Кораблядство

всілякі дішвошери, ютіліті, буе-стюарди та інші нещасні, що давляться своєю абияк приготованою їжею в крю-ме-сі на четвертому поверсі, туляться в маленьких комірчи-нах на третьому чи, прости господи, на другому, та й узагалі місцевою альтернативою «домашнім ельфам» з Гаррі

Поттера. Приблизно аналогічним обсягом прав і графі-ком роботи.

Хоча моя пайсана, що приїхала на корабель незадовго

до закінчення цього контракту, з таким порівнянням не по-годжується. Як на неї, більшість крю (особливо, філіппінці) один в один косплеять міньйонів. Із цією метафорою також

важко не погодитись.

— Чого так мило посміхаєшся? — питає одна з африканських менеджерів магазину. З Ефіопії чи Зімбабве, не впевнений, але розмовляє наче американка. Її новенька

121

форма прекрасно сидить на характерний для дівчат з її країни талії. Та в першу чергу мою увагу привертає не фігура, а волосся.

Темно-сіре, пухке, наче велика губка, на вигляд має

неймовірну м’якість. Уздовж пробору, майже посередині, проходить рівна срібляста смужка, що закінчується довгим

закрученим пасмом кольору хлорованої води з-під крану.

Дивлячись не неї, хотілося спитати, чи вона так красиво си-віє чи спеціально фарбується?

— Чуєш мене, друже, чого сам собі посміхаєшся? —

повторює африканка.

— Хіба «посмішка — не частина уніформи»? Ми ж

у сервісі працюємо, як ніяк, — відповідаю. Сто відсотків, вона чула цю фразу не менше ніж я.

— Перший контракт?

— Уже четвертий місяць… А ви?

— Ха, «вже четвертий»… Видно, що ти ще свіжий.

За свої роки на кораблях я на різних людей надивилась. І тебе

корабель ще не зламав, вочевидь. Ще світишся. Але обереж-ніше з вимученими посмішками. Чим більше з себе їх вичав-лювати, тим раніше корабельне життя роздавить тебе самого. Як нас усіх.

«І що вона несе», — подумав я, кивнув і процідив «дякую». А потім посміхнувся…

Точно так, як посміхаюсь і зараз, поки Кайла скаржить-ся, що не може так більше жити. Сусідки терпіти її не можуть, а ще й різний графік — її це добиває. Я з розумінням

киваю головою.

— Може, переїдеш до мене в кабіну, сонце?

— Серйозно?

Її очі заблищали. Здавалося, вона не вірила в серйоз-ність моїх слів.

122

— Абсолютно. Я того хочу більше, ніж ти. Все ж таки

зможу бути кожну ніч із тобою.

— Повір мені, — сказала вона. — Ні, вже повір, ніхто на цьому кораблі так не хоче нічого, як я — перебра-тись до тебе.

Того ж вечора втік з роботи на кілька хвилин, аби пере-дати свою ключ-карту. Кайла стояла посеред М1 з десятком

вішалок з уніформою та валізою.

— Тримай, — протягнув їй ламінекс і, попередньо роз-зирнувшись, поцілував. — Постарайся не витратити всі гроші з мого рахунку.

— Я подумаю, — відповіла вона і чмокнула мене

ще раз.

Наступний тиждень пролетів блискавичними година-ми роботи і ще більш невловимо швидкими хвилинами сну

в обіймах, поцілунках і сексу. Коли те дозволяв час.

Вислизаючи з роботи, аби побути з нею хоч на п’ять, хоч на десять хвилин довше, приходив раніше та зустрічав

з нею ранок.

Кайла працювала вдень, я — вночі, і навіть живучи в одній кабіні, ми проводили разом не більше ніж півтори-дві години. Мої півтори години дотиків і порція дофаміну на день.

У ті дні я був повністю і беззаперечно щасливий.

А може, саме тому і був щасливий, що часу нашого тільки

на ці речі й вистачало. Не було можливості розбити ілюзії.

Та хіба це важливо, я вперше за довгий час просто насолоджувався нею — без усіляких «але».

Щастя на те і щастя, що довго тривати воно не може.

Таке вже воно за природою.

Настав ще один turn-around day.

За напівзштореним нижнім ліжком ми насолоджувались один одним. Кайла повільно проводила рукою нижче

123

мого живота і говорила всілякі нісенітниці, поки я з остра-хом очікував, що ось-ось відчиняться двері та ввійде мій новий підселений сусід.

У цьому порту він тільки зайшов на корабель і знати

не знає, хто така Кайла, хто такий я, що в нас тут за драма.

Та й начхати йому, якщо чесно. То що хоч не хоч, а збирай, дорогенька свої манатки і звалюй звідси зі своєю корабель-ною романтикою і нічними обнімашками та ранковим

сексом.

Дев’ята тридцять. Нікого немає. Десята. По той бік дверей ширяють загублені голоси і швидке дрібне тупотіння

кроків новоприбулих.

Наче лабораторні миші в лабіринті, що нікуди не веде.

Такими перебіжками пересуваються першоконтрактники

на перших тижнях на кораблі.

Десята тридцять. Кайла мирно сопе на моєму плечі, трохи слинячи мені майку. Може про мене таки й забули. Врешті я чув раніше про людей, які прожили в кабінах самі по декілька тижнів, а то й цілий місяць! Правильно, не так багато

й людей вони цього разу набрали, ще поживемо. І щойно

я дозволив надії зародитися, роздається цей огидний, не-нависний, риплячий псевдо-механічний звук електронного

замка, до якого прикладають ключ-карту. Бррррм.

Три секунди розтяглися на вічність. Повертається руч-ка, я схоплююсь, натягую штани і затуляю за собою фіранку

ліжка, а також тиждень безперечного щастя на кораблі з нею.

Худорлявий індійський хлопець на голову вищий за

мене, боязко озираючись, защтовхує до кабіни свої гігантські

валізи і розгублено дивиться на мене. Видно, що це для нього вперше і він не зовсім розуміє, що казати людині, з якою

розділиш кожен день наступних шести місяців у комірці роз-міром чотири метри.

124

Скориставшись його розгубленістю, схопив його руку

і потяг до дверей.

— Hello, my friend, nice to meet you, — тараторю, не даючи йому можливості навіть озирнутися, — мене звати Марк, а тебе, Камлеш? Ага, дуже приємно познайомитись, Камлеш. Знаю, ми бачимо один одного вперше і ось тільки

так приємно познайомились, але, будь-ласка, дуже тебе прошу, можеш зробити одну послугу? — по-товариськи кладу

руку поверх його і трохи нахиляюсь у його бік. Зовсім так, як це робив той бровастий мексиканець. Дивний жест, на-хилятися до людини на голову вищої за тебе.

— Там, за фіранкою, зараз лежить моя дівчина, —

шепочу я. — Ми жили тут разом певний час і не знали, що до мене когось підселять. А тому навіть речі не зібрали.

Міг би ти сходити до крю-месу на пів годинки, поки вона пе-ребереться з каюти? Буду дуже вдячний!

І не чекаючи на відповідь, потроху підштовхую до виходу свого нового сусіда.

— А де це, крю-мес? — питає Камлеш, чим на секунду вганяє мене в ступор. Вже й забув, що на планеті існують

люди, які не знають де це, крю-мес. Не кажучи вже про людей, які не знають що це.

— Просто йди головним коридором і спитай у будь-ко-го дорогою. Тобі точно покажуть, а то й відведуть. Дякую

ще раз, — швидко повторюю і ще швидше зачиняю двері.

Кайла встала, відчинила шафу, дістала своє спіднє і почала переодягатися. Я сів на край ліжка і спостерігав за нею.

Вона механічно натягує на себе короткі сірі шорти, що так

їй пасують (до речі, шорти з моєї уніформи — не її), застібує

білі ґудзики синьої сорочки та виймає уніформу для другої

половини дня й формальних заходів (Боже, нащо нам тут

стільки типів уніформи!).

125

Робить вона все це, не проронивши ані слова.. Тай узагалі, має вигляд ображеної. Чи може, правильніше було б сказати, розчарованою. Одна з моїх проблем — занадто погано

читаю емоції людей. Ще гірше — емоції дівчат.