Кораблядство

Такого зі мною ще не було. «Що ти боїшся мені показати на тому екрані, Кайло? Хтось може написати невчасно?

Чи зайвий тут я?» — спало мені на думку, але замість цього

я лише посміхнувся і сказав: — Ну що ж, приготуйся, як кла-цне мій талант фотографа.

І почав безперервно тицяти на повернутий в її бік екран.

«Що ти…» — вона намагалась забрати в мене телефон, але я вивернувся з її рук і продовжував робити фото: «О, по-кажи мені пристрасть!» — сміючись, вона схопилась за мою

сорочку, але я знову вислизнув. «Так, більше агресії, пока-жи мені тваринну сутність… — бігаючи від неї з повернутим

до неї екраном, продовжував я, — емоції, ще більше справ-жніх емоцій! Це будуть найкращі кадри в твоєму житті!»

— Добре, досить фотосесій на сьогодні. — Я простягнув їй телефон. — На екран я не дивився, так що фотографії

повинні бути прекрасні.

— Не бачу зв’язку.

— Ось і я не бачу.

— Ну ти і… — вдивляючись в екран, відповіла вона.

— Милий, добрий, розумний?

— Ага, а ще фотографував не на ту камеру.

— Shiit, серйозно?

Вона розсміялася ще дужче.

— Ні, але телефон я тобі більше не дам.

— На тому і домовимось. Але що, якщо ти захочеш

сфотографуватись на фоні чогось красивого, тієї оранжевої

будівлі, наприклад, — відповів я, вказавши на невеличку ка-пличку округлої форми з дахом оранжевого кольору.

63

— Яку ще будівлю?

— Та ту, навпроти нас.

— Вона ж не оранжева, а жовта.

— Та ні, я впевнений, що це оранжевий.

— Ні, жовта.

— Та оранжева, я кажу.

— Вона жовта, жовта, жовта! — жалісливим голосом

повторювала вона і підстрибувала на місці, наче маленька дитина в магазині іграшок. Я істерично розреготався. Не знаю, що смішило більше — чи дурість цієї суперечки, чи її реакція, чи те, що подібну суперечку я вже мав.

Там, в іншому житті, в Україні. З тією, з ким вчинив погано і з ким колись думав зв’язати життя… в ці спогади краще не занурюватись.

— Жовта, жовта, жовта … — пародіюючи її, я також

почав підстрибувати на місці. — Давай робити це разом!

Перехожі з цікавістю озиралися на нас. Вона також роз-реготалася. Весь час, що ми разом, ми або сміємось, як дурні, або цілуємся.

— Вибач, ну там же правда жовтий!

— А ти не любиш, коли з тобою не погоджуються, чи не так?

— Дивлячись, з приводу чого спере… БІЛКА! — вигукнула вона і напівприсядки побігла в іншу сторону парку.

Наче зовсім забула про існування цього діалогу, мене і взагалі чого-небудь іншого на цьому світі, окрім маленької пух-настої тваринки, що копирсалася в оздобленій металевими

листочками сміттєвій урні.

«А ще казала, що це я схожий на Золотистого Ретри-вера», — подумав я, спостерігаючи, як дівчина, через яку

я потроху божеволію, навприсядки біжить за маленькою

тваринкою.

64

Вона почала кидатись у білку попкорном, що ми незадовго до цього купили. Білку її намагання в міжвидову ко-мунікацію, здається, аніскільки не хвилювали, і вона, час від

часу зупиняючись і роздивляючись щось їй одне видиме в да-лечині, принюхувалася, характерно ворушила носиком і маленькими перебіжками просувалася у бік найближчої сосни.

Моя благовірна весь час, наче тінь, повторювала шлях

тваринки. Я не витримав, дістав телефон і почав знімати.

«Що за фарс? Я ж за тобою бігаю так само, як ти за цією біл-кою», — подумав я.

Вже тоді я прекрасно розумів, що довго ці стосунки, чим би вони не були, тривати не можуть. Такі кумедні та трохи дивні моменти з нею здаються одними із найщасливіших

у житті на цьому кораблі. Поруч з нею я, здається …щасливий? Але, боюсь, зовсім скоро моє захоплення переросте

в закоханість, а остання, не отримавши відповіді, в роздратування або того гірше — в ненависть.

Останні два дні вона ігнорувала мене (хоча у неї був

привід, але мене це все одно не заспокоювало), і в мене буквально сталася істерика.

Усе це потроху стає нестерпним. Хоч як би добре, як прекрасно з нею мені не було, коли я без неї, коли вона не може

чи не хоче зі мною зустрітися, мені в сто, в тисячу разів гірше.

Я втрачаю якусь важливу частину, втрачаю себе. І це настільки

боляче, що краще взагалі нічого не мати, ніж мати і втратити.

Не можу нормально їсти, спати, читати, навіть подорожі

перестають мене радувати — тільки й думаю: що вона робить, де вона, з ким вона. Я схиблений на ній. І не знаю, що з цим

робити. Так, я їй також подобаюсь, але вона й близько не відчуває те саме. Кайла, здається, спокійно може продовжувати

існування на цьому кораблі без мене, я ж без неї втрачаю розум. І через це я собі особливо огидний.

65

Якого дідька? Мені 25 років, у мене було більше дівчат, ніж у половини моїх знайомих разом узятих. Це я повинен

бути тим, через кого втрачають розум! Якого дідька я страждаю, як чотирнадцятирічна дівчинка у перших стосунках, роз-мірковую я, розливаючи оранжевий розбавлений водою кон-центрат, який тут прийнято називати соком, по маленьких

склянках для завтрашніх (або вже сьогоднішніх) сніданків.

Марі стоїть біля мене, поруч поважно ходить Анрі і зби-рає картки, Саджит та Мігель до блиску натирають усі поверхні рум-сервісу. Весь цей час ми про щось розмовляємо, слухаємо музику та іноді навіть танцюємо.

Але це на поверхні. Трохи глибше без зупинки крутять-ся шестерні, аби серце та мозок перемололи всю мою

тривогу.

Я місячної давності й сам посміявся би з себе. Може

і ти з мене посмійся. Що як це допоможе. Нічого більше

не рятує від думок про неї. Людське уособлення мого обсесивно-компульсивного синдрому.

Майбутнього в мене з нею немає, я може і дурень, але

не настільки наївний. Вона — красива дівчина на кораблі, переповненому зголоднілими до уваги і близькості чолові-ками, які дивляться на нас так, наче готові мене вбити. Навіть моя знайома до неї підкатувала. Кайла сама мені потім

казала, що та пропонувала їй переспати. Грається зі мною.

Хоче побачити, як я ревную.

Я ж намагаюся виду не подавати, але не думаю, що в стані пережити ці емоційні гойдалки.

Може, зібрати свої шмарклі в кулак і розлучитися, доки

мене ще повністю не переїхало цим катком кохання? Я реально втрачаю себе. Зараз наче на МДМА поруч із нею. Фізично відчуваю зміни, варто її торкнутися: змінюється голос, поведінка, перестаю орієнтуватися в просторі й часі.

66

Реальність прогинається під вагою гормонів. Із нею це також відбувається. Але її наркотики так і залишаються лег-кими. А для мене ці стосунки перетворюються на подорож

в один кінець. Я закохався в неї. Чи збожеволів? Чи буває

одне без іншого? Треба щось із цим зробити, але я не знаю

що. І чим довше ми разом, чим більше я до неї прив’язуюсь, тим більш жалюгідним у своїй залежності стаю.

У результаті тижнів перебирання мого життєвого досвіду

я так і не знайшов відповіді, але вивів чотири речі, які якщо

і не зроблять мене безперечно щасливими, то точно залишать

значно менше місця для жалкувань. Перше — навколосвітня

подорож. Я пам’ятаю точний момент, коли пообіцяв здійс-нити її, щоб там не сталося. Була ніч, ми їхали з торговельно-го центру після святкування мого п’ятнадцятиріччя. Здається, це був перший і останній раз, коли я бачив твого батька.

Я дивився на мерехтливі електронні вогні будинків, що від-бивалися у вузькому видноколі моря, і думав про те, як буду

зустрічати свій двадцятий день народження. А тридцятий?