Щоденники Ієрихар. Ваза

Таке перетворення я проходив лише раз, ні, два рази, там, удома, на нашій рідній Емліонії, то було тренувальне перетворення. Наш учитель, Омірянамас, після теоретичних уроків запропонував спробувати здійснити це практично, ану ж бо колись згодиться на далекій незнаній планеті, там, десь на окраїні Всесвіту, куди ми збиралися летіти. «Справді згодилося», — подумав я і відчув, що ми таки всемогутні.

На якийсь момент після перетворення я заціпенів, а потім знову відчув себе живою істотою, але в новій дивній іпостасі.

Переслідувачі ввірвалися до квартири — троє, четвертий, очевидно, лишився стояти біля дверей. Кинулися насамперед до кімнати — той, лисий здоровань в окулярах, приземкуватий міцняк Колян і схожий на сухорлявого мисливського пса третій, прізвисько якого було Бариш. Вони спинилися, бо ж нікого не побачили. Обличчя їхні були геть спантеличені.

— Блін, де ж він? — верескнув Бариш.

— Вилазь, суко, — сказав Колян. Він наблизився до шафи, обережно, стискаючи в руці великого автоматичного пістолета.

Рвонув дверцята, які видали жахливий скрип, але, звісно, нікого не побачив. Колян став викидати з шафи жіночі сукні, кофточки, пальта.

— Його тут немає, — здивовано констатував.

— Де ж він? — з погрозою, звернутою невідомо до кого, спитав Лисий.

Вони зазирнули під стіл, підняли основу дивана, вибігли на балкон. Потім Бариш кинувся в інші частини квартири — там, напевне (я вже знав, яка будова подібних квартир), знаходилося те, що вони називають ванною, туалетом, кухнею. За ним кинувся і Колян. Лисий залишився стояти й уважно оглядав кімнату. Він щосили намагався збагнути: куди ж я подівся? Підійшов до вікна, розчинив його і поглянув униз. Похитав головою, вилаявся, знову оглянув помешкання. Я бачив усім своїм тілом, котре тепер було вазою, як з’явилися зморшки на його плескатому, схожому на квадрат, чолі, як недобре, люто примружилися вирячені зеленкуваті очі. Це був погляд швидше не людини, а звіра, що упустив здобич, але ще сподівається її віднайти, винюхує.

Повернулися назад ті, двоє. Колян став якраз навпроти стола, широко розставивши ноги — звичка у нього була так стояти. Ставав схожим на розкарячкувате дерево.

— Його ніде нема, — сказав він. — Куди він міг подітися?

— Я над цим якраз думаю, — відповів Лисий.

— Може, кинувся вниз? — висловив припущення Бариш.

— Я вже дивився, — сказав Лисий. — Його внизу не видно. Труп лежав би, сьомий поверх, блін.

— То де він? Випарувався? — зло кинув Колян.

Він ковзнув поглядом по столу. Я внутрішньо зіщулився. Мені навіть здалося, що кришталь, з якого тепер складалося моє тіло, жалібно забринів. І це бриніння, цей звук вони могли почути.

— Що це? — насторожився Лисий.

Невже вони от-от розгадають мою таємницю? Але ж вони вважають мене людиною... А люди можуть у щось там перетворюватися хіба в казках — їхніх дивних і неправдоподібних історіях.

Я напружився і послав до голови Лисого імпульс, яким наказував йому забути попередню думку чи думки, якщо вони з’явилися і стосувалися мене. Це був метод негайного психосилового стирання інформації.

— Фігня якась, — сказав Колян. — Куди він міг подітися? Не випарувався ж...

— Може, він в іншу квартиру заскочив? — висловив припущення Бариш. — Або нагору побіг.

— Я точно бачив, що він сюди забігав. — Лисий явно нервував. — Пішли. Щось мені все це не подобається. Чимось тут не тим пахне.

— А як же наказ шефа? — у голосі Коляна просочувався страх.

— Зараз, блін, обмізкуємо, що скажемо цьому хрінові, — гаркнув Лисий і першим рушив до виходу з квартири, здається, він і справді прагнув щошвидше утекти звідси.

Вони пішли. Справді пішли. Зникли назовсім, отож, я врятований? Я чув, як навіть пововтузилися біля дверей, мабуть, спробували поставити їх на місце. Як Бариш огризнувся до когось, щоб той проходив і не витріщався, бо може схопити по мордасах, а то й гірше. Як чорно лаявся Колян, а Лисий сказав, що хрін з ними, дверима, хто там шукати буде, очевидно, малося на увазі їх, нападників...

Нарешті все стихло. Я ще виждав трохи, може, навіть хвилин п’ять земних. Тоді взявся відновлювати формулу повернення — спочатку, звісно, в людську оболонку, моє попереднє людське тіло, бо так простіше відновитися, до того ж у справжній своїй оболонці я міг, звісно, навіть вилітати у вікно, але хтозна, як би реагували ті, хто міг мене побачити. Щоправда, на мене у людському тілі могли чатувати десь унизу, при виході з будинку ті четверо, а може, й один з них. Зрештою, я можу вибратися на дах будинку, а вже звідти миттєво перенестися простором до того місця, де чекає мене моя Елісмір.

Я відтворив усю формулу, замкнув її в уяві в коло, як мене вчили, але нічого не трапилося. Ніякого перетворення, відтворення, нічого. Тільки знову ледь чутно забринів кришталь. Мені навіть здалося, що то бринить не тіло моєї теперішньої оболонки — вази, а кришталь із тієї, що стояла поруч.

«Чому не відбулося перетворення?» — запитав я себе. Наказав собі не панікувати.

Спробувати відтворити заповітну формулу ще раз — спокійно, послідовно, крок за кроком. Я спробував знову перетворитися — тепер в емліона.

Формула, звичайно, була складною, включала в себе й найвищу математику, і надорганічний та органічний синтез, зашифрований також у формули й рівняння, і те, що в нас називають великою космічною науковою магією, і, нарешті, з’єднувальний ланцюжок, своєрідну суміш надчутливих вибухових речовин, до яких додавалися поетичні й філософські сентенції. Присутність останніх у формулі відтворення чи повернення (називали, як кому більше подобалося) у мене, відверто кажучи, викликала подив, але Вчитель пояснив, що саме вони чомусь і були тією ланкою, яка, власне, й зробила цю формулу Великою Всемогутньою Формулою повернення. Вчений, здається, його звали Портданніор Мартвердуревс, який здогадався, чого не вистачає Формулі, аби вона запрацювала, отримав Найвищу Міжгалактичну Відзнаку імені Оргема Великого.

Я відтворював формулу і раптом, десь вже у другій половині, на місці, де хімія поєднувалася з одним із елементів Великої космічної магії, збагнув, що не можу пригадати, як з’єднується одна з органічних сполук із математичним записом магічної трансцендентальної речовини. Тієї, яка повинна була започатковувати, розпочинати наступну уявну реакцію, важливу для продовження ланцюжка реакцій — невидимих, але таких, що існували у надвищій реальності. Обриси тих цифр у якомусь там ступені в поєднанні зі знаками ніби й поставали, і в той же час розпливалися.

«Що ж це таке?» — спитав я себе.

Відповіді не було. Ще кілька зусиль, кілька спроб, кілька комбінацій переставляння цифр і знаків (у земному, звісно, сприйнятті, бо по-нашому це називається інакше)... І я зрозумів, що пригадати не можу, що десь-таки помилився, щось забув. Але чому? Адже це неможливо. Пам’ять у мене абсолютно досконала і виключає випадання будь-якої ланки минулої набутої інформації. Тоді чому?

«Тоді чому?» — повторив я подумки.

Утім, подумки я й міг лише повторити. Ні по-земному, ні нечутними для людського вуха звуками емліонської мови я промовляти не міг.

Відповіді знову ж таки не отримав. І раптом я виразно почув голос Учителя Омірянамаса: «Правило застосування формули повернення дев’яте, передостаннє: під час тимчасового перебування в іншій оболонці категорично забороняються дії, які можуть спричинити психосоматичні реакції у вашому справжньому тілі, що в той момент перебуватиме у надвищій незримій субстанції». Дії? Якої дії?..

Але ж я не порушив цього правила. Ніякої дії я не вчинив, нічого не зробив, що б спричинило психосоматичну реакцію. Гарячково прокрутив час — від мого перетворення у вазу до того, як я став пригадувати формулу повернення. І тут мене накрило гарячою хвилею, я навіть відчув, як ледь-ледь почав плавитися кришталь.

Я наказав зупинитися цьому процесу. І тут же зрозумів: так, я порушив дев’яте правило. Порушив, коли наказував Лисому забути думку чи думки, які могли в нього з’явитися. Коли стирав їх у його мозку. Тоді я врятував собі життя, тоді я боявся, що вони звернуть увагу на те, що на столі не одна, а дві однакові, геть однаковісінькі вази, що це викличе підозру. Я злякався, хоча вони не знали, що я можу перетворюватися в інші тіла, інші предмети, вони взагалі вважали мене людиною, шпигуном фірми-конкурента. Виходить, мені властиве те, що є одним з визначальних факторів існування людини — інстинкт самозбереження. Я, отже, надто глибоко занурився у перетворення в людину, в ту істоту, що мала проникнути до фірми (і таки проникла), котра таємно виробляла страхітливу техно-біологічну зброю і торгувала страшними небезпечними для тутешніх мешканців речовинами.