Чаротворці

Була середина ночі — поворотна точка напружених анк-морпоркських буднів, коли ті, хто заробляє на життя при сонячному світлі, відпочиває після праці, а ті, хто надає перевагу холодному сяйву місяця, лише набирається енергії, щоб вирушити на роботу. По суті, настала та тиха пора, коли для збройного нападу вже пізно, а для крадіжки зі зломом ще рано.

Ринсвінд сидів на самоті в прокуреній, переповненій кімнаті й не звернув уваги на тінь, що промайнула повз стіл, і зловісну постать, яка всілася навпроти нього. У цьому місці зловісними постатями нікого не здивуєш. «Барабан» ревно захищав свою репутацію найбільш стильного з найсумнівніших шинків Анк-Морпорка, і великий троль, який охороняв двері, ретельно перевіряв кожного відвідувача на наявність чорного плаща, палаючих очей, магічних мечів і такого іншого. Ринсвінд так і не дізнався, що він робить із тими, хто не пройшов перевірку. Мабуть, з'їдає.

Голос таємничої постаті долинув із глибин чорного оксамитового каптура, обшитого хутром.

— Пс-с-с, — багатозначно мовила вона.

— Ні, дякую, — відповів Ринсвінд, що був не в тому стані, щоб сперечатися, — я й сам даю раду.

— Я шукаю чарівника, — заявив голос.

Він звучав хрипло, щоб замаскувати особу мовця — типове явище в «Латаному барабані».

— Будь-якого чи конкретного? — обережно запитав Ринсвінд.

Таким чином можна потрапити в халепу.

«Чарівника з глибокою пошаною до традицій, який не проти наразитися на небезпеку заради високої винагороди», — промовив інший голос, що, здавалося, лунав із круглої чорної шкіряної коробки, яка перебувала в незнайомця під пахвою.

— Он як, — мовив Ринсвінд, — це дещо звужує коло ваших пошуків. А це передбачає ризиковану подорож у невідомі, і, мабуть, небезпечні землі?

— Власне кажучи, передбачає.

— Зустрічі з незвичайними істотами?

— Можливі.

— Майже стопроцентну смерть?

— Безумовно.

Ринсвінд кивнув і схопив капелюха.

— Ну, бажаю вам успішних пошуків, — сказав він. — Я б вам і сам допоміг, але не стану.

— Прошу?

— Вибачте. Не знаю чому, але перспектива неминучої смерті в невідомих землях від кігтів екзотичних монстрів — не для мене. Я вже таке пробував, але якось не втягнувся. Кожному своє, кажу я, мене ж створили для нудьги.

Він насунув капелюха на голову й трохи невпевнено зіп'явся на ноги.

Ринсвінд вже дійшов до підніжжя сходів, що вели на вулицю, коли позаду пролунало:

«А справжній чарівник погодився би».

Він міг продовжити йти. Міг піднятися сходами, вийти на вулицю, купити хапонську піцу на виніс у провулку Смішків й піти спати. Історія повністю змінилася б, і, по суті, значно скоротилася б, однак він би добряче виспався, хоча й на підлозі.

Майбутнє затримало подих, очікуючи, що Ринсвінд піде.

Та він не зробив цього з трьох причин. Перша — алкоголь. Другою було крихітне полум'я гордості, що палахкотить у серці навіть найобережнішого боягуза. Однак третьою причиною став голос.

Він був прекрасний. Звучав так, яким на вигляд є дикий шовк.

Тема чарівників і сексу — доволі складна, однак по суті, як уже було згадано, усе зводиться до такого: коли доходить до вина, жінок і співульок, чарівникам дозволено напиватися й мугикати скільки душа забажає.

Молодим чарівникам пояснювали, що практикувати магію — складно, відповідально, і вона несумісна з непристойними заняттями, пов'язаними з вологою та задухою. Набагато розсудливіше, казали їм, не хвилюватися через подібне, а взятися за «Окультизм для початківців» Вудлі. Дивним чином, молодих це не задовольняло, і вони підозрювали, що справжня причина полягала в тому, що правила придумували старі чарівники з поганою пам'яттю. Насправді вони помилялися, а істинна причина давно забулася: якби чарівникам дозволили безперервно розмножувалися, це призвело б до загрози появи чаротворців.

Звісно, Ринсвінд встиг трохи побути серед людей і дещо побачити. Він відкинув колишні настанови й міг спокійно провести кілька годин у компанії жінки, не відчуваючи потреби прийняти холодний душ і піти прилягти. Але від цього голосу навіть статуя зійшла б із п'єдесталу, щоб пробігти кілька швидких кіл стадіоном і зробити п'ятдесят відтискань. У виконанні цього голосу навіть невинне «Доброго ранку» звучало, як запрошення до ліжка.

Незнайомка відкинула каптур і витрусила з-під нього своє довге волосся. Воно було практично білосніжним, а оскільки її шкіру вкривала золотиста засмага, загальне враження було розраховано на те, щоб завдати удару чоловічому лібідо, наче свинцевою трубою.

Ринсвінд завагався й втратив чудову можливість промовчати. Згори сходів пролунав хриплий голос троля:

— Гей, я ж шкажав, шо тобі шюди не можна...

Вона стрибнула вперед і тицьнула чорну шкіряну коробку Ринсвіндові в руки.

— Швидко, ти мусиш піти зі мною, — крикнула вона. — Ти у великій небезпеці!

— Чому?

— Бо як не підеш, я тебе вб'ю!

— Так, але постривай, у цьому разі... — слабко запротестував Ринсвінд.

Троє особистих вартових Патриція з'явилися нагорі сходів. Їхній керівник оглянув приміщення з осяйною усмішкою. Вона означала, що він буде єдиним, хто насправді насолодиться жартом.

— Ані руш, — порадив вартовий.

Ринсвінд почув дзвін зброї, і кілька вартових з'явилося біля задніх дверей.

Решта відвідувачів «Барабана» застигла, вхопившись за різноманітні руків'я. Це не була звичайна міська варта, обережна й добродушно-підкупна. Це були ходячі купи м'язів, і абсолютно непродажні, адже Патрицій міг запропонувати більшу ціну, ніж будь-хто інший. Хай там як, вони шукали лише жінку. Решта клієнтів розслабилася й приготувалася насолодитися видовищем. Пізніше, коли буде видно, хто перемагає, можна буде й приєднатися.

Ринсвінд відчув, що пальці на його зап'ястку стиснулися.

— Ти з глузду з'їхала? — прошипів він. — Це ж втручання в справи самого Патриція!

Пролунав свист, і з плеча сержанта несподівано виросло руків'я ножа. Тоді дівчина обернулася і з хірургічною точністю заїхала маленькою ніжкою в пах найближчому вартовому, що стояв за дверима. Двадцять пар очей просльозилися зі співчуття.

Ринсвінд схопив свого капелюха й спробував пірнути під найближчий стіл, але дівчина вчепилася в нього, немов лещатами. Наступний вартовий, який наблизився, дістав ножем у бедро. Тоді вона витягнула меч, що нагадував дуже довгу голку, і загрозливо підняла його в повітря.

— Ще хтось бажає? — запитала вона.

Один з вартових підняв арбалет. Бібліотекар, який сидів, згорбившись, над своїм питвом, гнучко потягнувся й сильним ляпасом відкинув його назад. Стріла відскочила від зірки на капелюсі Ринсвінда й влучила в стіну біля поважного звідника, який сидів за два столики. Його охоронець метнув ще один ніж, який ледь не влучив у крадія на протилежному боці кімнати. Той підняв лавку й вдарив двох вартових, які молотили найближчих п'яничок. Одне тягнуло за собою інше, і незабаром кожен боровся за те, аби щось отримати — або свободу, або популярність, або навіть відплату.

Ринсвінд відчув, що його настирливо тягнуть за стійку бару. Під нею на мішках з грішми сидів шинкар і насолоджувався напоєм, скориставшись хвилиною спокою. На його колінах лежали два перехрещені мачете. Він раз у раз здригався, коли чув звук ламання меблів.

Останнє, що Ринсвінд побачив, перш ніж його виволокли геть, був бібліотекар. Попри зовнішню схожість на волохатий гумовий мішок, наповнений водою, за вагою й довжиною рук орангутан нічим не відрізнявся від решти людей у приміщенні, тож зараз сидів на спині в одного з вартових і намагався — досить успішно — відкрутити йому голову.

Та більше Ринсвінда хвилювало те, що його тягнуть кудись догори.

— Моя люба пані! — із відчаєм скрикнув він. — Що ти задумала?

— Звідси є шлях на дах?

— Так. А що в коробці?

— Тс-с-с.

Затримавшись на повороті брудного коридору, вона дістала жменьку крихітних металевих предметів із поясної сумки й розкидала їх по підлозі позаду себе. Кожен складався з чотирьох цвяхів, зварених докупи, тож як би вони не падали, один із них завжди стирчав догори.