Кораблядство

Треба хоч щось зробити, думаю я і, підійшовши, обіймаю її ззаду. Нуль реакції. Я цілую її в плече, піднімаюсь трохи вище — передпліччя, потім — шия.

— Перестань, у нас зараз немає на це часу, — відповідає вона, не відволікаючись від збирання речей. Її голос су-хий, як повітря біля берегів Сан-Франциско.

— Розчарована? Вибач, що нічого не міг з цим зробити. Рано чи пізно це все одно б сталося. Шкода тільки, що так

рано…

— Все нормально, я розумію.

«Все нормально, — подумав я. — З жіночого перекладається: ти обісрався по повній, чуваче». Дивлюсь на її маленький хвостик, що виглядає з-за червоних дверцят шафи, і думаю про перший день нашої зустрічі. Минуло всього

лише трохи більше місяця, а я вже прожив з нею маленьке

життя. Що там місяць, іноді й день може бути важливішим

за рік.

Обома руками вона перебирає речі, я беру валізу.

— Ну що, пішли, — каже моя дівчина, і в погляді

її я не бачу нічого. Це найбільше бентежить. Не буває гір-шої емоції, ніж повна їх відсутність.

Ми дійшли до її старої кабіни менше ніж за хвилину.

— Дякую, — просто, наче ми щойно повернулися

з прогулянки, промовляє вона і забирає валізу. — Побачимось пізніше.

— Побачимось, — промовляю приголомшлено.

І так просто Кайла зникає в прорізі дверей, нічого

не додавши, наче нашого тижня разом і не було, а майбут-126

нього вже не буде. Я все ще деякий час так і стою, дивлячись

на табличку «four persons» над входом до її кабіни і на щось

очікую. Шкода тільки, що ці «four persons» явно не стосу-валися мене.

Більше Кайлу я того дня не бачив. Не було більше декількох годин разом, і працювала вона вже за стійкою з мо-розивом на п’ятнадцятому деці, а не в крю-месі, тому спільного часу в наших графіках не залишалося зовсім. Коли

я вільний — Кайла з гостями, коли вільна вона — я вино-шу замовлення, мию рум-сервіс або пентрі, готую сніданки, загалом роблю що завгодно, але не те, що дійсно хочу.

А хочу я бути з нею. На ніч, десь об одинадцятій, прибі-гаю до її кабіни, аби просто побачити, поцілувати і спитати, як вона. Зустріла мене вочевидь у більш гарному гуморі, ніж була зранку.

— Не хвилюйся, у мене скоро буде вільний день — зможемо провести час разом. Та й графік ще буде змінювати-ся, — заспокоює вона.

Хоч трохи вільного часу з’явилося за через чотири дні.

Кожен вечір знову і знову вислизаю з роботи, аби хоч глянути на неї, аби провести з нею хоч декілька секунд. Іноді

її не має на місці і доводиться чекати. Добре хоч, наш нічний

супервайзер срати хотів на те, що ми робимо. Аби тільки робота зроблена була, і Даян, наш супервайзер денний, не «give us banana», як вони тут кажуть, себто в своїй звичній манері не проводив нас усіх в офіс, не показував розводи на стінах, підлозі, дверях ліфту чи зливі, не розказував, як воював

і не обіцяв нас усіх вбити, якщо перевірка його звільнить.

Взагалі мені подобався Даян, правда. Насправді, один

з небагатьох людей на судні, кому дійсно не начхати на нас.

І якщо була будь-яка (я маю на увазі будь-яка) проблема, він

перший поривався її розв’язати.

127

Коли авіакомпанія загубила всі мої речі, він перший пе-ресвідчився, щоб у мене все було. Робив усе, щоб у нас усе

було. Як у белбоксі, так і особисто: їжа для перекусу посеред

ночі, можливість заробити, допомога з інших департаментів.

Із ним як супервайзером жоден стюард, джуніор вейтер, офіціант чи навіть супервайзер не міг навіть слова кривого сказати, поки ми в белбоксі. Цей сербський ветеран був готовий знищи-ти за нас будь-кого. Іноді мені здавалося, що йому це навіть потрібно. Тож так, в нього була певна харизма, і коли він говорив

і навіть коли давав нам «розату» — інший афоризм, що ви-користовуються на кораблях для пасивно-агресивних або ж, в його випадку, просто агресивних монологів з підопічними, —

мені здавалося, що замість розносів та напоїв він зараз підки-не кожному з нас по гвинтівці і поведе до бою. І я би пішов.

Але все ж таки безмежно радий, що на ніч з нами сиділа його повна протилежність, а тому я спокійно міг очікувати Кайлу біля її кабіни для чергових чотирьох хвилин ніж-ності на день.

Останні хвилі очікування були найнестерпнішими. Особливо тому, шо відчував, як стаю тим самим хлопцем, який

постійно ниє, як його кинули повідомленням. Ніхто таких

не любить. А може, я ніколи й не переставав ним бути? Та поцілунки Кайли вивітрювали ці думки з голови.

Рівно до наступного дня.

Глава 16

Кінець початку. Грудень

Це перший грудень у моєму житті, що приніс спеку. Корабель змінив курс, виправдовуючи свою назву, і з прохолод-ної Канади та США ми вирушаємо до Карибів.

128

Менше ніж за день температура піднімається від двадцяти до тридцяти п’яти градусів.

Відчуваю себе сирком, який витягнули з холодильника.

Пейзаж за склом ілюмінатора також за ніч змінився до не-впізнання. У кращих традиціях американських блокбастерів

ми перейшли від «синьо-сірого фільтру» Далекої Півночі

до яскраво-оранжевої палітри Південної Америки.

А Кайла тим часом знову зникла з мого життя. Не дзвонила, не відповідала на повідомлення і не з’являлась ніде, де я шукав зустрічі.

П’ятого грудня ми прибули в маленьке ямайське містечко Фалмот. Кайла зі мною не те щоб з порту, навіть на зв’язок не вийшла. Розчарований, а якщо вже бути абсолютно

чесним, трохи розлючений, я вийшов. Спочатку з себе, а потім з корабля.

Пекельне сонце, пальми, вимощені бруківкою вулички

з магазинами зустріли мене під акомпанемент «No woman no cry», що фальшиво тягнула одна з місцевих груп. Усе

для того, аби американські гості почували себе комфортно, витрачаючи долари на оверпрайснуті кокоси і китай-ські сувеніри.

І все це вилизане та вичищене щастя беззубого західного туризму по периметру огороджено двометровим заліз-ним парканом. Декілька охоронців зі зброєю уважно стежать, аби ніжні білі туристи занадто сильно не поринули в місце-ву культуру.

І аби місцева культура не залишила їх без гаманця, телефону і штанів.

Одиниці любителів екстриму таки виходили за браму

в пошуках справжньої Ямайки. Вийшов і я. Показав ламінекс

охоронцю на пропускному і не встиг перетнути двосмугову

дорогу, як місцева культура обступила органи чуття, зору, 129

нюху і приватного простору зі всіх боків. Представлена вона

переважно таксистами, повіями, агресивними та не дуже

наркоманами та просто перехожих дивної зовнішності, які

дружною юрбою потяглися за мною, питали хто я, що я, звідки і що тут забув, намагалися вхопити за руки та вигукували

вслід: «Hey, you… wait, wait, wait!»

Волали так, наче вже щось продали, а я, не розплатив-шись, намагаюся втекти.

Проплентавшись метрів десять, більшість з них відста-ють, поспішають до іншої можливої жертви, з якої можна

було б поживитись.

Ця юрба, напевно, щось типу місцевих циган, міркую

я, дивлячись, як якийсь філіппінець невпевнено задкує від

веселої компанії, раптово повертається і тікає у бік порту.

До теплої штучної Ямайки, китайських барів та пластмасових пальм, що існують спеціально для розніжених американських туристів.

Хтось різко хапає мене за передпліччя і повертає. Видно, один з тих бариг, зневірившись у сьогоднішньому улові, таки вирішив наздогнати.

«I was talking to you, don’t you hear?!» — кричить він.

Моє ігнорування вочевидь зачепило найсвітліші почуття представника локального сервісу. Та й сам я не в гуморі