Чаротворці

— А-а.

Війна пошаркав ногою, закованою в лати, у пилюці й задумався про відстань, яка відділяла їх від Анк-Морпорка. Вечір видався на диво спекотним. Апокраліпсис ще трішки почекає.

— Ну що, на коня? — запропонував він.

А варто?—із сумнівом задумався Чума. — Я думав, на нас чекають. Не хотілося б підводити людей.

— На келишок часу достатньо, — наполягав Війна. — Годинники в шинках завжди брешуть. У нас купа часу. Увесь час на білім світі.

Кардінґ хитнувся вперед і з глухим стуком повалився на блискучу білу підлогу. Костур викотився з його рук і самостійно випростався.

Койн доторкнувся до зм'яклого тіла носаком черевика.

— А я попереджав, — сказав він. — Казав, що станеться, якщо він ще раз його торкнеться. Але кого він мав на увазі?

Чарівники масово закашлялися і раптово зацікавилися своїми нігтями.

— Кого він мав на увазі? — повторив Койн.

Овін Гакардлі, викладач Закону, знову усвідомив, що чарівники довкола нього розсіюються, як ранковий туман. Здавалося, він зробив крок уперед, не зрушивши з місця. Його очі бігали туди-сюди, неначе загнані звірі.

— Ем, — почав він і незрозуміло махнув руками. — Розумієш, світ, тобто реальність, у якій ми живемо, її можна розглядати, образно кажучи, як церату.

Він завагався, усвідомлюючи, що ця фраза не потрапить у цитатник із найкращими висловами.

— Таким чином, вона викривляється, — він поспішив додати, — і, гм, розширюється під впливом будь-якого об'єму чарів, і якщо дозволите висловити мою думку, то я скажу, що надмірний магічний потенціал, зібраний в одному місці, змушує нашу реальність рухатися, гм, вниз, але не слід сприймати цей термін буквально, адже я ні в якому разі не маю на увазі фізичні виміри; отож існує теорія, що застосувавши відповідну кількість чарів, скажімо так, можна пробити реальність в її найнижчій точці й прокласти, можливо, доріжку жителям або, якщо використовувати більш коректний термін, вихідцям із нижньої площини (яку балакуни називають Підземельними Вимірами), яких — напевно через різницю в енергетичних рівнях — природно притягує яскравість цього світу. Нашого світу.

Запала звична довга мовчанка, яка супроводжувала всі промови Гакардлі, впродовж якої усі подумки розставляли коми й з'єднували докупи розірвані речення.

Якусь мить губи Койна беззвучно ворушилися.

— Маєш на увазі, цих істот приваблює магія? — зрештою запитав він.

Тепер його голос змінився. Йому бракувало колишньої різкості. Костур завис у повітрі над розпростертими тілом Кардінґа, повільно обертаючись. Очі кожного чарівника в цій залі звернулися на нього.

— Судячи зі всього, — погодився Гакардлі. — Люди, які вивчають подібні речі, кажуть, що про їхню присутність сповіщає хриплий шепіт.

Койн виглядав збентежено.

— Вони дзижчать, — люб'язно підказав інший чарівник.

Хлопець опустився на коліна й оглянув Кардінґа.

— Він так тихо лежить, — обережно зауважив Койн. — З ним сталося щось погане?

— Можна й так сказати, — обачливо висловився Гакардлі. — Він помер.

— Як прикро, що так сталося.

— Підозрюю, він поділяє твою думку.

— Але я можу йому допомогти, — сказав Койн.

Хлопець простягнув руки вперед, і костур плавно влетів у його долоні. Якби в нього було лице, той би вдоволено посміхнувся.

Коли Койн заговорив, його голос знову набув тих холодних, стриманих ноток, що лунали, немов у сталевій камері.

— Якщо програш не несе покарання, то перемога — не винагорода.

— Пробач? — перепитав Гакардлі. — Щось я нічого не зрозумів.

Койн розвернувся на каблуках і швидко закрокував до свого крісла.

— Нам не варто боятися, — сказав він, що прозвучало, немов наказ. — Що нам до якихось Підземельних Вимірів? Якщо вони нас потурбують, ми з ними покінчимо! Справжній чарівник не боїться нічого! Нічого!

Він знову скочив на ноги й рушив до копії Диску. Кожнісінька деталь була відтворена ідеально — включно з Великим А'Туїном, що повільно плив міжгалактичними глибинами за кілька дюймів від підлоги.

Койн зневажливо махнув рукою крізь неї.

— Наш світ — це світ чарів, — виголосив він. — Чи знайдеться у цьому хтось, здатний протистояти нам?

Гакардлі припустив, що від нього чогось очікували.

— Абсолютно ніхто, — погодився він. — Крім богів, звісно.

Запала мертва тиша.

— Богів? — тихо перепитав Койн.

— Ну, так. Звісно. Ми не кидаємо виклик богам. Вони роблять свою роботу, а ми свою. Немає сенсу...

— Хто керує Диском? Чарівники чи боги?

Гакардлі швидко подумав.

— О-о, чарівники. Звісно. Але, так би мовити, під керівництвом богів.

Неприємно випадково наступити черевиком у болото. Але ще неприємніше ступити іншою ногою й побачити, що й вона зникла з тихим хлюпанням у тому самому болоті.

— Розумієш, чарівники більш... — поспішно додав Гакардлі.

— То ми не могутніші за богів? — поцікавився Койн.

Кілька чарівників ззаду натовпу зашаркало ногою.

— Ну. І так, і ні, — відповів Гакардлі, уже по коліно в болоті.

Правда в тім, що до богів чарівники ставляться дещо нервово. Істоти, що мешкають на горі Серце Небес, ніколи не висловлювали відвертої думки з приводу церемоніальної магії, яка, врешті-решт, не позбавлена певної божественності.

Чарівники ж узагалі старалися уникати цієї теми. Проблема з богами полягала в тому, що вони не обмежувалися дружніми натяками у випадках, коли їм щось не подобалося, тому здоровий глузд підказував, що краще не ставити їх перед проблемою вибору.

— Схоже, тут є якась невизначеність? — запитав Койн.

— Якщо мені дозволять дати пораду... — почав Гакардлі.

Койн махнув рукою. Стіни зникли. Чарівники стояли на вершині чаротворської вежі і всі, як один, звернули свій погляд на верхівку далекого Серця Небес, домівки богів.

— Коли ти переміг усіх інших, залишилося вступити у двобій тільки з богами, — заявив Койн. — Хто-небудь із вас бачив богів?

У відповідь залунав хор невпевнених заперечень.

— Я покажу їх вам.

— У тебе знайдеться місце ще для одного келишка, старий, — сказав Війна.

Чума хитнувся й невпевнено пробурмотів:

По-моєму, нам пора рухатися.

— Ой, облиш.

Гаразд, півкелишка. А тоді рушаємо.

Війна плеснув його по спині й злісно зиркнув на Голод.

— А ще нам варто замовити мішків так з п'ятнадцять арахісу, — додав він.

— У-ук, — зробив висновок бібліотекар.

— О-о, — відгукнувся Ринсвінд. — То вся проблема в костурі?

— У-ук.

— А хто-небудь намагався відібрати його в нього?

— У-ук.

— І що з ними сталося?

— Е-ек.

Ринсвінд застогнав.

Бібліотекар задмухнув свічку, бо присутність джерела відкритого вогню тривожила книжки, але тепер, коли Ринсвінд призвичаївся до темряви, то усвідомив, що тут узагалі не темно. Слабке октаринове сяйво сповнювало вежу не те щоб світлом, але темрявою, крізь яку можна було бачити. Час від часу з горішньої пітьми долинав шелест заціпенілих сторінок.

— Отже, правду кажучи, наша магія не здатна його перемогти?

Бібліотекар безутішно у-укнув, погоджуючись, і продовжив тихенько крутитися на своєму задку.

— Тоді це практично беззмістовно. Тебе не здивує, якщо я скажу, що мої магічні обдарування доволі обмежені? Тобто будь-яка дуель матиме приблизно такий вигляд: «Привіт, я Ринсвінд», за чим майже відразу настане «ба-бах!»

— У-ук.

— Тобто ти кажеш, що я маю зробити все сам?

— У-ук.

— Дуже дякую.

Ринсвінд оглянув книжки, що вишикувалися рядами вздовж внутрішніх стін вежі, освітлені власним ледь помітним сяйвом.

Він зітхнув і швидко закрокував до дверей, але помітно зменшив темп, підійшовши до них.

— То я пішов, — повідомив він.

— У-ук.

— Щоб стикнутися з чортзна-якими небезпеками, — сказав Ринсвінд і додав: — Щоб покласти життя заради людства.