Чаротворці

Щось торкнулося його голови. Він закричав.

— Зупини це! — крикнув Кардінґ поверх шуму. — І надягни капелюх нормально! Прояви хоч трохи гідності!

— Чому ж ти тоді теж під столом? — кисло відізвався Житник.

— Ми повинні схопитися за цю можливість!

— Що, як за костур?

— Йди за мною!

Житник виліз у сліпучий, жахливо сліпучий новий світ.

Зникли грубі кам'яні стіни. Зникли темні крокви, домівка сов. Зникла підлога з її візерунком чорно-білих плиток, що бентежили зір.

Зникли й невеликі вікна, розташовані високо угорі, вкриті шляхетним нальотом старезного жиру. Вперше за всю історію до зали струмувало чисте світло.

Чарівники витріщалися один на одного з роззявленими ротами, і те, що вони побачили, було не тим, що, як здавалося, вони бачили завжди. Невблаганні промені перетворили багату золоту вишивку на запорошену позолоту, виставили розкішну тканину як сильно заплямований і потертий оксамит, перетворили розкішні, гладенькі бороди на заплутані клубки в нікотинових плямах, викрили розкішні діаманти як доволі поганеньке анкське каміння. Яскраве світло мацало й досліджувало, відмітаючи вбік затишні тіні.

І, як довелося визнати Житнику, те, що залишилося, не вселяло довіри. Він раптом гостро усвідомив, що під мантією — рваною, сильно вицвілою мантією, прогризеною в місцях, до яких змогли дістатися миші — на ньому досі були його кімнатні капці.

Тепер зала майже цілком складалася зі скла. Там, де не було скла, іскрився мармур. Усе мало такий розкішний вигляд, що Житник відчув себе недостойним цього місця.

Він обернувся до Кардінґа й побачив, що його побратим-чарівник дивиться на Койна зі зачаруванням.

На обличчях більшості чарівників також застиг подібний вираз. Чарівники, яких не приваблює сила — не істинні чарівники, а це була справжня сила. Костур зачарував їх, як кобр.

Кардінґ простягнув руку, щоб доторкнутися до плеча хлопчика, але подумав, що краще цього не робити.

— Дивовижно, — сказав він натомість.

Він обернувся до гурту чарівників і підняв руки.

— Браття мої, серед нас з'явився надзвичайно могутній чарівник! — проголосив він.

Житник смикнув його за мантію.

— Він же тебе ледь не вбив, — прошипів він.

Кардінґ його проігнорував.

— І я пропоную... — ковтнув він. — Я пропоную обрати його архіректором!

На кілька секунд запанувала тиша, яку перервав вибух оплесків і крики незгоди. У задніх рядах натовпу затіяли кілька суперечок. Чарівники попереду не виявляли такої готовності заперечувати. Вони бачили усмішку на обличчі Койна — осяйну й холодну, немов посмішка на обличчі місяця.

У натовпі відбулося якесь сум'яття, і вперед протиснувся старший чарівник.

Житник впізнав Овіна Гакардлі, чарівника сьомого рівня, викладача Закону. Він був червоний від гніву — там, де не побілів від люті. Коли він заговорив, його слова пройняли повітря, як ножі, сухі, як кущі, хрусткі, як печиво.

— Ви збожеволіли? — запитав він. — Лише чарівник восьмого рівня може стати архіректором! І його повинні обрати інші старші чарівники на урочистих зборах! (Звісно, під належним управлінням богів). Це Закон! (До такого додуматися!)

Гакардлі роками вивчав Закон, а оскільки магія — двосторонній процес, вона залишила на ньому свій відбиток; він здавався крихким, наче сирна паличка, а сухість сфери його зацікавлень наділила його вмінням вимовляти розділові знаки.

Він стояв, тремтячи від обурення, і раптом усвідомив, що швидко опиняється на самоті. По суті, Гакардлі став центром порожнього кола, що постійно збільшувалося. Його оточували чарівники, які відчували раптову готовність присягнутися, що ніколи в житті його не бачили.

Койн підняв костур.

Гакардлі застережливо помахав пальцем.

— Ви мене не налякаєте, юначе, — гаркнув він. — Може, ви й талановиті, однак лише таланту недостатньо. Є багато інших якостей, необхідних видатному чарівникові. Здатність до управління, наприклад, мудрість, і...

Койн опустив костур.

— Закон стосується всіх чарівників, правда ж? — запитав він.

— Безумовно! Його розробили...

— Але я не чарівник, пане Гакардлі.

Чарівник завагався.

— О, — мовив він і завагався знову. — Влучне зауваження.

— Але я чудово усвідомлюю важливість мудрості, передбачливості й хорошої поради. І я вважатиму за честь, якщо ви зволите надати мені цей цінний товар. Мені цікаво, наприклад, чому чарівники не керують світом?

— Що?

— Це просте питання. У цій залі... — частку секунди губи Койна беззвучно ворушилися, — чотириста сімдесят два чарівники, досвідчених у найтоншому з усіх мистецтві. Однак усе, над чим ви пануєте — кілька акрів із доволі примітивними архітектурними спорудами. Чому ж так?

Старші чарівники обмінялися промовистими поглядами.

— Так може здатися, — зрештою погодився Гакардлі, — але, дитя моє, у нас є володіння й поза межами знань тимчасових правителів, — його очі блиснули. — Безумовно, магія може завести розум у внутрішні пейзажі таємничих...

— Так, так — нетерпеливився Койн. — Однак Академія оточена доволі масивними стінами. Чому?

Кардінґ пробіг язиком по губах. Неймовірно. Цей хлопчина висловлював його думки.

— Ви сперечаєтеся через силу, — солодко мовив Койн, — однак для жителів поза межами цих стін — людей, які вивозять нечистоти, або звичайних купців — хіба велика різниця між чарівником високого рівня й звичайнісіньким фокусником?

Гакардлі витріщився на нього в цілковитому здивуванні.

— Дитино, ця різниця очевидна навіть найпосереднішим міщанам, — сказав він. — Самі мантії і їхнє оздоблення...

— А, — мовив Койн. — Мантії й оздоблення. Звичайно.

У залі запанувала коротка, важка й задумлива тиша.

— Мені здається, — зрештою виголосив Койн, — що чарівники керують лише чарівниками. Хто ж панує ззовні?

— Що стосується міста, то це Патрицій, лорд Ветінарі, — обережно повідомив Кардінґ.

— І що, він чесний і справедливий правитель?

Кардінґ задумався. Казали, що він мав відмінну шпигунську мережу.

— Я б сказав, — обережно мовив він, — що він нечесний і несправедливий, але досконало безпристрасний. Патрицій нечесний і несправедливий зі всіма, без усіляких упереджень.

— І вас це задовольняє? — запитав Койн.

Кардінґ намагався уникнути погляду Гакардлі.

— Суть не в тому, задовольняє нас це чи ні, — сказав він. — Припускаю, ми про це не сильно задумувалися. Розумієш, істинне покликання чарівника...

— То це правда, що мудреці дозволяють керувати собою таким чином?

— Звісно, ні! Не будь дурним! — гаркнув Кардінґ. — Ми лише терпимо. У цьому й полягає вся мудрість, ти пізнаєш це, коли виростеш, справа в тім, що треба вичекати правильний момент...

— А де Патрицій? Я б хотів із ним зустрітися.

— Звичайно, про це можна домовитися, — сказав Кардінґ. — Патрицій завжди люб'язно погоджується на аудієнцію з чарівниками...

— А на цей раз я погоджуюся на аудієнцію з ним, — заявив Койн. — Йому пора дізнатися, що чарівники вже достатньо вичікували потрібного моменту. Відійдіть, будь ласка.

І він навів костур на ціль.

Тимчасовий правитель просторого міста Анк-Морпорк сидів у кріслі біля підніжжя сходів, що вели до трону, намагаючись віднайти у звітах хоч якісь ознаки здорового глузду. Трон пустував понад дві тисячі років, з часів смерті останнього представника королівської династії Анка. Легенда розповідає, що коли-небудь у місті знову з'явиться король, і продовжує описами магічних мечів, родимок у формі полуниці та подібних речей, про які зазвичай балакають у легендах.

По суті, єдине, що справді вимагалося від спадкоємця — здатність залишатися живим після виявлення будь-яких магічних мечів чи родимих плям. Останні двадцять віків містом керували найбільші купецькі сім'ї Анка, а вони були готові відмовитися від влади так само охоче, як звичайний молюск — позбутися своєї мушлі.

Чинний Патрицій, голова надзвичайно багатої та могутньої сім'ї Ветінарі, був високим, худим і холоднокровним, як мертвий пінгвін. Лише погляду на нього достатньо, щоб припустити, що він — із тих людей, які тримають вдома білих котів і, ліниво погладжуючи їх, засуджують людей до смерті у водоймі з піраньями. Для надійності ви могли б припустити, що той колекціонує рідкісну тонку порцеляну й крутить її у своїх блакитно-білих пальцях, поки з глибин підземель долинає відлуння віддалених криків. Ви б не здивувалися, якби він полюбляв слово «витончений» і мав тонкі губи. Патрицій мав вигляд людини, яка моргає настільки рідко, що ця подія варта червоної позначки в календарі.