Кораблядство

шматочках паперу у мене в руках. Нарешті. Такого задоволення від безталанної фотозйомки я ще ніколи не отримував.

— Тримай, — я простягнув Анрі його фотографії. — По-дарунок від щирого серця. Фото найдорожчої для тебе людини.

Він ще ширше посміхнувся:

— Дякую, мій криворукий друже.

Уже через півгодини я робив фотографії всього, що при-вертало увагу: виставка коміксів на стінці моєї кабіни, вікно

ілюмінатора на M1, біля якого мене кинули, вид із відкритої

палуби, де я вперше її обійняв, крю-мес, де пройшла більша

частина нашого знайомства.

Я очманіло бігав кораблем, і плівка закінчувалась швидше, ніж я встигав усвідомити, що саме я роблю.

85

Розклав результат свого короткого фотополювання

на столі й довго роздивлявся паперове відображення останніх місяців мого життя. Сам не знаю, що я там шукав. Напевно, якусь підказку. А побачив лише нову ідею для інстаграму.

Так, глибину внутрішнього світу мені давно замінила

ілюзія соціального схвалення соцмереж.

Глава 11

Заходимо на нове коло

Без мого відома календар доповз до двадцять сьомого.

Сидів у crew-mess, під заспокоюючі пасажі Чета Бейкера ложку

за ложкою поглинав давно остогидлий обід, такий, як і сотні

таких самих обідів перед тим. Цей день бабака мав усі аспек-ти мого життя на цьому кораблі, включно з гастрономічним.

Єдине, що рятувало моє хитке психологічне здоров’я — плей-лист з мішанини треків Oasis, Бумбокс, George Ezra, ТНМК

та Lucas Graham на сторінці мого акаунту в You Tube.

Але Чет Бейкер був моїм рятівником, чия музика дару-вала те саме, що й романи Муракамі у меланхолійні самотні та бездіяльні університетські роки. Ні, вони не надавали

сенсу поглинаючій беззмістовності мого існування, цьому

відчуттю, я наче персонаж, викинутий зі сценарію власного

фільму і всі події розгортаються без моєї участі. Їх творчість

дає мені щось значно важливіше — можливість насолод-жуватись тим, що я маю і завжди мав: своєю розгубленістю

і самотністю.

Кожна мелодія відгукувалася флешбеком з певного пе-ріоду мого життя. Не завжди щасливого, але зараз рятів-ного — маленький куточок безпеки в моєму надмірно збу-дженому мозку. Знаю, можливо не найбільш оригінальний

86

вибір, але з основною своєю задачею — змусити мене забу-тися та хоч на секунду відчути себе краще. Заколисуюча гли-бина «Almost blue» змінилась задумливістю Nocturne no. 9, а слідом — романтизмом Debussy.

Мені вже двадцять п’ять, хай там як, час уже навчитися

проводити свою одинокість зі стилем. Проте до цього мені

ще далеко, а тому гарна музика повинна перемежовуватися

чимось простішим. Не обов’язково поганим, але тим, що доз-волить відрізняти гарне від великого.

Звук повідомлення WatsApp перебив голос, що відда-вався у скронях і десь в середині грудей, на словах: «Once I was twenty years old, my story get told, Before the morning sun, when the life was lonely…» Я відкрив повідомлення

і не повірив своїм очам.

«Mark, are you sleeping? — писав мені номер, повідомлення від якого я більше ніколи не сподівався побачити. Після першої фрази символ «U. U. Що воно взагалі значить? —

I feel kinda stupid texting you, but I want to tell you something.

Anyway if you think I am stupid too, you are free to not text me back. I’ll understand you».

Виделка випала з рук. Я відкинувся на спинку стільця

і поставив плеєр на паузу. Наче зомбі у старих фільмах жахів, захоронене відчуття ейфорії проривалося крізь сирий

і вогкий шар тривоги.

І я знову відчув це. Наче сиджу на найвищій точці американських гірок. На секунду візок зупиняється, і дивлюся вниз, туди, куди зараз мчатиму зі швидкістю понад сто

кілометрів на годину, і подих перехоплює від захвату.

Аж поки не розумію, що поруч у візку нікого, я без ре-менів безпеки, а моя пара стоїть внизу і поїдає попкорн.

Можливо, уже в новій компанії. І от візок наших латино-українських гірок зробив повне коло. Я нарешті відчуваю, 87

як порушений баланс відновлюється. Проблема все-та-ки не в мені (або не тільки в мені). І цілуюсь я, значить, і справді добре.

Тепер моя черга спостерігати і їсти попкорн.

«What happened, Kayla?» — нарешті написав.

Єдине, що додавало неприємних ноток до присма-ку ситуації — її очікування, що от так, за помахом її пальця просто повернусь до неї. Невже я маю такий розпачливий вигляд? Що навіть гірше — якась частина мене і справді

хоче цього… хоче її. Можливо, ця частина — всього лише

мій член. Дуже важлива частина мене — крізь неї проходять

приблизно 49% моїх рішень. Та боюсь, мої емоції до неї куди

більш сильніші за банальну пристрасть і хтивість.

«Nothing, i just wanted to say sorry <umu> I was really making a huge drama the other day, i just get really scare of making you or me get into trouble. And i like you too match to not feel worry about it (i realized today that i said you like me every time i tried to said i like you hope you understand that i was trying to say i like you (?). But i probably exaggerated everything a little, cause people here is always shxt talking SO

if we date or not that don’t go

And seeing your pretty smile everyday is killing me and i’m too latina to not text you after…» — тут я перервався на хви-линку і перевів подих від цього потоку свідомості. Скроні пульсували від злості. «I am too latina?» — Серйозно?

Таке пояснення ти даєш своїм вчинкам? Відсутність будь-якої відповідальності, інфантилізм та списування помилок

на національність — останнє, що я хотів би чути від своєї по-ловинки. І це та, в кого я так закохався? Боже, що з моїм смаком на дівчат? Я витер очі та продовжив читати:

«…after telling you the contrary. You know, its part of my culture and say sorry is always a good excuse to text u at least one 88

more time, before you text me back that i’m crazy and youdon’t like me anymore».

Я ще раз протер очі. Що за цирк? Ти прекрасно знаєш, що все ще подобаєшся мені. Тому і граєш в посипання голови

попелом, подумав я, і написав: «If you really want to speak with me, you know where to find me. And you know my schedule».

«But I don’t! I really don’t really have any idea how to find your cabine!»

«Цікаво, враховуючи, що ти була там не раз. Чи це для

тебе подія не настільки визначна?» — відповів я на інший, справжній діалог, що вів в середині себе.

І перш ніж я встиг написати відповідь, наступне повідомлення: «Anyway, I know your schedule and you’re right. I should do this things in a different way. I am sorry. If you wa

«3268, — відповів я. — Most of the time, especially in the second part of the day, I am here. If you wa

Трохи подумавши, я додав усміхнений смайлик і відправив. Боже, я сам перетворююсь на ображену дівчинку.

Я знову взявся за мій обід, але їсти більше не міг. Шлу-нок здавило під вагою власних думок. Візок знову зрушив

з місця. Наші латино-українські гірки пішли на друге коло.

Я зустрів її в коридорі, на повороті до моєї кабіни.

— Ми можемо поговорити? — запитала вона, і на її губах на секунду блимнула і тут же зникла нерішуча посмішка.

Вона ще не визначилась, як реагувати.

— Поговоримо трохи подалі звідси, — я завів її в дальній кут клубка коридорів, туди, де я знаю, самостійно вона

точно не зорієнтується. Де у стін трохи поменше вух і очей.