Чаротворці

— У-ук.

— Сюди є інший вхід?

— У-ук.

— Добре, роби, як знаєш.

Житник зітхнув. Однак, на диво, після розмови він відчув полегшення. Інші мешканці Академії, здавалося, жили в сні, тоді як бібліотекар не потребував нічого, окрім стиглих фруктів, регулярного поповнення запасу облікових карток і можливості раз на місяць перестрибувати загорожу особистого звіринця Патриція[16]. Це дивовижним чином заспокоювало Житника.

— То в тебе з бананами все гаразд? — поцікавився Житник після чергової паузи.

— У-ук.

— Нікого не впускай, добре? Я думаю, це страх як важливо.

— У-ук.

— Чудово, — Житник устав і обтрусив коліна. Тоді він наблизив рот до замкової щілини й прошепотів: — Не довіряй нікому.

— У-ук.

У бібліотеці не панувала цілковита пітьма — від зімкнених рядів магічних книг линуло слабке октаринове сяйво, спричинене витоком чудотворної сили в місцевому окультному полі. Воно було достатньо яскравим, щоб освітити нагромадження полиць, якими перегородили двері.

Колишнього Патриція турботливо помістили в банку на столі бібліотекаря. Сам він, загорнувшись у ковдру й узявши Гава на коліна, умостився під ним.

Час від часу бібліотекар з'їдав банан.

Тим часом Житник накульгував гулкими коридорами Академії, рухаючись до своєї безпечної кімнати. Через те, що його вуха нервово вловлювали найтихіший звук у повітрі, він почув — на самому порозі сприйняття — ледь чутне схлипування.

Не надто звичний звук для Невидної академії. Пізно вночі в завішаних килимами коридорах між покоями старших чарівників чулося різне: хропіння, тихий дзвін склянок, немелодійний спів, часом лунав тріск і шипіння невдалого заклинання. Однак тихий плач був такою новизною, що Житник, сам того не усвідомлюючи, звернув у коридор, що вів до кімнат архіректора.

Двері були привідкриті. Переконуючи себе, що робити цього не варто, і приготувавшись до швидкої втечі, Житник зазирнув досередини.

Ринсвінд пильно придивився.

— Що це? — прошепотів він.

— Думаю, якийсь храм, — відповіла Коніна.

Ринсвінд стояв і продовжував дивитися вгору. Народ Аль Халі наштовхувався й відштовхувався від нього, утворюючи щось на кшталт людського броунівського руху.

«Храм», — подумав Ринсвінд.

Ну, він був великий і вражаючий, а архітектор використав усі можливі прийоми, щоб зробити його ще більшим, ніж він був насправді, аби переконати людей, які на нього дивляться, що вони вкрай малі, абсолютно пересічні й не мають такої кількості куполів. Це була одна з тих будівель, яку ви запам'ятаєте на все життя.

Ринсвінд вважав себе знавцем храмової архітектури, однак ці фрески на велетенських і дійсно разючих стінах над ним зовсім не нагадували релігійні. По-перше, учасники зображених сцен отримували задоволення. Майже немає сумніву, вони веселилися. Так, точно. Було б дивно, якби вони не отримували задоволення.

— Вони ж не танцюють? — запитав Ринсвінд, із відчаєм намагаючись не вірити власним очам. — Можливо, це якась акробатика?

Коніна глянула нагору, примружуючи очі від різкого, сліпучого сонячного світла.

— Навряд, — задумливо мовила вона.

Ринсвінд опам'ятався.

— Не думаю, що молодій дівчині варто дивитися на такі речі, — строго заявив він.

Коніна подарувала йому усмішку.

— А чарівникам, — сказала вона солодким голосом, — точно заборонено. По ідеї, це може тебе осліпити.

Ринсвінд знову поглянув догори, готуючись, якщо доведеться, ризикнути одним оком.

«Цього й слід було очікувати, — сказав він собі. — Інакшого вони просто не знають. Зарубіжні країни — це, ну, зарубіжні країни. Тут зовсім інші традиції».

Хоча деякі речі, вирішив він, вони роблять дуже подібно, однак ще з більшою винахідливістю і, судячи з усього, набагато частіше.

— Храмові фрески Аль Халі відомі далеко за межами міста, — сповістила Коніна, коли вони пробиралися крізь натовп дітей, які раз у раз пропонували продати Ринсвінду свої товари або намагалися познайомити його з привабливими родичками.

— Ну, це й не дивно, — погодився Ринсвінд. — Слухай, відвали, а? Ні, я не куплю це, чим би воно не було. Ні, я не хочу з нею знайомитися. І з ним. І з цим створінням теж, ти, мерзенний хлопчиську! Ану злізьте негайно!

Останній вереск стосувався групки дітей, які спокійнісінько їхали верхи на Багажі. Той терпляче плівся за Ринсвіндом і навіть не намагався їх скинути.

«Мабуть, його щось турбує», — подумав Ринсвінд і трохи підбадьорився.

— Як гадаєш, скільки людей на цьому континенті? — запитав він.

— Не знаю, — відповіла Коніна, не обертаючись. — Мільйон, мабуть.

— Якби я був обачніший, мене б тут не було, — з почуттям заявив Ринсвінд.

Вони пробули в Аль Халі, брамі в таємничий континент Хапонії, уже кілька годин. Ринсвінд починав страждати.

«У пристойному місті має бути хоч трохи туману, — подумав він, — а люди мають сидіти вдома, а не розгулювати днями на вулиці. Там не має бути цього всього піску й спеки. А що стосується вітру...»

Анк-Морпорк славився своїм запахом, настільки індивідуалізованим, що від нього плакали навіть найбрутальніші чоловіки. Зате в Аль Халі був вітер, що віяв із безкраїх просторів пустель і континентів поблизу Краю. Це був легенький вітерець, однак він ніколи не припинявся й інколи впливав на подорожніх так само, як терка для сиру на помідор. З часом вам починало здаватися, що він вже зняв із вас шкіру й починає скребти просто по нервах.

Чутливі ніздрі Коніни вловили ароматні послання з самого серця континенту — суміш нічної прохолоди пустель, смороду левів, компосту в джунглях та кишкових газів антилоп гну.

Ринсвінд, звісно, не відчув жодного з цих запахів. Пристосування — чудесна річ, і більшість морпоркців навряд чи почула б запах горіння матрацу на відстані всього кількох кроків від них.

— Куди далі? — поцікавився він. — Сподіваюся, подалі від вітру?

— Мій батько прожив певний час у Халі, розшукуючи Загублене Місто І, — сказала Коніна. — Здається, я пригадую, як він захоплено розповідав про «сук». Це щось типу базару.

— Думаю, нам варто просто піти й оглянути ятки з вживаними капелюхами, — запропонував Ринсвінд. — Бо ця вся ідея абсолютно...

— Сподіваюся, що там на нас нападуть. Мені це здається наймудрішим планом. Мій тато казав, що лиш небагато подорожніх, які увійшли в сук, змогли вибратися назад. Там розгулюють дійсно смертоносні типи.

Ринсвінд як слід обдумав почуту інформацію.

— Можеш повторити ще раз, будь ласка? — попросив він. — Після того, як ти сказала, що на нас мають напасти, у мене щось у вусі задзвеніло.

— Ну, ми ж хочемо зустрітися з кримінальним елементом?

— Не те щоб хочемо, — відповів Ринсвінд. — Я б сформулював це інакше.

— А як би ти сказав?

— Ну, гадаю, фраза «не хочемо» пасувала б краще.

— Але ж ти погодився, що ми мусимо знайти капелюх!

— Але не вмерти в процесі пошуку, — жалібно сказав Ринсвінд. — Це нікому не принесе користі. Ну точно не мені.

— Мій батько завжди казав, що смерть — лиш сон без сновидінь, — сказала Коніна.

— Ага, капелюх розповів мені те саме, — сказав Ринсвінд, плетучись за дівчиною, що зайшла у вузьку, переповнену вуличку між стінами, побіленими вапном. — Але мені здається, що після такого сну встати вранці набагато важче.

— Послухай, — сказала Коніна, — ризик невеликий, ти ж зі мною.

— Ага, а ти дочекатися не можеш чергової неприємності, — звинувачувально заявив Ринсвінд. Коніна завела їх у тінистий провулок. Їм на п'яти наступав почет з юних підприємців. — Це все стара-добра зпадковість.

— Просто замовкни й постарайся мати вигляд жертви, добре?

— Це в мене точно добре вийде, — погодився Ринсвінд, відбиваючись від одного особливо настійливого члена молодіжної Торгової палати. — Я чимало практикувався. Востаннє кажу, малий негіднику, я нікого не купуватиму!

16

Дотепер ще ніхто не насмілився запитати його, що він там поробляє. — Прим. авт.