Кораблядство

— Марк, я… — вона набрала повітря в легені і її погляд бігав десь позаду мене, наче шукаючи правильні слова, 89

та не встигла продовжити, як із-зі рогу, гучним клекотінням

високих голосів зручно попереджуючи власну появу, з’явився натовп філіппінців. «Ооооу» — прокотився їх веселий

гул, варто було нам потрапити в їх поле зору. Вони протис-нулись між нами, розрізаючи той хлипкий зоровий контакт, що Кайла не здатна була налагодити. «Привіт, Марк!» —

сказав один із натовпу і багатозначно підвів і опустив брови. Я впізнав мого колишнього колегу з белбоксу. Чорт, чуток тепер стане тільки більше.

«Привіт», — відповів я, але той вже не чув. Гуч-не веселе клекотіння ледь-ледь відлунювало десь за рогом.

Я повернувся до Кайли. Вона стояла все ще в тій самій

позі, спираючись на жовто-сіру стінку навпроти мене. Зненацька виник натовп і загасив її запал. Вона, здавалося, не могла

дібрати слів. Тільки темні очі блукали по мені, шукаючи якийсь

сигнал. Скільки подібних сцен бачив цей коридор, подумав

я. Вона взяла мене за руку і трохи подалася вперед — здалося, вона хоче поцілуватись. Так, як зробив це я тоді, в ліфті.

Я зупинив її рух на пів шляху.

— Скажи мені чесно: чого ти хочеш?

Кайла лише розгублено дивилась мені у вічі. Вперше

з початку цієї зустрічі.

— Я тобі справді так сильно подобаюсь?

— Звичайно, Марку. Нащо б я сюди прийшла?

— Проблема в тому, що я би хотів, але мені так склад-но в це повірити. В цих стосунках нам с тобою подобається

одна людина: мені подобаєшся ти — можливо більше, ніж

хотілося б визнавати. І тобі подобається відчувати, як сильно я впадаю за тобою. У нас із тобою взаємна закоханість…

в тебе. Сумніваюсь, що для мене в цьому почутті є місце.

Я бачив: вона не розуміє, що я хочу сказати. Та й чи розумію я сам?

90

— Я хочу бути з тобою, — відповіла вона.

Я зробив глибокий вдих. І ще раз уважно подивився

на неї. Темна спідниця, синя обтисла блузка. Розгублений, але від того не менш чарівний погляд. Що саме мене так тягне до неї?

— І ти хочеш бути парою, справжньою парою

чи просто…

— Я хочу бути справжнісінькою парою!

— І робити спільні фото?

— Так. Хочеш? Зробимо цілий альбом! — із кожним

словом на її обличчі все більше світилася переможна посмішка. Мені це не подобалосz. Занадто легко їй все дається.

— Вибач, Кайла. Мені потрібен час. Якщо справді цього хочеш, спитай мене про це завтра, — сказав я. Її посмішка одразу втратила своє сяйво.

— Ну, побачимось, — незграбно махнувши рукою

на прощання, поспішив повернутися до своєї кабіни. І змушу-вав себе не озиратись, але цього разу не втримався і зробив це.

Кайли вже там не було.

Глава 12

Ніхто не залишиться без розбитого серця

«Так ви знову разом?» — перше, що спитала мене Елена, варто було зайти до офісу. З розмови не минуло й півгодини. Особливість корабля — чутки тут поширюються швидше за інтернет.

— Я ж казав: ненавиджу сиквели.

— Ну так, — недовірливо похитала головою вона. —

Ти тільки будь обережний. Твоя дівчина вже підходила, аби

я з тобою в портах не гуляла.

91

— І коли ж відбувся цей діалог, не підкажеш?

— Та того ж дня і відбувся.

Цікаво, подумав я, про перипетії мого роману інша частина корабля дізнається навіть швидше, ніж я сам. А що буде далі?

Я от навіть не знаю, чи напише вона мені ще раз. Навіть не знаю, хочу цього чи ні. Але повідомлення перевіряю

кожні кілька годин.

— Ти впевнений, що воно тобі потрібно? — занепокоєно спитав Анрі. Починати розмову з життєвих настанов

не в його стилі, але сьогодні кожна персона з рум-сервісу так

і рветься дати мені пораду в справах кохання.

— Мені б не завадило трохи конкретики для відповіді на питання.

— Ти прекрасно знаєш, про що я, — відповів він. — Усі

в цій кімнаті знають. А враховуючи, що ми працюємо в белбоксі — знає пів корабля. І це тільки тому, що інша ще спить.

— І це так погано?

— Та не те щоб. Дивись тільки не закохуйся по-справжньому. Якщо тільки граєшся з нею — то все добре…

Я розсміявся.

— А якщо в мене наче друге дихання відкрилося? —

відповів я, сам не дуже довіряючи сказаному. — Типу мете-лики в животі кожен раз та й інша фігня, коли я її бачу?

— Випий активованого вугілля і все минеться. І не їж

усе підряд з крю-месу.

— Це професійна думка медика?

— Це професійна думка твого друга. — Він поклав

руку мені на плече. — Ще тоді, в їдальні, ти сам сказав, що це закінчиться катастрофою. Як би не хотілося цього казати, але думаю, ти мав рацію.

— Серйозно? Невже я маю настільки розпачливий

вигляд?

92

— Ти — буфе-стюард на круїзному лайнері. Справді

хочеш почути відповідь?

— Думаю, краще не треба.

— Гарний вибір.

Я повертався з роботи, коли зустрів її знову. Вона усміх-нулася мені так, як тільки вона вміла усміхатися. Призивно, з унікальним поєднанням ще підліткової безпосередності й до-рослої сексуальності. Я не зміг не посміхнутися у відповідь.

— Hellooo! — протягнула вона.

Я відповів тим самим тоном.

— Куди йдеш?

— Еее… До крю-офісу.

— О, я також, — відповіла вона, хоч і йшла у зворотному напрямку. — Не проти піти разом?

— Та ні.

Вона стояла поруч і не відривала від мене погляду, поки

я дізнавався, що сталося з моїм медичним сертифікатом.

Якщо його не замінити, контракт мій закінчиться раніше, ніж я того очікував. І я ще не знав, гарна це новина чи погана.

— Ну, тепер твоя черга? — закінчивши, звернувся

я до неї.

— Та ні, я потім підійду. Ти зараз до себе?

— Майже, — відповів я і взяв її за руку. Вона засяяла.

Ми повернули до маленького коридору, що вів до її кімнати, і я притиснув її до стіни. Найдовшу секунду в моєму житті я дивився їй в очі, намагаючись вирішити, чого хочу більше: поцілувати її чи піти.

Але вона прийняла рішення за мене. І коли вуста торк-нулися її, здалося, наче цього тижня й не було.

І візок наших емоційних гірок знову пішов на зліт.

Та зрештою, що ж це за життя без зльотів? І що ж це за зльо-ти без падінь?

93

Глава 13

Кораблядство

— Та я в крю-бар і не ходжу, чесно кажучи. І тобі не раджу, — прощебетав Паша, поливаючи м’ясо невідомого походження доброю порцією майонезу. Паша почав працювати

на кораблі задовго до коронавірусу — майже одразу після школи, в однаковому віці позиція його була значно вища за мою —

він уже був офіціантом, звичайно, і зарплатня була зовсім іншою. А кількість контрактів — в небезпечній близькості

до двозначного числа. Коли їх кількість це число перетинає, люди, як правило, вже покидають роботу тільки ногами вперед.

За вікном ілюмінатора пропливав дві тисячі двадцять

другий рік, чисельність українців на борту все ще вимірюва-лася сотнями, а не одиницями, і мій перший контракт майже добігав логічного кінця. Проте, що являв собою crew-bar, я так досі й і не дізнався. Дні мої складались із щоранкової

перевірки новин із дому, роботи, крю-месу і спортзалу о два-надцятій ночі. Нічому більше місця просто не залишалось.

Я повільно жував яблука і з цікавістю слухав свого пайсано (співвітчизника, якщо ще пам’ятаєш, з корабельного

сленгу) і, до того ж, шкільного друга. Філіппінці, що сиділи праворуч від мене, з цікавістю заглядали в мою тарілку.