Кораблядство

тому, що насправді у тебе його немає. Які варіанти: залишитись вдома, на сто доларів у місяць, і покласти років двадцять на виплату іпотеки? Емігрувати в нікуди, витративши

на асиміляцію півжиття і сподіватись, що хоча б до твоїх дітей не будуть ставитися, як до людей другого сорту? Ми обидва знаємо, що ти цього не зробиш. Немає тут ніякого вибору. Не обманюй себе, ми тут не працюємо — ми продаємо

життя в роздріб по шістдесят доларів за день. Дев’ять місяців

на рік без сім’ї, без нормальних стосунків, без часу для себе.

Немає там, — я показав на корабель, — нічого, що б допомогло зробити кого-небудь щасливим. Це — не золотий квиток, а втеча від реальності третього світу, відчайдушна спроба

вилізти з болота економічної нерівності. Не більше і не менше. Ось тільки для мене це більше не має сенсу. Все, — продовжив я, для драматичності розвівши руками, — і я не пе-ребільшую, абсолютно все, що я в цьому житті планував, 76

пішло коту під хвіст. Дівчина, з якою планував зараз жити, робота, про яку мріяв, власна квартира — нічого не вийшло.

Взагалі. І з кожним роком планка стає все нижчою. У п’ятнадцять уявляв себе в цьому віці одруженим з коханою жінкою, справжнім моряком, а не чорт-зна-ким на кораблі, двома дітьми і будинком біля моря. Наївна дитина. У двадцять

три хотів хоча б знайти роботу за спеціальністю і жити з тією, що принесла мені спокійне щастя під час пандемії. Тимчасове запаморочення коронавірусу. А зараз мені навіть повертатись нікуди. Мета й плани? Не сміши мене. Нічого я більше не планую. Мені хоча б не потонути в цій течії, що давно

вже збила мене з ніг. Намагаюсь розслабитись і плисти за потоком. Going with the flow, how they say.

Вона лише похитала головою:

— Раціоналізувати розбите серце — це нормально.

І реагувати агресивно — також. Мені правда шкода тебе, через все, що тобі доводиться проходити. І я кажу не тільки

про невдалі стосунки…

Я намагався перебити її, але вона знаком долоні зупинила мене.

— Не обманюй себе, Марк. Я ж бачила: ще тиждень

тому, впевнена, ти хотів тут бути. На тобі ж все було написано. Боже, ти напевно ще б контракт продовжив би, якби тоді

в тебе попросили. Не корабель причина твого страждання.

А конкретна людина. Можливо, ця людина — ти сам. Можливо, хтось інший. Ось тільки ніхто нас тут не тримає. І си-ломіць на корабель ніхто на затягує. Увесь світ перед тобою.

У тебе є знання англійської, американська віза і голова на плечах. Якщо так важко, спишись — звільни місця для тих, хто хоче тут бути. Але ти ж цього не зробиш, чи не так? —

Вона поклала руку мені на плече і посміхнулась. — Я знаю, для чого я тут. І знаю, як хочу жити. А ти будь чесним хоч

77

із собою. Усе, що можу тобі побажати. Тепер пішли, поди-вимося, що це за місце.

І взявши мене під руку, наче старша сестра маленького

братика (хоч я і на голову вищий), повела до припаркова-ного на галявині заднього двору одного з місцевих дерев’яних, майже іграшкових будиночків, антикварного Форду

Модель Т. Я дивився на перший масовий автомобіль у світі і згадував чорно-біле фото на сторінці підручника історії

за десятий клас, що пахла типографськими чорнилами. Спогад зараз відчувався настільки ж давнім, як і сама фотографія.

Поряд стояли ще декілька автомобілів. Трохи «по-новіше». З тридцятих та сорокових років. Здавалося, наче

вони щойно зійшли з конвеєра. Нічого особливого. Просто один із жителів організував просто неба музей антиквар-них автомобілів.

Ми зробили декілька фотографій, порозглядали речі, що пережили, напевно, більше, ніж ми обидва разом узяті, і повернулися на корабель. Кожен — до своєї драматичної

історії.

Наступні два дні минали в тумані тривожної меланхолії. Важко, коли тебе кидають. Особливо, коли це вперше. Раніше я був тим, хто приносить біль. І рано чи пізно

це колесо сансари таки мало докрутитися й до мене. Починало здаватися, що починаю божеволіти від тривоги й злості.

Я підвів очі і подивився на велику пластмасову коробку з бананами, на якій рівними чорними буквами написано

«ORANGE».

Подивився праворуч — мій індійський колега, Стефан, продовжує підмітати підлогу шваброю. Так швидше. І при-бираєш залишки їжі, і витираєш. Нічний супервайзер у цей

час ходить навкруги і ловить комах пластмасовою кришкою

для їжі. Тут її називають «кампана». Чому її так назива-78

ють — я вже й не знаю. Марі, Анрі і Мігель готують сніданки для гостей, танцюючи під «Макарену».

«Ні, — киваю головою у відповідь власним думкам. —

Все нормально. Я не божеволію. Просто рівень адекватно-сті на кораблі загалом і в рум-сервісі конкретно залишається на стабільному рівні».

Глава 9

Краще зробити і пошкодувати,

ніж не зробити і пошкодувати

Як завжди, кінець робочої ночі та початок дня ми проводили за столом крю-месу.

— Не хочеш із нами вийти, my beautiful black mamba? —

спитав Анрі, і ми розсміялись. Я сміявся голосніше за всіх, активно вдаючи, що прекрасно себе почуваю.

— Як він тебе назвав? — пролунало десь за моєю спиною. У вікна, за два кроки від мене застигла темношкіра дівчина з тацею в руках і здивованими очима дивилась на Анрі.

Я дивився на два пучки по обидва боки її здивованого личка і не міг відвести очей.

— Як він щойно тебе назвав? — підвищивши голос, роздратовано повторила незнайомка. Певно, що наступну

свою фразу вона вже буде не говорити, а кричати.

— Заспокойся, — відповіла Марі, указавши на чоловіка, що сидів поруч із нею. — Ти про Анрі? Він мій бойфренд, я йому дозволяю. Щоправда, тільки десятий у списку: він

доволі кумедний, але я майже нічого не відчуваю. — І багатозначно вказала на свій мізинець.

— Уууу, — глухо завили ми з Анрі. Від настільки силь-ного удару так просто не оклигаєш.

79

— Так я ж не сам, — ми з нашим другом в команді працюємо. Двоє завжди краще за одного — правда, Марк?

Та я не слухав, лише косився на дівчину, яка нахилив-шись через стіл, з цікавістю слухала цей фарс. Я напружу-вав усю силу волі, аби тільки впритул не вирячуватися

на незнайомку. Кокосовий аромат її парфуму вибивав-ся з цього діалогу, а обриси талії розсіювали будь-яку

обережність.

— Пішли? — нарешті втрутилась вона в це безглузде

перекидування метаіронічними фразами.

— Іди вперед, я наздожену, — відповіла Марі і встала з-за столу.

Енн пройшла повз мене. Я кинув їй щось на зразок

«hi» і, звичайно, усміхнувся.

— Марк, — тут же додав і простягнув руку.

— Дуже приємно, Енн, — трохи здивовано відповіла

дівчина, потиснувши її. — Чекатиму біля крю-офісу, Марі, —

додала вона, все ще тримаючи мою руку.

Не відриваючи очей, стежив за зникаючою фігурою

незнайомки.

— Ей, ей, герой-коханець, — ляскала мене по плечу

Марі. — Ти ще з нами?

— Дев’ята тридцять ранку за північноамериканським

східним часом, — сумно додав Анрі. — На жаль, вимушені

констатувати смерть «вічної історії кохання». Марк знайшов собі новий предмет зацікавлення.

— O, fuck you both, — майже проспівав я і махнув

рукою.

— То а ми тебе про що просимо останні пів години?!

Невже ти знову плануєш нас покинути, бейбі? — показово

здивовано запитав Анрі, стежачи за напрямком мого погляду. — Який то трійничок без третьої особи?

80

— Так, без третьої особи нічого не вийде, — розуміючи захитала головою Марі. — Але без вас двох я вже якось