — затримати.
Зроблю фотографію на поляроїд.
Стоп. Поляроїд…
Кількома стрибками долаю вісім поверхів сходинками, ризикуючи переламати собі все, що тільки можна, і залітаю
до кабіни. Двічі перериваю кожен її кут — так само, як Енн
за кілька годин до того. Ніколи не думав, що коли-небудь
буду радий мініатюрним розмірам помешкання.
Так, треба зупинитись і подумати. Варіантів два: перший — залишив рюкзак десь посеред вулиці. Тоді прощавай
фотоапарат і ще десь тисяча доларів чайових до нього. Або
варіант другий — забув його в Старбаксі. У такому випадку
поки що є шанс не перетворити гарний день в один із най-гірших. Хоч шанс доволі примарний.
От його і перевіримо, сподівався я і, схопивши документи, понісся на вихід. Дорогою, зовнішнім боком корабельного існування, проношуся повз мексиканський бар супервайзера, чіпляючи його рукою. «Ой, соррі», — швидко
проторохтів і приготувався вже продовжити свою стоме-трівку до передчасно замовленого таксі, коли помічаю знайоме обличчя. За його спиною, тримаючи за руку, ховається
Кайла та надзвичайно зацікавлено розглядає фарбу на об-шивці лайнера.
«Так, для цього все одно немає часу». Я ще раз буркнув: «Sorry for interrupting», — і полетів далі. Таксист так
вдало чекав мене біля самого входу до порту. Wi-Fi тут уже
не ловив, проте я завчасно зробив скрін даних, а тому знайти чорний позашляховик великих труднощів не викликало.
152
— How are you, son? — питає підстаркуватий водій
найбільш невизначеним американським англійським, який
лишень випадало чути. Він з однаковою можливість міг бути
як американцем, так і мігрантом, що з часом таки зміг вишко-лити характерний акцент, проте характерним місцевим так
і не обзавівся. Живе уособлення курсів Пімслера по американському англійському.
— How’s my day? To be honest … — я вдихнув повні
груди охолодженого кондиціонером повітря. І з видохом
мене понесло. — Не думаю, що і дня було б достатньо розповісти, але таки спробую. І я почав викладати незнайом-цю за кермом усе. Наче розриваючи цю яму останніх місяців
мого життя, метр за метром проходив археологічні нашару-вання: від зовсім тонких і свіжих — втраченої сумки з тисячею доларів і камерою, трохи дивного першого побачення, відео, що надіслав Анрі, — тут водій подивився у дзеркало заднього виду і, чи то співчуваючи, чи то підтримуюючи, покивав. А я все не зупинявся — копав і копав далі, витягуючи з-під часу кістки минулого. Останній розрив, мої ревність та відчуття покинутості, що до нього привело, перший
розрив, ось уже дістався до нашого знайомства, втраченого