Кораблядство

Попсова латиноамериканська пісня розриває динамі-ки крю-бару. Той самий офіцер тримає під талію Кайлу, мою

(ні, ніколи вона не була твоєю — нагадую собі) Кайлу. Вони

повільно, трохи не в такт переступають з ноги на ногу, ко-лишня піднімається і, посміхаючись так само, як посміхалася

мені, кричить щось йому на вухо. Офіцер якось розгублено

ніяково зубоскалить у відповідь. І моя екс-дівчина цілує його

в шию, потім ще вище — поки не добирається до самих губ.

«Непогано, — ціджу скрізь зуби, не відчуваючи і не чуючи нічого, окрім глухого биття барабанів у скронях, — хоч

щось ти таки винесла з наших стосунків, дорогенька. Неда-ремно стільки разів з тобою це виробляв». Кайла бере офіцера за руку і відводить кудись за кадр. Відео обривається.

«Вона так увесь вечір до нього чіпляється» — прихо-дить наступне повідомлення і забиває останній цвях в труну

цього Франкенштейна, що я здуру думав оживити.

144

Та чим узагалі в дідька займаюся? Про що взагалі думаю? Це ж я її кинув, я все закінчив, а тепер і далі буду страж-дати, як чотирнадцятирічна дівчинка?

— Комусь тут серце розбили? — питає Марі, і її голос пройнятий іронією. Мені хотілося закричати. Але, зробивши над собою надлюдські зусилля, я награно розсміявся. Наче злодій у диснеївському мультфільмі. Поки

я тут вичищаю бісові рукомийники, вона трахається

з офіцерами. Та й чому б і не трахатись, врешті-решт?

Непогано влаштувалась, і молодець. Щасливого круїзу

і до побачення!

Марі подивилася на мене з подивом. Можливо, реакція

було не тою, на яку очікувала.

— Комусь мізки на місце вправили, — відповів. —

Тепер уже точно знаю, що був правий. Тепер — я точно

вільний.

«Дякую, Анрі, — пишу у відповідь. — Ти не уявляєш, наскільки полегшив мені життя. Знаєш, один мій пайсано

дуже точно описав життя тут одним влучним словом «кораблядство». На жаль, не знаю, як адекватно перекласти

його англійською. Та це й неважливо. А важливо те, що тепер я ним насолоджусь цілком».

— Марі, пам’ятаєш, я жартував, що спитаю номер Енн, коли прийде час? Жарти скінчились: час прийшов.

— А мені що з того буде?

— Я не втрачу розум і не з’їм тут тебе заживо.

— Заманливо. Але не думаю, що вона для тебе хороша

пара, — вона підійшла ближче, наче боялася, що в комірчи-ні нас хтось підслухає. — Вона занадто… як би сказати… до-брозичлива. Не думаю, що ти хотів би зустрічатись з такою

дівчиною.

Увімкнув відео і повернув до неї телефон.

145

— Ну й прекрасно. Хто сказав, що я шукаю пару?

Досить

Марі трохи скривилася, дивлячись на екран:

— Не треба так все обрубувати. Ви все ще знову

можете…

— Нічого там обрубувати, там все давно вмерло і згни-ло. Я його застрелив, полив бензином, спалив і закопав. То

ти даси номер?

— Добре-добре, Казанова. Тільки не кажи, що це від

мене. Вигадай щось: знайшов у телефоні, коли попросив в інтернет зайти, заплатив комусь, вкрав, підслухав, погрожував

розправою, якщо кабінмейт не поділиться, — що завгодно, але без мене, о’кей?

— А хто її кабінмейт?

— Не переводь тему! Залізай в це без мене, о’кей?

— О’кей-о’кей.

— Ти впевнений, що справді того хочеш?

— Вперше за довгий час на цій посудині.

«Hello!;) Не впевнений, що мене пам’ятаєш, але не хотіла би погуляти зі мною в Маямі?»,

«Хах, привіт. Пам’ятаю. Ти де мій номер дістав?»

«Скажу, якщо вийдемо погуляти».

«Марі дала?»

«Точно, стовідсотково, гарантовано, без сумнівів

не Марі».

«Зрозуміло. Вона точно дала мій номер».

«А тебе не проведеш».

І смайлик, аби не занадто агресивно. «Хай там як, роз-повім всю правду і здамся до відповідних органів правопо-рядку, якщо вийдеш зі мною погуляти. Я пригощаю».

Відповідь надійшла не одразу. Енн трохи поламала-ся, понапускала на себе поважності, але врешті погодилася.

146

Того ж ранку я чекав біля крю-офісу. З’явитись вона

повинна була ще п’ятнадцять хвилин тому, але на горизонті

не видно було нічого, окрім розчарування.

«Зустріч відміняється?»

«Вибач, — відписала вона, — Тільки закінчила. Якщо

хочеш, можеш підійти до мене. 3345 — номер кабіни».

Доволі швидко, подумав, спускаючись сходами. Знай-шовши потрібний номер в ряду десятків однакових дверей, я постукав. Тиша. Постукав ще раз. Тихе шарудіння по той

бік тривав кілька хвилин, і ось Енн причинила двері. Тонка

смужка жовтуватого електронного світла вихопила смугляве

тіло з темноти. З одягу на ній було тільки спіднє.

— Хочеш зайти? — позіхаючи питає вона.

Аж занадто швидко, думаю я, і замість відповіді на її питання, яке насправді навіть не питання, просуваюсь у тонкий

лаз причинених дверей.

Я стою перед нею, майже роздягнутою, в напівтемряві

і по-дурному посміхаюсь.

— Скільки тобі років?

— Достатньо, аби зробити щось типу цього, —

приобіймаю її і цілую в губи. Вона не відсторонюється, але

й не відповідає. Так, це вже занадто.

— Але насправді? Скільки? — повторює питання, щойно наші губи відсторонюються.

— Двадцять п’ять.

— Такий молодий, — шепоче.

— А тобі скільки? — питаю я, намагаючись розгледіти

виблискуючі в темряві лінії її стрункого тіла. Вона дивилась

на мене, чомусь сумніваючись.

— Двадцять сім, — повільно смакує ці слова, як десерт, що спробувала вперше.

147

— Ну от і прекрасно, — відповідаю і знову наближа-юсь до її губ. Відчуття, наче Енн лише терпить мою присутність. Я відпускаю і відступаю крок назад. — Вибач, якщо

це занадто. Якщо тобі некомфортно, я краще піду…

— Ні, можеш залишитись. Якщо дійсно хочеш.

Дивлюсь на неї і намагаюсь прочитати думки на сяю-чому в напівтьмі світильника обличчі. Я щойно поцілував

її — двічі, а вона реагує так, наче розмовляємо про погоду.

— У мене дві з половиною години брейку.

— Якраз вистачає, аби доїхати до центру, погуляти і по-сидіти в кав’ярні.

Вона задумливо вдивляється в мої риси, наче поки спав, на обличчі хтось рівним почерком вивів загадки, і зараз вона

намагається розгадати, хто, бляха, має доступ до фломастерів і мого обличчя, поки я сплю. Особливо, до фломастерів.

Але загадок бути не могло. Більшої ясності намірів у цій

чотириметровій кабінці годі було й шукати.

— Добре, давай тільки я одягнуся?

— Не проблема, почекаю. Чесно кажучи, так мені куди

більше подобається.

— Ще б тобі не подобалося, — відповіла вона і усміхнулась. Її яскраво-білі, наче з реклами «Лакалут», зуби ви-блискували в сірому просторі.

Ми вийшли з її кабіни за хвилин п’ять і вирушили

до гейту, виходу з корабля.

— Ваш ламінекс і I-95, — механічно говорить філіппін-ка на виході, поки простягає руку до моєї супутниці. Та розгублено дивиться на мене.

— Ой, я забула, — тихим, злегка переляканим тоном

прошепотіла нова знайома.

Десятки шкільних учителів в унісон, єдиним потоком

лунали із минулого, доносячи одну безсмертну фразу. Споку-148

са сказати її була завелика. Але на кону стояло забагато, тому

я лише посміхнувся і відповів: «Не страшно, давай повернемось і візьмемо».

Чесно кажучи, я не знав, на що себе підписував, пропо-нуючи. Просто прикривався кращою версією. Стандартна

акція для перших трьох побачень. Проте вся гра дуже швидко закінчується, коли така кількість гребінців, шампунів, пар-фумів, пігулок, шоколадок, біжутерії, косметики невідомого