Кораблядство

Але врешті моя уява повертала мене до міцних, наче останніх

у житті, обіймів у темряві моєї кабіни. Я перемотував плівку

спогадів назад і вперед, намагаючись визначити, де, в який

момент я втратив контроль. Треба було це визнати. Я на ній

схибився. І треба з цим щось робити.

Відповідь надійшла о першій ночі: «Вибач, вибач, вибач.

Мене сьогодні направили на п’ятнадцятий поверх, на розда-чу морозива. Думаю, скоро переведуть туди. Навіть брейку

нормального не було. І телефон зарядити не могла. Як ти?»

Я дивився на повідомлення і не знав, що відповісти.

Хотів щось написати, але просто вимкнув телефон. Треба

подумати.

— Чого посміхаєшся, як дурник? Твоя нова любов

пише? — спитала Марі.

— Та ні, мені просто радість від роботи з такою лапоч-кою, як ти.

Поки завершував нічну зміну і розвозив сніданки, надійшло ще одне повідомлення. «Бейбі, ти тут?» — чорні

електронні букви з екрана звертались до мене.

58

«Привіт. Так, завершую за годину. Вийдемо сьогодні

в Charlottetown?»

Вона щось пише у відповідь. Потім перестає. Потім

пише знову. Потім припиняє. І так кілька разів.

«Пробач, сьогодні ніяк не вийде. Я занадто втомилася.

Давай в наступному порту».

«О, дуже жаль, — відповів я. Додав сумний смайлик

для переконливості. — Відпочивай, бейбі. Цілую».

Отримав гіф з котиками, що цілуються, у відповідь.

Боже, що я роблю?

Було тільки сімнадцяте жовтня, а місто вже повним ходом готувалось до Хелловіну. По всьому місту, куди не піди, височіють старі опудала і тихо посміхаються невігластву туристів. Компанію їм складають гарбузи з вирізаними зловіс-ними виразами та бутафорські кажани й павуки.

Біля кожного опудала стоять дерев’яні відра-вазони

з посадженими у землю соняшниками. Вони трохи похили-лися і підв’яли — не рівня тим гігантам через дорогу від мого

дому, що кожного літа тягнулись назустріч синьому чорно-морському небу.

Щоліта ми бігали через старокиївську трасу, аби ви-рвати соняшників, набрати дома солі, і, сидячи біля входу, лузати насіння просто з мішків. Цілий мішок насіння був

для мене тоді найбільшим скарбом. А найбільше навіть за

насіння, можливість переказати про наші пригоди. Навіть

якщо розказуєш їх тому, хто щойно з тобою їх пережив.

«Ти чув голос сторожа?» — трохи налякано і з захва-том питав мене мій друг дитинства і співучасник у злочині.

«Який голос?» — захекавшись, намагаючись відновити збите дихання і струсити з майки залишки чорнозему, питаюсь

я. Ми бігли всю дорогу назад без зупинки, аби ніхто раптом

не спитав, що це у нас у мішках. «Ти що, не чув, як він кри-59

чав: “А ну стояти, малі, стріляти буду!” — в метрах ста чи двісті позаду нас. Тоді ще ворони раптом порозлітались і ми по-бігли. Я того, власне, і побіг».

«Так, так, ми також чули якийсь голос», — піддаку-вали інші.

Сам я голосу не чув. А може все таки?.. В моїй пам’яті, десь на периферії, всплив силует якогось діда зі старою руш-ницею. В рушниці сіль, звичайно. Хрипкий, наповнений ди-мом цигарок «Прилуки», він кричав наче особисто до мене

звідти, з безмежного лісу соняшників, що закривали наші ди-тячі голови від дорослих проблем.

«А чого ж ми не зупинилися? Чому не поговорили

з ним. Там же тих соняшників мільйон! Та куди там, мільярд, напевно! — відповів я. В свої шість років я важко розумів, скільки це “мільярд”, — можливо, і зараз не зовсім розумію, але знав, що це дуже-дуже багато. Так багато, що навіть побачити це число за один раз неможливо. Зовсім як наше

поле. — Що йому, важко буде поділитися тими десятьма

соняшниками?!»

— Еее, бачу, комусь дуже хочеться отримати заряд солі

в сраку, — з висоти прожитих восьми років зауважив Рома, мій ліпший друг дитинства. Всі наші «подільники» зали-лись веселим сміхом. Чи то від моєї наївності, чи то від слова «срака». Я й сам засміявся.

— Уявляєш, скільки таких любителів халявного насіння, як ми з тобою? — під підбадьорливий, що переходив

на писк, сміх продовжував мій старший друг, — та на всіх

наших пальцях не перерахувати! І що, всім соняшники

роздавати?

Я трохи зніяковів і не знав, що відповісти, адже намагався підрахувати всі наявні пальці. Мій товариш це очевидно помітив і на знак підтримки поклав руку мені на плече: 60

«Не хвилюйся, ти ще маленький. З віком ти зрозумієш: чим

більше маєш, тим більше жадібнішим і злішим доводиться

ставати. І без рушниці тут ніяк не обійтись. А як же інакше

захистити ціле поле?»

«Напевно, ніяк», — відповідав я своєму спогаду двад-цятирічної давності, дивлячись на соняшник. Напевно, без злості і рушниці ніяк.

Глава 7

Квебек і питання, до якого ми всі

рано чи пізно приходимо

— Чому я тобі подобаюсь? — раптом спитала вона, поки ми сиділи в холі неймовірно дорогого, схожого на се-редньовічний замок готелю в центрі Квебеку і пили каву.

Варто було знову побачити її, і я наче забував страждання

попередніх двох днів її відсутності.

Я дивився на мешканців готелю, що сновигали перед

очима, і уявляв, як це мати достатньо грошей, аби жити тут.

— Окрім очевидних речей: того, що ти красива, мені

подобається твоє почуття гумору і ти просто неймовірно

цілуєшся?

— Так, опустимо очевидне, — відповіла вона і зробила надміру довгий ковток свого невиправдано дорогого лате

із Старбакса. Ім’я на пластиковій чашці за традицією було написано з помилкою.

Я посміхнувся.

— Напевно, ти подобаєшся мені через те, як я почуваюся поруч з тобою. Відчуття, наче все правильно, так, як має

бути. Коли бачу тебе, тримаю за руку, цілую, забуваю про все

інше. Про все, що хочу забути.

61

— Тобто ти щасливий?

— Щось типу того. Ну а ти? Чому я подобаюсь тобі? —

спитав я і зробив довгий ковток. Усе ще гарячий напій те-плим потоком віддався в моїх грудях.

— А хто сказав, що ти мені подобаєшся? — усміхнулась вона.

— Ти і сказала. Того разу, у моїй каюті.

— Так, я щось таке пам’ятаю. — Вона глузливо піднес-ла руку до підборіддя і зробила і нарочито задумливий вираз. — Хм-м-м, і справді, чого ж?

— Take your time. Я спитаю тебе наступного разу.

Напроти нас якісь канадці захопливо сканували своїми

величезними фотоапаратами кожен міліметр золотої люстри, більшої за мене, ліпнину на стінах та лицарські лати, що мов-чазно спостерігали за цією сценою. — У нас ще п’ять місяців, аби відповісти на це питання.

— Ну, окрім очевидних речей, — передражнювала вона

мене, — ти цікавий, трохи ненормальний і непогано цілуєшся.

— Тільки «непогано»? Образливо, знаєш.

— Ти справжній. Єдина особа там, — вона кивнула

в бік порту, туди, де пришвартувалася наша плавуча тюрма.

В якому порту ми б не були, що б не робили, на задвірках свідомості завжди трохи помітно зуділа думка «де зараз корабель?». — Єдина особа там, чиїм словам я вірю. Тому ти мені

і подобаєшся.

— О, так я тобі подобаюсь? Чого ж ти раніше

не сказала?

Кайла вдарила мене по плечу і поцілувала.

Ми гуляли по цьому шматочку Франції посеред Квебеку і робили фотографії.

— Сфотографуєш мене? — вона простягнула телефон

екраном до себе.

62

— Я, звичайно, не фотограф, але, можливо, фото вий-дуть краще, якщо я головну камеру поверну на тебе?

— Ні! — запротестувала вона. — Тримай так. Я повинна себе бачити.