Кораблядство

Посміхнувся самими очима. Коли він так робить, особливо нагадує мого діда. Якщо б той був мексиканцем і працював буфе-стюардом на кораблі.

Мігель же взагалі мужик хороший. До того ж людина

досить цікава і неоднозначна. Важко зрозуміти, жартує він

чи говорить серйозно, і тільки очі, що часом хитро поблиску-ють, можуть його видавати.

139

Двері ліфта відчинились, і за чотири секунди ми опинились у белбоксі. Ми називаємо так рум-сервіс, але чого

ми його так називаємо, ніхто відповісти мені так і не може.

Засипана прахом працівників, що вирушили в останній

круїз, залита сльозами звільнених буфе-стюардів, одна зі ста-родавніх таємниць корабельної англійської, на розкопуванні

якої можна було б побудувати наукову кар’єру.

Скільки монографій можна написати тільки з історії того, чому віник тут називають іспанським словом

«escopeta», яке перекладається як «дробовик». А тому, коли супервайзер кричить замученому дванадцятигодинни-ми змінами латиноамериканцю, який до того ж з цим супервайзером у ненайкращих стосунках: «Capo, take escopeta and clean this area», — ситуація набуває досить іронічного харак-теру. І у відповідь цей нещасний чувак своїми червонющими

очима з травмованими капілярами дивиться на того нещасного супервайзера з тих нещасних Філіппін так, що, здається, зараз і справді десь дістане ту кляту ескопету і таки зачи-стить територію.

І коли вони носяться по тим кораблем з тисячами замовлень, у них «brata». Що таке «brata» і звідки воно взя-лося, ніхто в душі не… кхм-кхм, не має ніякого поняття, але, тим не менш, це обов’язково «brata, capo, brata».

То чи варто казати, що зайвий раз у буфеті я намагаюсь

не з’являтися.

Як не крути, слова — то важлива і цікава штука, і на цьому морському піджину можна було б побудувати кар’єру філо-лога. Та будемо чесні, якщо вже ти продаєш своє тіло і душу

за шістдесят три долари на день плюс чайові, безкоштовну

їжу та ліжко в чотириметровій коробці, на дідька тобі зда-лася та наука і, тим паче, та філологія?

140

Усе, про що мрієш, це сон та виживання до кінця

контракту.

Ми входимо до белбоксу, та першим чином Мігель

м’яко кладе руку на плече моєму колишньому сусіду по каюті, який без попередження від мене звалив і якого за всіма

правилами корабля за тиждень перевели працювати до колишнього сусіда по каюті.

Тепер Омар (так звати цього милого індонезійського

хлопця) жив зі своїм пайсано і ділив туалет з кабіною поруч, себто з Мігелем.

— Капо, нащо ви в туалет склянки носите? — довго

не мусолячи, перейшов одразу до діла мій колега. — Не зро-зумій хибно, ми не засуджуємо, просто, так сказати, задоволь-няємо культурний інтерес.

Омар ніяково вишкірив зуби. Хлопець він спокійний, я навіть ніколи не бачив, щоб він злився на когось чи голос

підвищував, хоч кадри тут (і я — в тому не виняток) заслуго-вують часом і на гірше. Помітивши його зніяковілість, і сам

відчув певний сором за нашу нетактовність.

— А, ну так деякі наші пайсано після туалету використовують не папір, а воду. І через те, що біде тут немає, доводиться використовувати що під руку потрапить.

— І під руку потрапляють склянки? — приголомшлено уточнив Мігель.

— Ну звичайно, — прийшов на виручку колишньому

кабінмейту я. — Ми все ж таки в ресторані працюємо.

— Вочевидь, — додав Омар і постукав пальцем

по скроні.

Я пирснув, і мій здавлений сміх залив залізні стіни

рум-сервісу. Майже одночасно, як наступне в ряду домі-но, що падають, розсміявся і наш просвітитель, а за ним

141

і присутні при цій розмові Даяна, Анрі, Сангіт — кожне

близьке обличчя для мене на лайнері.

І тільки Мігель хитро посміхався, поблискуючи очима.

Глава 18

Початок чогось нового… 9 грудня

І знову я буду нити тобі про свої проблеми. Вже вибач

за це.

Минуло три дні з тих пір, як ми розбіглися. Істерична

ейфорія уляглася, і на зміну мій і без того дірявий дах почав

розвалюватися. Краще зробити і пошкодувати, ніж не зробити і пошкодувати, чи не так, Марку?

От здається, ти й починаєш виконувати другу половину свого кредо. Чому ж тоді хочеться повернути все назад?

Приповзти до неї, попросити вибачення, здатись на милість

переможцю? Вона ж це зробила, і нічого.

Ага, бляха, нічого, відповідаю собі. І як це для неї закін-чилося? Та й не в тому справа. Ми з нею на різних позиціях.

Вона була впевнена, що я її прийму. І таки не помилилась.

У мене ж такої упевненості немає. Бляха, про що я думаю? Яке до біса повернення? Невже так швидко забув

страждання від залежності: від її відсутності, від при-сутності, від уваги, що вона приділяла не мені, від того, як кожну жилку тіла трясло від однієї думки, що в цей момент хтось ще торкається її. Невже забув усе так швидко, аби тільки повернути рідкісні хвилини ейфорії? Та ну його

нахрін.

Сподіваюсь, у мене вистачить самоповаги, аби не повертатися до тих, хто мною нехтує… але, звідки я знаю, що вона

і взаправду нехтувала? Нащо моя збуджена свідомість із ко-142

лод та дитячої наївності вибудовує повітряні замки для звичайних квартирантів корабельних стосунків? Мені вже давно

не шість років, а я ще керуюсь уявою, коли не здатен віднайти логіку. І тому маленькі чоловічки моїх уявних поселень так

ніколи і не переїхали. Лише переховуються і чекають свого часу.

Напевно, Кайла приділяла мені якусь увагу — наскільки

це було можливо в рамках корабля. Іноді надавала перевагу

друзям (і нехай навіть не друзям) переді мною, але яка нахрін різниця? Я що, одружуватися з нею зібрався? У будь-якому випадку, все повинно було закінчитися разом з контрактом. Так завжди відбувається.

Знаю тільки один виняток, коли мій знайомий кинув

корабель заради подруги, на що кожен (та і я, якщо вже зі-знатись) думав, що він вчиняє дурню. Але ми виявилися не-праві і у них, здається, все вийшло, і зараз вони прожива-ють свою американську мрію. Ось тільки це не моя історія.

Я в безодню ні за ким стрибати не збираюсь. Уже точно не за тою, хто для мене того ж ніколи б не зробила. Яке

там «почекати до кінця контракту»? Яке «повернути все

до попереднього»? Гормони в моїй голові мені останні клепки повибивали.

Зізнаюсь, хочеться, щоб вона знову прийшла. Але якщо

вже говорити по правді — тільки аби їй відмовити. Може

я й мудак, але не розмазня.

«Ага, не розмазня, хоч би сам собі не брехав...» — відповів голос у голові.

— Ти чого там залип? — трохи низький, з приємною

хрипотою голос Марі вирвав мене із замкнутого кола нав’яз-ливих думок. Я сидів із ганчіркою в руці, і вже хвилин двадцять натирав одне й те саме місце під умивальником. — Нам

би непогано закінчити до завтрашнього ранку, як гадаєш?

143

У відповідь я лише незадоволено угукнув, кинув мій

робочий інструмент у відро з миючими засобами і вийшов

з комірчини.

— Ей!

— Щось ще хотіла? — гримнув я, скоріше нариваю-чись на суперечку, а не очікуючи на відповідь.

— Взагалі-то так. Анрі написав. Просив подивитись

повідомлення в WhatsApp. Тільки перед тим, як це зробиш, будь-ласка, сядь і заспокойся. Тобі не сподобається.

Серце відбивало у скронях переривчастий ритм. Я приблизно передчував, що побачу. Повільно вдихаючи та видихаючи, секунда за секундою повільно пригальмовую ритм.

Відкриваю цей проклятий додаток.

«You were right from the start and made right choice to break up with her» — чорні жирні букви під двадцятисекунд-ним відео назавжди в’їдаються в мою свідомість.