Кораблядство

знайомитись ближче з каталогом його послуг.

«What the fuck do you want?! I am crew, not a tourist.

I don’t have any money or time!» — гаркаю у відповідь, намагаючись продемонструвати, наскільки ще здатен утриму-ватися в рамках пасивної агресії, не переходячи до активної.

Все-таки не хочеться, аби представник місцевої культури показав мені, які на Ямайці справи з культурою холодної зброї. А справляє він саме враження особи в цих справах освіченої.

130

Поки той обдумає належну відповідь, я розвернув-ся і попрямував до середмістя. Перший раз у житті відчував фізичну напругу від чужих поглядів. Бути єдиним білим обличчям в країні, де колір твоєї шкіри сприймається, як загублений на вулиці гаманець, — задоволення доволі

специфічне.

«Whereareyou from?» — без пауз, на одному диханні

лепече беззубий старий і намагається схопити мене за долоні. Зморшки на смаглявому обличчі вирівнюються в одну

широку лінію з бездонним ротом, надаючи усмішці надпри-родний вигляд.

Я висмикую руку і біжу далі. Проходячи повз мене, міс-цеві озираються, іноді кричать услід.

Настрій, м’яко кажучи, препаршивий, а в такому стані я схильний потрапляти в історії. Або ж сам ці історії починати. Краще вже повернутися назад, поки дійсно кудись

не вляпався. Пробігши легким підтюпцем півтори вулиці, я знову перетинаю пропускний пункт і, супроводжений не-схвальними вигуками таксистів, змішаними з місцевою лай-кою, проходжу парком, туристично-вилизано-пластмасовою

зоною, що має дуже мало спільного з самою Ямайкою, і по-вертаюся на судно.

Сорок п’ять хвилин. Один урок про культуру далеких

острівних країн. Першого разу раз більш ніж достатньо.

Так швидко з порту я ще не повертався. Тим більше

з власної волі. Хіба що на першому контракті, на Алясці, коли виходив в Джуно на двадцять хвилин із тридцятихви-линного брейку, аби побачити хоч щось. Але то була необхідність розкладу. Тут же — відчуття несумісності гаманця

з місцевою фауною.

Хоча, можливо, пригнічений стан — першопричина

такого враження. Адже коли занадто багато гівна всередині, 131

ззовні все здається таким самим. Подібне тягнеться до подібного — також одне гівно.

Коли зайшов до крю-месу, Кайла була вже там і розмовляла з другом-геєм та невідомою мені компанією. Помітивши

мене, вона помахала рукою, наче дружина моряка на пероні.

«Who is that guy?» — долетіло з їхнього столу. Кров за-кипіла в жилах, але я не зреагував. Кайла взяла свої тарілки, чашку з кавою і пересіла до мене.

— How are you? — як ні в чому не бувало почала вона.

Це злило ще більше. Намагається вдати, наче не ігнорувала

останні кілька днів.

— Виходив в порт, — пробубонів я. — Не сказати, що в захваті. А ти?

— Також виходила, — вона кивнула в бік компанії ла-тиноамериканців, з якими щойно розмовляла. — Повернулись кілька годин тому.

«Чого ж ти мене не покликала? Та дідько з цим, чого

хоч на повідомлення не відповідала? — хотілося закричати, але сказав тільки:

— І як тобі?

— Ми пішли в бар біля басейну, — і показала мені

фото, де вона з коктейлем позує під штучним водопадом.

Чорний купальник надзвичайно добре підкреслював усі при-нади її фігури. «Цікаво, а хто фото робив», — подумав я.

Мене починало нудити.

Я подобався собі поруч з нею усе менше й менше.

— Даремно ти туди не пішов, — додала вона.

— І як сам бар, усім сподобався? — я кивнув на компанію. — Вийти в саме місто ніхто не наважився?

— Та ні, нам і там було добре. Компанія ж класна.

— Звичайно, класна — ти ж була там.

— Ну так, мене тут всі люблять, — відповіла вона.

132

Мене зараз точно знудить.

Не раз уже я ображався на Кайлу, кілька разів по-справжньому сердився, але вперше солодка самовдоволеність

у її голосі зародила зерно огиди. Їй голос, хоч на секунду, уподібнився до голосу тих дівчат з губами-парашутами, що їх довелося мені зустрічати на сайтах для знайомств.

Я з такими більше ніж вечір провести не міг. Жоден секс

того не вартий. Який сенс стрибати в болото, аби дістати

дешеву цукерку?

— Ти добре почуваєшся? Щось увесь почервонів.

— Не дуже, думаю, мені переспати з певними думками треба.

— Вибач? Не дуже зрозуміла.

— У тому-то й проблема, — промимрив я і додав

вже голосніше: — не дуже почуваюся. Краще посплю, —

встаючи кинув я і, поцілувавши її в щоку, пішов до своєї кабіни.

«What happened with that guy?» — почув манірний

голос Мартіна за спиною. Кайла заторохтіла у відповідь

іспанською.

Я дістався каюти. Думав, що не зможу заснути, але ви-пав у темряву забуття в ту саму секунду, щойно голова торк-нулася подушки. Снилася дівчинка з кошмару, вона натягнула

на мої руки, ноги й голову довгі залізні нитки і грала мною, як театральною лялькою. «Ти сам того забажав! — глузува-ла вона. — Прийшов час насолоджуватися результатом».

Я прокинувся в холодному поту, і єдине слово яскравим

шерхотом прибою лунало в моїй голові: «Пора».

Настала ніч шостого грудня. Переживати це стає все

тяжче. Не хочу бачити, чути чи відповідати на її запитання.

Ще нещодавно Кайла займала всі думки, тепер лише хочу

взяти перерву і добре подумати.

133

Перше правило корабельного життя працює на повну

силу: твоє бажання зустріти когось пропорційно протилеж-не шансам це зробити. Я почав спати значно більше, не пе-реживаючи, що пропущу можливість зустрітися. І тут таки

спрацювало друге правило: чим більше боїшся пропустити

щось, тим більше шансів на те, що так і вийде.

Кайла сказала, що приходила, поки я спав. Я зробив

для неї запасну карту, аби вона могла ввійти без мого ламінексу. Довелося набрехати в крю-офісі, що забув ламінекс

усередині. Та виявилося, такі сині карти працюють лише день

і ввійти Кайла так і не змогла. Не допомогло навіть гупання

маленьких кулачків по червоних дверях моєї чотириметрової

кабінки. Спав я занадто міцно. Вперше за довгий час.

Наступного дня ми зустрілись біля офісу. Вона зробила крок до мене, але озирнувшись і побачивши натовп, що очікував позаду, послала повітряний поцілунок. Я кивнув у відповідь.

Даян проходив повз і, помітивши нашу пантоміму, зробив непристойний жест, імітуючи засос. Не вистачало ще, щоб і він включився в ці ігри.

«Will you come to my place? I have some free time», —

повідомлення надійшло в той самий момент.

«Вибач, не впевнений, що зараз вийде. Дуже втомився.

Я краще ввечері прийду, гаразд?»

«Ok» і сумний смайлик були моєю відповіддю.

Ніколи не розумів, як саме важлива подія відкладається

в моїй голові. Ніколи не запам’ятовую їх як такі, тільки міша-нину з образів, місць і фраз. Особливо запам’ятовую фрази.

Наче читаю книжку про самого себе у нескінченному проце-сі її написання. Чтиво так собі, чесно кажучи.

Не пам’ятаю, як саме дістався її кабіни: пішки

чи ліфтом, біг чи йшов повільно, навіть, що собі думав, 134

не пам’ятаю, тільки палаючу необхідність і хворобливу

збудженість, а також, як повторював собі «пора». Я досі

не можу привести думки до ладу, пробуючи переграти ті події в голові.

Я стукав в її двері, і вібрація від кожного удару пройма-ла все тіло — від п’ят до кінчиків давно не стриженого волосся. Іншою рукою нервово стискав її м’ячик для розмин-ки зап’ястка. Нафіга його взагалі з собою притягнув, думав