Кораблядство

«What can I say except, you are welcome…» — наспіву-вав я того вечора, поки відмивав стелю рум-сервісу від не-існуючих плям. Відображення в ній дивилося на мене розгублено і зніяковіло, наче турист, що не знає місцевої мови, в аеропорту

Дивне відчуття. Не жалю, ні горя — радше ніч проходила в тумані розгубленості та істеричного перезбуджен-ня. А на ранок осінній канадський вітер розвіяв туман, під-ставивши під промені сонця мало чим примітне містечко

Saguenay та неосяжне відчуття порожнечі.

Мені як ніколи треба вибратися з корабля. Подивитися на своє життя з боку. Буквально. Я навіть до їдальні після

роботи не пішов, одразу попрямував до гейту на вихід. Старий філіппінець у формі, що невдало сиділа на ньому, з напи-сом «SECURITY» перевірив мої документи.

— Тільки дивись не загубись там, — кинув він мені

в спину.

— Та я вже давно, — тільки й відповів і вийшов

назовні.

Я примружився. Тут було значно сонячніше, ніж тому

сприяв настрій. Незважаючи на це, присипане жовтим листям містечко, оточене лісистими горами, і яке розташувало-ся на березі тривожного моря, ідеально підходить, аби від-датися натиску меланхолійної туги.

Пасажири лайнера безтурботно фотографувалися на березі й невеличкими зграйками снували біля кількох туристич-них магазинчиків, розкиданих уздовж. Я спостерігав за ними

і намагався уявити, що буде, якщо не повернутися на корабель

разом із цим безтурботним потоком сивих голів і пенсійних

72

накопичень. Куди б я пішов? Як би жив? Але це було схоже

на намагання візуалізувати смерть. Як не напружую уяву, нічого правдивого не виходить. Наче не існує і не може існува-ти реальність, де я не повертаюсь на цей проклятий корабель.

Дійшовши до кінця набережної, я сів на кам’янистому

березі і довго дивився на воду. Згадалось, як в університеті, по-чинаючи з другого курсу, я часом піддавався тому особливо-му настрою, коли нічого поганого не відбувалось, але й нічого гарного також. І я, переповнений вільним часом і думками, поцупленими з книжок Муракамі, гуляв парком Шевчен-ка і так само вдивлявся в інше море та інші кораблі, намагаючись уявити життя за обрієм. Солодка меланхолійна туга.

Я насолоджувався примарним почуттям глибини. Без необ-хідності переживати реальні проблеми і приймати справжні рішення. Дивлячись на синій обрій, як же я хотів потрапити на ті кораблі! І як же я хотів мати щось значуще в своєму

існуванні. Конфлікт, цікавих персонажів, пошук і мету.

Що ж, правду кажуть, треба бути обережними зі своїми бажаннями.

Залишалося ще кілька годин до відплиття, але я вже

вирішив повернутися. На жаль, виявилося, що навіть зміна місця не здатна розрадити мене в безглуздому страждан-ні, що міцно схопило мене за горло.

«Ти вже повертаєшся?» — неочікувано заговорила маленька перуанська телефоністка, виходячи з корабля. Ми працювали разом в беллбоксі, вона в денну зміну, а тому бачи-лись ми всього годину-дві на день. Як же її звати? Думай, думай. Неввічливо буде спитати ім’я у людини, з якою пра-цюєш більше місяця, чи не так?

— Просто прогулююсь туди-сюди. Намагаюсь знайти

хоч щось цікаве, — збрехав я і озирнувся туди, де у підніжжя

невеличкої гори закінчувалася пристань і починалося місто.

73

— Правда? — зазирала мені в обличчя, наче з простої

цікавості підібрала душу з полиці у книжному і намагалася

прочитати анотацію. Та тільки мови не знала. Все ж таки, де то Перу, а де — Україна.

Ми мовчки дивились один на одного. Пауза ставала занадто ніяковою. Чого я нічого не говорю? На мене це не схоже. Може просто йти далі?

— Еее… Хочеш прогулятися? — наче прочитавши мої

думки, сказала вона.

Ми повільно, смакуючи кожен крок, йшли звивистою

стежкою Сагане, коли Елена (нарешті згадав, як же її звати) знову вирішила перервати тишу:

— Мені жаль, що з Кайлою так вийшло…

— Всі вже знають?

— Ну це ж корабель, було б дивніше, якби не знали.

Чутки тут розлітаються раніше, ніж з тобою щось відбудеться.

Я лише протяжно вдихнув.

— Та плювати. Відбулося що відбулося. Ну кинула мене

якась дівчина, з ким не буває. Як то кажуть, не вперше і далеко не востаннє.

Ми гуляли вздовж центрального парку. На кожному

кроці, як і в Шарлоттаун, готувались до Хелловіну. З кожного двору єхидні фізіономії на гарбузах зарозуміло посміхались до мене. Наче Кайла мені їх і повиносила. Ціле місто

гарбузів, що мовчки глузують з моїх потуг на особисте життя.

Дідько! Я пнув велику купу листя і, підхоплене подувом

вітру, воно кінематографічно розлетілося на всі боки. Повільно

коливаючись на невидимих хвилях, червонуватий листочок осів

на чорному, як мої перспективи на майбутнє, волоссі супутниці.

— Мені можеш говорити що хочеш, — знімаючи не-прошеного гостя зі своєї голови, відповіла Елена. — Але хоч

собі не бреши.

74

І знову довга пауза. Напевно, очікує хоч якоїсь відповіді. Я ж мовчу і спостерігаю, як вітер грає опалим листям.

Діалог явно не клеїться. Так і не дочекавшись, продовжила:

— Знаю я, знаю. У мене також був такий період …гів-няний період на кораблі. Коли хотілось просто втекти, звіль-нитися й не повертатися більше ніколи. Прийми його таким, як є, обміркуй усе, поговори з кимось — не обов’язково

зі мною, хоч з кимось — відверто. Треба — поплач удосталь.

І живи далі. Тільки так можна тут не втратити розуму. За сім

контрактів зрозуміла це важким шляхом, але все-таки життя

на кораблі — це те, що ми собі обираємо самі.

— Поплакати вдосталь? Тому що мене через повідомлення кинула двадцятиоднорічна дівчинка? Серйозно?

Ще чого! Бісить, що я взагалі про це думаю. Треба швидше

закінчувати

— Закінчувати що?

— Все. Весь цей балаган чуток, балачок і недолугого

сексу на цій плавучій чашці петрі. Як вона мені остогидла.

— Слухай… В тебе є те, заради чого прокидаєшся кожен день, аби пахати по дванадцять годин? Зосередься

на цьому. Думаєш, тільки у тебе такі стосунки на кораблі?

Я була на твоєму місці. З наївності закохалася на кораблі. За-кохалась, як дитина — по-справжньому. Ми зустрічались

якийсь час, а одного ранку він просто щез. Перестав відповідати на дзвінки, не читав повідомлення, уникав зустрічі.

Я шукала його по всьому кораблю, говорила з його друзями, ходила в його ресторан — не знаю навіщо, все ж і так було

зрозуміло… просто хотілося подивитися йому в очі. Хотілось спитати, що я зробила не так. А в результаті мене зви-нуватили у переслідуванні. HR сказав, що якщо продовжу, працювати на кораблях більше не зможу ніколи. А колишнього я так і не побачила.

75

Елена перевела подих. Погляд її, спрямований крізь

мене, наче в цю секунду став я для неї прозорим, — туди, де зупинився наш корабель. Подумки вона пірнає в мину-ле, в яке вже давно не хотіла б і ноги мочити. А я спостерігаю за танцем осіннього листя.

— Тож тепер наперед забігати не хочу, — через кілька осінніх хвилин вона виринає з минулого, знову переби-ваючи нашу тугу. — Не хочу ще раз розбивати серце заради

нічого. Краще зосередься на тому, заради чого тут. На гро-шах для сім’ї. На квартирі в кредит. На депозиті. На своїй

меті і планах. Пам’ятай про це кожен раз, коли стає важко

і ти все витягнеш.

— Зосередитись на планах і меті, кажеш? Насправді

віриш, що ти тут з власної волі? Що зможеш бути щасливою, залишаючись на кораблі? Як на мене, все це — хєрня, яку собі говориш, аби заспокоїтись ілюзією вибору. Ти тут