Чаротворці

«Літній палац під гіллям, пляшка вина, буханка хліба, кус-кус з ягням і кабачком, засмажені язики павича, кебаб, шербет із льодом, набір цукерок на візку, і тебе вибираю я,

Співаєш за спиною в Хащах,

А Хащі це...»

Він зупинився і, задумавшись, взяв у руку перо.

— Мабуть, теля таки не підходить, — мовив він. — Ретельно все обдумавши...

Ринсвінд оглянув доглянуту, прямо-таки підстрижену манікюрними ножицями зелень, акуратно розставлене каміння й стіни, які це все оточували. Одна з дівчат йому підморгнула.

— То це і є Хащі? — поцікавився він.

— Мої садівники-декоратори відобразили всі необхідні деталі. Ціла вічність пішла на те, щоб зробити струмочки достатньо звивистими. З надійних джерел мені відомо, що в них закладені дика розкіш і вражаюча природна краса.

— І сила-силенна скорпіонів, — додав Ринсвінд, тягнучись за ще однією медовою паличкою.

— Щодо цього нічого не знаю, — мовив поет. — Скорпіони здаються мені непоетичними. Відповідно до стандартних мистецьких інструкцій, більше пасували б дикий мед і сарана, хоча комахи мені ніколи особливо не смакували.

— Мені завжди здавалося, що сарана, яку споживають люди в якійсь глушині — це плоди якогось дерева, — здивувалася Коніна. — Батько неодноразово розповідав, наскільки вона смачна.

— То це не комахи? — запитав Креозот.

— Навряд.

Сериф кивнув Ринсвінду.

— Тоді можеш їх доїсти, — сказав він. — Бридкі хрумкі створіння, ніколи не розумів, чим вони можуть подобатися.

— Мені б не хотілося здатися невдячною, — сказала Коніна, перекриваючи несамовитий кашель Ринсвінда, — але чому ти наказав привести нас сюди?

— Хороше питання.

Кілька секунд Креозот дивився на неї відсутніми очима, немов намагаючись пригадати, чому вони тут опинилися.

— Ти дійсно досить приваблива молода дівчина, — зауважив він. — На цимбалах часом не граєш?

— А скільки в них лез? — поцікавилася Коніна.

— Шкода, — засмутився сериф. — У мене є одні — спец-замовлення з-за кордону.

— Мій батько навчив мене грати на губній гармонії, — повідомила дівчина.

Губи Креозота беззвучно зарухалися, наче пробуючи цю думку на смак.

— Не те, — зрештою відповів він. — Губна гармонія мало з чим римується. Однак дякую за пропозицію, — він кинув на неї ще один задумливий погляд. — Знаєш, а ти дійсно дуже приваблива. Тобі коли-небудь говорили, що твоя шия нагадує вежу з слонової кістки?

— Ні разу.

— Шкода, — повторив Креозот.

Він порився серед подушок і, діставши маленький дзвіночок, задзвонив у нього.

За мить з-за павільйону виринула висока, похмура постать. Думки цього чоловіка могли б пройти крізь штопор, абсолютно не перекручуючись, а щось у його очах могло б змусити оскаженілого гризуна збентежено зупинитися й повернутися навшпиньках.

На його обличчі було написано, що він — великий візир. Немає сенсу розповідати йому про обман вдів чи ув'язнення вразливих молодиків у печерах з несправжніми коштовностями — нічого нового він не дізнається. Що стосується брудної роботи, то візир, мабуть, написав із неї підручник. Або, що більш імовірно, поцупив його в когось.

На ньому був тюрбан, з-під якого стирчав гостроверхий капелюх. Звісно, також він носив довгі тонкі вуса.

— А, Абріме! — скрикнув Креозот.

— Ваша Високосте?

— Мій великий візир, — відрекомендував сериф.

«Я так і думав», — сказав собі Ринсвінд.

— Ці люди — для чого ми привели їх сюди?

Візир покрутив вуса так, наче вирішив позбавити права викупу заставної ще одну дюжину боржників.

— Капелюх, Ваша Високосте, — сказав він. — Капелюх, якщо пригадуєте.

— А, точно. Неймовірно. Куди ми його поділи?

— Заждіть, — поспішно перебив Ринсвінд. — Цей капелюх... він же не такий потріпаний, гостроверхий, обвішаний цілою купою непотребу? Типу мережива й всяких камінчиків, і... — він завагався й уточнив: — Ніхто ж не намагався його надягнути?

— Він заздалегідь попередив, щоб ми навіть не думали про це, — сповістив Креозот. — Тож Абрім наказав одному з рабів приміряти капелюх. Раб повідомив, що від цього в нього розболілася голова.

— Також капелюх сповістив, що незабаром прибудете ви, — сказав візир, — тому я... точніше, сериф подумав, що ви зможете розповісти нам більше про цей неймовірний артефакт?

Існує тон голосу, відомий як питальний; саме його використовував візир. Ледь помітна різкість у його словах свідчила про те, що якщо він не дізнається про капелюх щось нове в найкоротший термін, Ринсвінду судилося пережити цілий ряд різноманітних заходів, у яких активно використовуватимуться слова на кшталт «розжарений до червоного» і «ножі». Усі великі візири говорять подібним тоном. Мабуть, десь існує школа, де такому вчать.

— Боженьку, я такий радий, що ти його знайшов, — зрадів Ринсвінд. — Це капелюх аргхгрхгх...

— Прошу? — відізвався Абрім, подаючи сигнал кільком вартовим, які вешталися неподалік. — Я не почув, що ти сказав після того, як юна леді, — він вклонився Коніні, — зацідила тобі ліктем у вухо.

— Гадаю, — ввічливо, але твердо сказала Коніна, — краще вам відвести нас до нього.

Минуло п'ять хвилин, і капелюх, що спочивав на столі в скарбниці серифа, озвався невдоволеним голосом:

Нарешті. Що вас затримало?

У цю мить, коли Ринсвінд з Коніною ось-ось могли стати жертвами жорстокого нападу, Койн збирався виступити з промовою про віроломство перед усіма чарівниками, які скулилися від жаху, а Диск майже підкорився магічній диктатурі — саме час звернутися до проблематики поезії й натхнення.

Наприклад, сериф, який сидів у своїх розкішних Хащах, щойно перегорнув свій зошит із поезією, щоб перечитати такі строфи:

І зітхнув, оскільки розжарені до білого рядки, що розпалювали його розум, ніколи не виходили такими, як він уявляв.

Насправді вони й не могли вийти такими.

Дуже шкода, однак таке трапляється повсякчас.

У всіх багатовимірних світах мультивсесвіту усім відомий незаперечний факт, що всі дійсно значущі відкриття здійснюються в коротку мить натхнення. Звісно, цьому передують години тяжкої праці, але все вирішує вигляд, наприклад, падіння яблука, киплячого чайника або води, що переливається через край ванни. Щось клацає в голові спостерігача, і все стає на свої місця. Структура ДНК, як вважає багато людей, завдячує своєму відкриттю випадковому погляду, кинутому на гвинтові сходи саме в ту мить, коли мозок вченого досягнув ідеальної температури для сприйняття нових ідей. Якби він скористався ліфтом, уся генетична наука пішла б зовсім іншим шляхом[19].

Чомусь цю мить вважають чимось прекрасним. Однак це не так. Ця мить трагічна. Крихітні часточки натхнення літають по всьому Всесвіту, проходячи крізь найгустіші речовини з такою ж легкістю, як нейтрино проникає крізь купу солодкої вати, і більшість із них не влучає в ціль.

Ще гірше те, що деякі з них таки потрапляють у потрібне місце, але не в тому мозку.

Наприклад, дивний сон про свинцевий пончик, що лежить на опорі підйомного крану висотою в милю, який, за умови попадання в правильний мозок, послужив би каталізатором винайдення нового способу вироблення електроенергії за допомогою пригнічення гравітаційної сили (дешева, невичерпна й абсолютно нешкідлива для довкілля форма енергії, яку цей світ шукав цілі століття, і через її відсутність розв'язав жахливу й беззмістовну війну), насправді наснився маленькій качці, цілковито збитій з пантелику.

Якби не лихий удар долі, вид табуна білих коней, що мчать галопом крізь поле, поросле дикими гіацинтами, міг би надихнути талановитого композитора на написання «Сюїти летючих богів», яка би принесла спасіння й стала бальзамом для душ багатьох. Однак він лежав вдома і хворів на оперізуючий лишай. Тому натхнення найшло на найближчу жабу, яка була не в змозі зробити приголомшливий внесок у царину фонетичної поезії.

19

Хоча, можливо, швидшим. І призначеним перевозити лише чотирнадцятьох людей. — Прим. авт.