Чаротворці

Житник знайшов Койна в приміщенні, яке ще вчора було комірчиною для мітел. Тепер воно значно побільшало. Житник не мав поняття, з чим його порівняти, адже ніколи не чув про ангари для літаків. Хоча, чесно кажучи, у них не часто побачиш мармурову підлогу та безліч статуй. Це було явно не місце для кількох мітел і маленького побитого відра, що стояли в кутку. Однак розламані столи в колишній Великій залі пасували ще менше. Завдяки посиленню дії магічних хвиль, що пронизували Академію, вона зменшилася до розмірів того, що Житник, якби коли-небудь бачив щось подібне, назвав би крихітною телефонною будкою.

Він надзвичайно обережно прокрався в кімнату й зайняв своє місце в раді чарівників. У повітрі, сповненому магічної сили, відчувалася певна маслянистість.

Створивши крісло поруч із Кардінґом, Житник нахилився до нього.

— Ти нізащо не повіриш... — почав він.

— Цить! — прошипів Кардінґ. — Це неймовірно!

Койн сидів на табуретці в центрі кола, одна рука лежала на костурі, іншу він простягнув, тримаючи щось маленьке, біле та яйцеподібне. Воно було дивовижно розмитим.

«По суті, — подумав Житник, — якщо придивитися, то воно не таке й маленьке. Це щось велетенське, однак воно перебуває далеко-далеко звідси. А хлопчик просто тримає його в руці».

— Що він робить? — прошепотів Житник.

— Сам не знаю, — пробурмотів Кардінґ. — Наскільки ми зрозуміли, створює нову домівку для чарівників.

Довкола яйцеподібного предмета, наче відблиски далекої грози, мелькали струмені кольорового сяйва. Воно освітлювало замислене обличчя хлопчика знизу, надаючи йому подоби маски.

— Не уявляю, як ми всі туди вліземо, — зауважив скарбій. — Кардінґу, минулої ночі я бачив...

— Кінець, — сповістив Койн.

Він підняв яйце, яке час від часу спалахувало внутрішнім вогнем й утворювало крихітні білі протуберанці.

«Воно не лише дуже далеко, — подумав Житник, — воно ще й надзвичайно важке».

Воно пройшло крізь усі перешкоди, які можна виміряти грамами й кілограмами, і перейшло в дивовижну сферу протилежностей, де свинець — невагомий вакуум. Житник знову схопив Кардінґа за рукав.

— Кардінґу, це дуже важливо, коли я заглянув у...

— Я тебе серйозно прошу, перестань.

— Але костур, його костур, він не...

Койн устав і направив костур на стіну, де негайно утворилися двері. Він пройшов крізь них, надаючи чарівникам можливість кинутися слідом.

Койн перетнув садок архіректора, супроводжуваний зграйкою чарівників, які тягнулися за ним, як хвіст — за кометою, і зупинився аж біля берега Анка. Тут росло кілька старезних сивих верб, і річка текла — чи принаймні рухалася, підковою огинаючи невеликий луг, населений тритонами, відомий під оптимістичною назвою «Насолода чарівників». У літні вечори, коли вітер дув у напрямку ріки, це було приємною місциною для надвечірньої прогулянки.

Над містом досі висіла тепла срібляста імла. Койн перетнув вологу траву, встав у центрі й підкинув яйце, яке описало акуратну дугу й приземлилося з хлюпанням.

— Відійдіть подалі, — наказав він чарівникам, що наздогнали його. — І приготуйтеся втікати.

Койн скерував октироновий костур на яйце, що наполовину загрузло в грязюці. З його кінчика вилетіла октаринова блискавка й вдарила в яйце, яке вибухнуло дощем іскор, залишивши після себе блакитне й фіолетове сяйво.

Запанувала тиша. Дюжина чарівників в очікуванні витріщилася на яйце.

Вітерець абсолютно немістично сколихнув верби.

І більше нічого.

— Е-е... — відкрив було рота Житник.

А тоді почалися перші поштовхи. З дерев злетіло кілька листків, а вдалині якась пташка злякано спурхнула з поверхні води.

Звук почався з низького стогону, який був більш відчутним, ніж чутним, немов ноги всіх присутніх раптово перетворилися на вуха. Дерева тремтіли, кілька чарівників задрижало вслід.

Грязюка довкола яйця закипіла.

І вибухнула.

Земля злізла з нього, наче шкірка з лимона. Чарівників, які пірнули під дерева в пошуках укриття, забризкало багном, від якого підіймався пар. Лише Койн, Житник і Кардінґ залишилися спостерігати за тим, як на лузі підіймається блискуча біла будівля, з якої осипалися трава й ґрунт. Позаду проривалися інші вежі, крізь повітря виростали підстінки, поєднуючи все докупи.

Житник заскімлив, коли відчув, як земля втікає з-під його ніг і замінюється плиткою, поцяткованою сріблом. Вона невблаганно росла вгору, похитнула чарівника й піднесла трійцю високо над кронами дерев.

Дахи Академії проминули їх і залишилися далеко внизу. Анк-Морпорк розпростерся, як карта, ріка нагадувала полонену змію, а рівнини — туманну пляму. У Житника заклало вуха, але підйом продовжувався — все вище, аж до хмар.

Змоклі й змерзлі, вони опинилися під палючими променями сонця. Довкола на усі боки розкинулося покривало з хмар. Інші вежі здіймалися над ними, виблискуючи в різкому світлі дня.

Кардінґ незграбно опустився на коліна, обережно доторкнувся до підлоги й подав Житнику знак брати з нього приклад.

Скарбій доторкнувся до поверхні, гладшої за камінь. На дотик вона нагадувала теплий лід, а на вигляд — слонову кістку. Хоча поверхня й не була цілковито прозора, але складалося враження, що вона хоче такою стати.

Житник досить чітко усвідомив, що, заплющивши очі, він узагалі перестане її відчувати.

Він зустрівся з поглядом Кардінґа.

— Не дивися, гм, на мене, — пробурмотів він. — Я теж без поняття, що це таке.

Вони поглянули на Койна, а той пояснив:

— Це магія.

— Так, пане, але з чого це зроблено? — запитав Кардінґ.

— З магії. Сирої магії. Застиглої. Загуслої. Вона оновлюється щосекунди. Невже ви можете уявити кращий матеріал для нової домівки?

Костур спалахнув на мить, розганяючи хмари. Внизу з'явився Дискосвіт, і звідси, згори, було видно, що це дійсно диск, пришпилений до неба розташованою в центрі горою Серце Небес, на якій мешкали боги. Виднілося Округле море, що здавалося настільки близьким, наче в нього можливо пірнути прямо звідси, а також сплющені контури Хапонійського континенту, спотворені перспективою. Краєпад, що оточував край диску, здавався блискучою дугою.

— Воно занадто велике, — пробурмотів Житник під ніс.

Світ, в якому жив скарбій, простягався не набагато далі воріт Академії, що його цілком задовольняло. У такому світі людині може бути затишно. Тепер же він стояв у повітрі на висоті півмилі від землі на тому, чого якимось фундаментальним чином не існувало взагалі. Це явно перетинало всі межі комфорту.

Ця думка його шокувала. Він був чарівником і непокоївся через магію.

Житник обережно просунувся до Кардінґа.

— Це далеко не те, на що я розраховував, — зауважив той.

— Гм?

— Звідси він здається набагато меншим.

— Ну, не знаю. Послухай, я маю сказати...

— Поглянь на Вівцескелі. Таке враження, наче руку простягнеш — і торкнешся їх.

Вони розглядали високий гірський хребет, розташований за двісті ліг від них, — блискучий, білий і холодний. Казали, що якщо подорожувати в осердному напрямку крізь потаємні долини Вівцескель, у замерзлих землях під самим Серцем Небес можна віднайти таємниче королівство Крижаних Велетнів, ув'язнених там після останньої великої битви з богами. У ті дні гори були лиш острівцями у величезному морі льоду, який продовжує царювати на них і сьогодні.

— Що ти сказав, Кардінґу? — Койн усміхнувся усмішкою, що сяяла золотом.

— Повітря дуже чисте, пане. А все таке близьке й крихітне. Я тільки сказав, що майже можу до них торкнутися...

Койн махнув йому, наказуючи мовчати. Він витягнув худеньку руку й закатав рукав, щоб показати, що все відбудеться без обману. Простягнувши руку, Койн обернувся до чарівників, стискаючи в пальцях те, що, без сумніву, було пригоршнею снігу.

Вони спостерігали в приголомшеній тиші, як той тане й крапає на підлогу.

Койн розсміявся.

— Вам так важко в це повірити? — запитав він. — Хочете, я дістану вам перли з узбічного берега Круля або пісок з Великої пустелі Неф? Ваше старе чаклунство здатне хоч на половину цього?