Кораблядство

я, поки м’яка гума поглинала мої пальці, наче Кайла — душевну свободу. Ах, так… Вона залишила його посеред мого

столу того самого дня, як до мене підселили Камлеша. М’ячик так і лежав там непорушно, що, коли замислитися, про-тирічить його природі, та нервував мене. Кожен день, кидаючи останній погляд через щілину майже зачинених дверей, думав віддати його. І ось дотягнув…

Вона відчинила не одразу. Спочатку — глухий гуркіт

тіла, що зістрибує з верхнього ліжка. Цей шум після двох

контрактів я не сплутаю ні з чим. Після — короткий і швидкий тупіт її легкої, злегка летючої ходи пластмасовою підло-гою чотиримісної кабіни, що ледве відбивався від таких самих пластмасових стін. Нарешті вона відчинила.

— Come in… — озираючись, прошепотіла вона і, пе-реминаючись з ноги на ногу, додала: — Зараз у кабіні нікого. Хочу тобі щось показати.

За кілька днів до мене дійшло, як вона хотіла продемонструвати кабіну. Тоді я ж навіть не надав її виразу ніякого значення. Тільки я жадав розставити все по своїх

місцях.

— Let me say something first, please … — сказав я і вру-чив їй м’ячик, — ах так, і ти забула це в моїй кабіні, давно хотів тобі віддати, та все ніяк…

— Дякую, — розгублено відповіла вона.

135

— Прошу. Я хочу завершити наші стосунки.

Тягуча, на кілька секунд, пауза.

— Оууу…

Я буквально побачив, як її погляд розфокусувався

на мені та спрямувався кудись у далину. Так, наче я щойно

розчинився перед її очима, і вона видивляється, чи не мате-ріалізуюсь я або хтось краще на горизонті.

Що особливо дивно, враховуючи, що в метрі позаду

мене була пластмасова стінка. Куди не глянь, нас оточували

пластмасові стіни. Може, від того ми тут і втрачаємо розум.

— Я так більше не можу. Не можу, наче собачка, бігати

за тобою і божеволіти, намагаючись вибити секунди і хвилини зустрічі. Вибач, але я страждаю. А хочу бути щасливим.

І тобі того ж бажаю. Вірю, що ти того заслуговуєш… Be happy, Kayla. Whatever it means to you, — проговорював ці слова, а в голові вперше і за довгий час — абсолютна тиша. Не був

певнений, що казатиму до тієї самої секунди, поки слова

не покидали моїх вуст, коливаючи сперте повітря корабельних коридорів.

Я обняв її, наче обнімають статую — непорушну і німу.

«Be happy…» — луною повторила вона. Погляд її так

і не розфокусувався з уявного обрію.

— Прощавай, Кайло, — кинув наостанок і, наче бою-чись дивитись на неї хоч секундою більше, побіг до ліфта.

Виходячи з коридора до її каюти, я окинув її останнім поглядом. Кайла так і стояла, тримаючи причинені двері та дивлячись на те, що мені побачити було не дано.

А я, приспівуючи, втікав від неї — сучасний колобок, від неї і від цих стосунків, від намагань знайти, вкрасти, вишкрябати у судна хоча б можливість, хоча б декілька хвилин з тою, для кого був не більше ніж тимчасовою розвагою

у важкому корабельному житті. Я відчував, що таки виконав

136

обіцянку перед собою, і навіть якщо це й Піррова перемога, у фіналі все ж таки досяг свого.

Адже краще зробити і пошкодувати, ніж не зробити

і пошкодувати.

У навушнику грали «Градуси». Знаю, російська попса, та й узагалі що завгодно російське — від такого намагаюсь

триматись на відстані ядерного удару, але увесь цей гарми-дер за рівнем емоційної стійкості відкинув мене років на десять назад. А чотирнадцятирічного мене від емоційних по-трясінь і надзвичайно низької самооцінки рятувала саме така

музика. Поки ліфт повз до одинадцятого поверху, я танцював. Танцював, забуваючись в собі і насолоджуючись кожним

рухом, так, як не танцював дуже давно. З тієї літньої ночі дві

тисячі дев’ятнадцятого, коли ти приїхала до Одеси і відбила

в мене якусь дівчину в барі.

Було б ще цікавіше, якби відчинилися двері і натовп філіппінців, повертаючись зі зміни, застав мене в цьому стані.

Але зараз було абсолютно наплювати. Сьогодні був мій день: ліфт видав своє «бдзинь», відчинились двері і мене зустріли лише поблискуючі у люмінесцентному світлі лампи та по-криті металом стіни.

За Градусами почався «Зцапала-злапала» Бумбокс, і стало зовсім кайфово.

Я живий і я повернувся до самого себе.

Глава 17

Вічні загадки корабельного побуту. 8 грудня

«Увага. Не приносьте чашки або склянки для пиття до туалету. Недотримання призведе до дисциплінарної

відповідальності»…

137

— Нащо вони до туалету склянки беруть?

— Хто вони? — позіхаючи, спитав Мігель.

— Ну ті, для кого цю об’яву повісили. Раз повісили, хтось це, значить, робить. — Я показав на білий аркуш паперу, скотчем приліплений на сріблястих дверях навпроти нас.

Слова «склянки для пиття» та «дисциплінарна відповідаль-ність» були виведені особливо жирним, можна сказати, погро-жуючим шрифтом. Цікаво, а бувають склянки не для пиття?

— А чого б комусь і не брати, склянка — така річ, що завжди може стати в нагоді.

— Навіть у туалеті?

— Комусь — може навіть у туалеті.

— То ти з собою також їх туди береш?

— Ні, я не беру. Я коли туди йду, в мене вже при собі.

— А хто ж тоді бере?

— Є в мене кілька ідей. Думаю, краще про це капо

спитати. Ей, капо! Не просвітиш, нащо люди тут до туалету склянки беруть?

Але капо нас ігнорував. Він замріяно, але наполегливо

копирсався в носі, думаючи про щось своє. Та й взагалі його

вигляд справляв враження людини надзвичайно зайнятої

і, вочевидь, на дурні питання часу в нього не було.

У якийсь момент, втомившись від такої напруженої ак-тивності, протяжно позіхнув, замінив руку та сперся на велику пластмасову коробку, щільно напханою усім, що залишилось від ніким не з’їдених, іноді навіть і не розпакованих

замовлень на сотні доларів: тортів на честь ювілеїв чи днів

народження, італійських паст, профітролей та інших над-лишків зіпсованого західного суспільства.

Можливо, він думає про проблеми надмірного споживан-ня і що рівень викинутої невикористаної їжі в США щороку

перевищує тридцять шість відсотків. Ще в класі дев’ятому ви-138

читав це в якомусь глянцевому журналі, на одній зі сторінок

якого підстрижена під каре модель у мокрій майці, крізь яку

просвічувалися її налиті молодістю груди. Своїми томними

чорними очима вона заклично дивилася мені просто в душу.

Якщо напружити всю свою увагу, на майці можна помітити зображення принцеси Діани і напис «She died. Maybe it’s time to let her rest in peace?». Поруч з моделлю так влучно

розташувалась стаття про проблеми консюмеризму в США

та західному суспільстві в цілому.

І до чого це взагалі, думав я, обережно ховаючи журнал

за бачок унітазу. Стаття мене спочатку не дуже й цікавила, але

так вже вийшло, що повертався до неї регулярно, тому інфор-мація ця в’їлась у мою ніжну підліткову свідомість, здається, назавжди. Цікаво, як багато всього міг би я запам’ятати, якщо б поруч розміщували зображення моделі з каре в мокрій майці з мертвою принцесою Діаною.

Поки я падав у цю кролячу нору з підліткових спогадів, двері ліфта відчинились, і капо, не припиняючи зосереджено

досліджувати глибини своєї носової порожнини, зник у роз-зявленій порожнечі ліфта.

— І що це було? — продовжив я допитуватись Мігеля.

— Ship life, — знизуючи плечами, відповів він. —

Я, здається, знаю відповідь на твоє питання. Точніше, знаю

того, хто знає, — через драматичну паузу додав і посміхнувся він.