Страница 18 из 42
обійтись зможу. Ще побачимось, коханці-невдахи.
Вона махнула рукою на прощання.
— Не говори мені, що вже номер її захотів? — почув
я її шепіт за своєю спиною.
— Звичайно. Я повідомлю тобі, щойно він знадобить-ся, — відповів я, але Марі вже була біля виходу і, напевно, не могла мене почути.
Глава 10
Рай консюмеризму
Двадцять шосте жовтня почалося з дріллу — одного
з невід’ємних елементів корабельного життя, коли ми вдаємо, наче знаємо, що робити в екстремальній ситуації і не перетоп-чимо один одного на смерть, якщо корабель почне тонути.
Уперше за декілька днів я впритул зіткнувся з колишньою.
У горлі здавило, але продовжував шкіритися на всі свої
тридцять зубів (два зуби мудрості так і не виросли — то й мудрості якось не з’явилося) і як можна привітніше з нею привітався. Вона ніяково зімітувала якусь подобу посмішки у відповідь і поспішила зникнути в натовпі. Всі останні дні вона
робила приблизно те саме — відводила погляд, ніяковіла
і взагалі намагалася не наближатися ближче ніж за два метри.
На М1 вона якщо й бачила мене на обрії — різко, наче зненацька щось згадувала, звертала в бокові виходи. Якщо ж на її нещастя поруч таких не було, то взагалі — розверталась на місці та йшла (трохи не бігла!) у протилежний бік.
А все одно — з крю-месу нікуди не дінешся, а тому
доводилося їй мене бачити не менше трьох разів на день.
81
Її реакція — вочевидь їй незручно і соромно переді мною, сказати направду, чимало мене веселила. Навіть не знаю
навіщо, можливо, намагаючись відігратись за виправлен-ня его — я кликав її кожного разу, коли траплялася можливість. Завжди по-дружньому, з дурними жартами — так, наче
ми завжди й були близькими друзями, так, як я розмовляю
з тобою. І наче три дні тому вона не кинула мені повідомлення в WhatsApp під дуже сумнівним приводом.
І диво в тому, що чим більше я прикидався, що болото
десь в зоні мого серця давно висохло, розпушилося і там про-ростають паростки дружби — тим більше я починав це відчувати. Мені все ще погано, але я вже випливаю на поверхню.
— А вона хіба не українка? — кивнувши на неї головою, спитала мене жінка-стюард з Одеси, поки ми чекали в черзі
на вихід до рятувального човна. —А я подумала, що вона наша.
— Мені також у перший момент так здалося. Ні, вона
з Аргентини. Бортанула мене недавно. З нашою було
би простіше.
Ліва брова моєї співрозмовниці іронічно поповзла вгору.
— Ну добре, може й не було б. Але я хоча б знав
справжню причину, а не надуманий привід.
Брова поповзла ще вище.
— Ну добре-добре, може й не знав би…
— Нічого, буває, — пайсана (цим іспанським словом
тут називають всіх співвітчизниць, будь ви хоч з Латинської
Америки, хоч з Філіппін) поляскала мене по плечу, після чого
з глибоким видихом додала універсальну фразу, що її використовують у таких випадках: — Таке життя на кораблі. Сам
знаєш: Ship life…
— …Shit life, — закінчив я.
Після дрілу ми з Анрі вирушили у Walmart. Традицій-на програма подорожей майже для всіх крю. Де б ти не був.
82
Шанси, що ти закінчиш свій вихід у Walmart чи Ross зроста-ють удвічі, коли не знаєш, що робити у новому місці. І вчет-веро, якщо ти філіппінець або твої друзі — філіппінці.
Ані я, ані Анрі, наскільки мені відомо, філіппінцями
не були, проте робити в цьому порту і справді було нічого.
Йому треба було дещо купити, а мені — втекти з корабля.
Блукаючи рядами найбільшого в США храму консюмеризму, я натрапив на одну з китайських копій Polaroid —
тих заїжджених масовою культурою плівкових фотоапара-тів, що роблять миттєве фото.
Дешевий спосіб відчути себе більш артистичним, ніж
ти є насправді. Всього 89.99 канадських доларів.
— З вас 96 доларів, — заявив хлопець на касі. З вигляду — навіть ще школу не закінчив. Хоча, хто б казав, я й сам
не є зразком зрілості.
— Ціна ж указана інша?
— Розумієте, в Канаді є ще податок на додану вар-тість, — повільно, надмірно лагідним голосом відповів юний
продавець і мені на секунду здалося, наче я знову на прийо-мі у шкільного психолога. — І ці податки — еее… вони до-даються до ціни.
— Дякую, — відповів я, прикладаючи всі зусилля, аби
не закотити очі.
Значить, не тільки США таким збоченням грається. Цікаво, скільки разів цьому нещасному доводилось пояснюва-ти туристам?
Я купив синій, на вигляд іграшковий фотоапарат, на якому білими буквами прописано «Fujifilm Instamax 7+», та кілька упаковок картриджів із плівкою.
Вставив плівку, відкрив затвор камери, навів на нескінченні ряди мотлоху у цьому храмі консюмеризму і натис-нув на затвор. Із дряпаючим, наче робота старого принтера, 83
звуком з фотоапарата вилізло перше фото. Довгий темний
прямокутник облямовувала біла смужка країв фотопаперу.
«Дивно», — подумав я і повторив процедуру. Такий самий
результат.
— Вибачте, мені здається, він не працює, — повернувся
до продавця. Хлопець за прилавком повертів техніку в руках, зняв кришку, перевернув пакет з плівкою і простягнув його
мені. — Спробуйте, — сказав він. Я зробив ще два фото.
За чотири секунди я вже тримав у руках маленький маленький квадратик міцного фотопаперу із зображенням мого
витягнутого у здивуванні обличчя на фоні магазинних по-лиць. Таки працює.
Анрі зустрів мене біля виходу.
— І скільки ти на це витратив?
— Сукупно? Десь сто п’ятдесят доларів.
— Зовсім розум втрачаєш.
— Ще й як. Проте дивись, — я навів на нього фотоапарат і клацнув затвором. Звук принтера, і білий аркушик паперу
потроху народжується з тонкого отвору моєї нової покупки.
Дідько! На фото — біла пустота. Хотів фотографію —
отримав приклад класичного японського живопису.
Повернувся до магазину знову, повторив той самий діалог, що й до цього. Магія сервісу, не інакше. Варто викли-кати людину, що продала тобі непрацюючий товар, як товар
цей зразу запрацює, а ти видаєшся круглим ідіотом. І варто
від продавця відійти, як усе повторюється спочатку.
Але чекати більше часу у нас не було.
Ми сіли в безкоштовний рейсовий автобус до порту.
Харизматична темношкіра провідниця під заводну латино-американську музику розповідала про цю мережу і про все
потроху: про себе, про погоду, про дорогу і про що тільки
в голову їй стукне в дану секунду нашої маленької подорожі.
84
Така собі екскурсія без екскурсії. «Я вже обожнюю її!» —
з сидіння позаду заявив Анрі.
Ми обидва хотіли дивитись у вікно. Хоча ніхто в результаті туди й не дивився: Анрі захопливо знімав на телефон
провідницю, а я тільки чув коливання її глибокого голосу, повністю захоплений проблемою свого працюючого-непра-цюючого фотоапарата. Добре хоч хтось із нас добре прово-дить час. Анрі спрямував камеру телефону на мене.
— Добре, давай використаємо всю плівку, — сказав
я і зробив ще одне фото.
— Так ти все тільки зламаєш і нічого не досягнеш.
— Ти щойно описав все моє життя однією фразою.
— Повірити не можу: щойно витратив сто доларів
намарно!
— Сто шістдесят доларів, якщо точніше, — відповів
я і ще раз спрямував на нього фотоапарат. Тут я помітив пе-ремикач режимів з боку об’єктива і вуа-ля! Декілька розми-тих пейзажів глухого канадського містечка, Анрі зі зверненою
на мене камерою телефону і, власне, я сам на прямокутних