Чаротворці

— Не хочуть зіпсувати товар, — зауважила Коніна.

Ринсвінд із жахом побачив, як капітан здався під тиском темних постатей, викрикуючи: «Зелений вогонь! Зелений вогонь!»

Ринсвінд позадкував. Він — явно не мастак у магії, але дотепер із стопроцентним успіхом залишався в живих і не хотів зіпсувати статистику. Тож тепер йому судилося навчитися плавати за той час, протягом якого він заглиблюватиметься в море. Варто спробувати.

— Чого ти чекаєш? Тікаймо, поки вони зайняті, — крикнув він Коніні.

— Мені потрібен меч, — заявила вона.

— За хвилину перед тобою їх буде аж забагато.

— Мені достатньо одного.

Ринсвінд копнув ногою Багаж.

— Пішли, — буркнув він. — Тобі доведеться багатенько пропливти.

Багаж із перебільшеною безтурботністю витягнув свої крихітні ніжки, повільно повернувся й всівся на палубу поруч із дівчиною.

— Зрадник! — звернувся Ринсвінд до його петель.

Битва, здавалося, вже завершилася. П'ятеро піратів піднялися східцями на кормову палубу, залишивши більшість товаришів розібратися з переможеною командою внизу. Ватажок скинув маску й кинув на Коніну швидкий, хтивий погляд. Тоді він повернувся й дещо довше ласо дивився на Ринсвінда.

— Це мантія, — швидко пояснив Ринсвінд. — І краще стережіться, бо я чарівник, — він глибоко вдихнув. — Лиш пальцем мене торкніться, і ви змусите мене пошкодувати, що ви це зробили. Я вас попередив.

— Чарівник? Чарівники не стають хорошими, сильними рабами. — Задумався ватажок.

— Маєте рацію, — підтвердив Ринсвінд. — Так що якщо ви зволите мене відпустити...

Ватажок знову повернувся до Коніни й подав сигнал одному з товаришів. Він вказав татуйованим великим пальцем у напрямку Ринсвінда.

— Не вбивай його занадто швидко. А взагалі... — він замовк і подарував Ринсвінду усмішку на всі тридцять два. — Можливо... Так. А чому б і ні? Чарівнику, ти співати вмієш?

— Напевно, зможу, — обережно відповів Ринсвінд. — А що?

— Можливо, ти саме той, хто потрібен серифу[13] для роботи в гаремі, — двійко піратів хихикнули.

— Це унікальна можливість, — продовжив ватажок, підбадьорений публічною підтримкою.

Ззаду пролунало ще кілька стриманіших схвальних вигуків.

Ринсвінд позадкував.

— Я так не думаю, — сказав він. — Але дякую за пропозицію. Просто я не створений для таких речей.

— Але тебе можна змінити, — сказав ватажок із блиском в очах. — Доволі легко.

— Заради Бога... — пробурмотіла Коніна.

Вона зиркнула на людей з обох боків від неї, а тоді її руки зарухалися. Той, кого вона проткнула ножицями, ймовірно, постраждав менше, ніж той, кого вона подряпала гребенем, враховуючи те місиво, на яке сталевий гребінь здатен перетворити обличчя. Нагнувшись, вона вхопила меч, який впустив один із переможених піратів, і кинулася на двох останніх загарбників.

Ватажок обернувся на крики й помітив позаду себе Багаж із відкритою кришкою. Аж раптом Ринсвінд врізався в нього, і пірат полетів донизу, у те забуття, що чекало на нього в багатовимірних глибинах скрині.

Крик ватажка раптово обірвався.

Тоді пролунало клацання, подібне на звук засувів на воротах у пекло.

Ринсвінд позадкував, сильно тремтячи.

— Унікальна можливість, — пробурмотів він під ніс, лише зараз зрозумівши, що малося на увазі.

Принаймні він отримав унікальну можливість спостерігати за тим, як б'ється Коніна. Небагатьом такий шанс випадав двічі.

Спочатку її супротивники насміхалися над нерозсудливістю худенької молодої дівчини, яка нападала на них, але потім, опинившись у центрі блискучої сталі, що зменшувався, швидко пережили різноманітні стадії здивування, сумніву, стурбованості й ницого жаху, від якого слова застрягають у горлянці.

Від останнього ватажкового охоронця Коніна позбулася за допомогою пари випадів, від яких у Ринсвінда засльозилися очі, і, зітхнувши, перестрибнула через поручень на головну палубу. На роздратування чарівника, Багаж рушив за нею і пом'якшив падіння, тяжко гепнувшись на одного з работорговців, чим лише посилив паніку, що раптово охопила загарбників. Доволі зле, коли гарненька дівчина в білій суконці в квіточки завдає вам смертельно точні й надзвичайно жорстокі удари; однак ще гірше для чоловічого самолюбства — бути збитим і покусаним дорожнім аксесуаром. Крім того, це погано впливає на здоров'я.

Ринсвінд зиркнув через поручень.

— Позер, — буркнув він.

Метальний ніж відколов шматочок дерева біля його підборіддя й рикошетом пролетів повз вухо. Відчувши раптовий пекучий біль, чарівник схопився за рану і якусь мить нажахано дивився на кров, перш ніж знепритомніти. Не можна сказати, що Ринсвінд не витримував вигляду крові, просто його засмучувало дивитися на власну.

Ринок на Саторській площі, широкому просторі, покритому бруківкою, за чорними воротами Академії кишів і процвітав.

Казали, що в Анк-Морпорку продається все, окрім пива і жінок, які просто здаються на прокат. Більшість товару можна було знайти на Саторському ринку, який збільшувався з року в рік, ятка за яткою, аж доки останні вперлися в древні камені самої Академії. Її стіни виявилися дуже зручними, щоб виставляти на них рулони тканини та полиці з амулетами.

Ніхто не помітив, як ворота гойднулися. Однак із Академії викотилася тиша, розповсюджуючись галасливою, переповненою площею, неначе перші свіжі хвильки припливу, що просочуються в огидне болото. Насправді це не була справжня тиша, радше несамовите ревіння антишуму. Тиша — не протилежність звуку, а його відсутність. Це ж був звук, що лежить по той бік тиші, антишум, примарні децибели якого приглушили галас ринку, наче накинута оксамитова хустина.

Юрба дико озиралася, розтуляючи роти, наче золоті рибки, і майже з таким самим успіхом. Усі голови повернулися в напрямку воріт.

Звідти плинуло ще щось, окрім какофонії безголосся. Ятки, розташовані біля відчинених воріт, поповзли бруківкою, гублячи товар. Їхні власники кинулися в різні боки, коли прилавки вдарилися в передні ряди й непохитно рушили далі, нагромаджуючись один на одному, доки не утворили широку смугу абсолютно порожнього простору, що простягнулась аж до країв площі.

Ардротій Довгокостур, постачальник пиріжків «з перчинкою», виглянув з-за уламків своєї ятки саме вчасно, щоб побачити появу чарівників.

Він непогано знав чарівників — принаймні дотепер йому так здавалося. Це були неуважні старигані, по-своєму нешкідливі, їхнє вбрання нагадувало оббивку старезних диванів, а самі вони були ласі до будь-яких товарів за зниженою ціною через їхній поважний вік або надмірну індивідуальність, з якою навряд чи могла примиритися обережна домогосподиня.

Однак ці чарівники були чимось новим для Ардротія. Вони вийшли на Саторську площу, наче були її власниками. З-під їхніх ніг вилітали крихітні блакитні іскри. Крім цього, вони якимось чином стали вищими.

Можливо, це просто через те, як саме вони себе поводили.

Так, річ у цьому...

В Ардротія була крихта гену магії, і тепер, коли чарівники простували площею, той сповістив йому, що найкраще для його здоров'я буде спакувати всі ножі та леза в невеликий мішок і забратися з міста впродовж найближчих десяти хвилин.

Останній із групи чарівників відстав від колег і зневажливо оглянув площу.

— Колись тут були фонтани, — мовив він. — Ану, люди, розійдіться!

Купці переглянулися. Чарівники завжди говорили владним голосом, цього слід було очікувати. Однак цей дійшов до краю, який ніхто не чув дотепер. У ньому вчувалися стиснуті кулаки.

Погляд Ардротія звернувся вбік. Здіймаючись над руїнами ятки зі зацукреними морськими зірками та молюсками, наче янгол помсти, витрушуючи молюсків із бороди та відпльовуючись від оцту, вивищувався Міскін Кобл, який, казали, міг відкривати устриць однією рукою. Роки відривання мушель від скель і боротьби з велетенськими молюсками в Анкській бухті наділили його фізичною міццю, яка зазвичай асоціюється з тектонічними плитами. Він не вставав, а радше розгинався вгору.

13

«Serif» — друкарський термін, який Пратчетт жартома використовує заміть каліфа. — Прим. ред.