Страница 1 из 28
Володимир Лис
Щоденники Ієрихар. Ваза
Щоденники Ієрихар
Роман
Розділ перший
Світлана Ігорівна
Сьогодні вночі до мене прийшла Іринка. Розбудила — я відчула спершу її подих — притулилася і стала мене обціловувати.
— Що з тобою, Ірусю?
— Мені страшно, мамо.
Її таке рідне, пахуче тільце тремтіло. Дрібно-дрібно. Наче маленький листочок на вітрі, на самотньому дереві. Так подумала трохи пізніше, коли вона заспокоїлася. А спочатку спитала:
— Що сталося, маленька? Чого тобі страшно?
І донька стала розповідати — гарячково, пошепки — що прокинулася і побачила, як у вікно зазирає зірка. Велика блакитна зірка. Що та зірка раптом наче почала рости. Наближатися. Що у неї, Ірочки, невідь-звідки виникло відчуття — ця зірка стане такою великою, що поглине її. Або схопить у свої холодні обійми.
— Схопить чим? — Я мимоволі посміхнулася.
— Може, руками, — цілком серйозно сказала Іринка. — Не смійся, мені так здалося.
— Я не сміюся.
— Може, променями, — сказала моя страхопудка.
Я обняла доньку, пригорнула. Маленька моя і беззахисна. Тільце худеньке, про таких кажуть — аж ребра світяться.
— У тебе світяться ребра, — посміхнулася я. — Справді. Бачиш, у кімнаті посвітлішало.
— У тебе теж. — Іринка навіть полоскотала мій бік і тихенько-тихенько засміялася. Чи мені здалося?
Моя наймолодша донька має привілей — звертатися до мене на «ти». За це звертання мені досі періодично дорікає Петрова мати.
— У селі діти так не кажуть батькам, — ось її залізний аргумент.
— Мамо, а коли повернеться тато? — повертає мене до дійсності Іринка.
— Завтра. Тобто, вже сьогодні. Вранці.
— Знову п’яний?
— П’яний? Чому п’яний? — обурююся я. — Він поїхав до дядька Павла на храмове свято.
— Храмове свято... О-о-о, — голос у Іринки мрійливо-сонний. — У нашому селі більше так ніхто не каже. Тільки ти.
— А як кажуть? — розгублююся я.
— Празник.
— Спи вже, філологине...
— Філо... ло... ло...
Іринка кошеням тулиться до мене. Я гладжу її по голові. Вона справді незабаром засинає під моєю рукою. Мені ж не спиться. Після години чи скільки там боротьби з безсонням тихенько відсуваюся від доньки і встаю.
Надворі доволі прохолодно. Майже кінець серпня. Кутаюся в халата, якого накинула наопашки, дивлюся на зоряне (де-не-де хмари) небо. Цікаво, яка ж це зірка так налякала Іринку? Ось ця, велика? Здається, це Венера. Ранкова зірка. Чи навпаки, вечірня?
Зненацька приходить думка — я маленька піщинка. Піщинка перед безмежжям Космосу. Маленька сільська вчителька. Філологиня. Господи, хоч би справді нічого не трапилося з Петром. Місяць тому, на другий день після Петра й Павла, в нього, здається, були перші ознаки білої гарячки. Як він тоді мучився!
Він просив мене поїхати на те свято — Спаса, Преображення Господнє — до свого двоюрідного дядька. Сердився, що я відмовилася. Крім того, родичі ці далекі, казала я.
— Які ж то далекі родичі... Він запрошував...
— Тобі аби випити..
— Ти хочеш сказати, що я алкоголік?
— Нічого я не хочу сказати.
— Раніше ти не відмовлялася йти кудись зі мною.
— Я не відмовляюсь і тепер ходити.
— А їхати?
— Сьогодні — не хочу.
Ось така розмова. Як каже наш фізкультурник, Андрій Филимонович, кінець абзацу.
Враз я відчуваю, як одна із зірок справді починає ніби наближатися.
«Ну от іще», — кажу я собі подумки.
У мене теж біла гарячка. Зовсім біла. Посеред темної серпневої ночі. Як же мені було тоскно серед цієї ночі та цього безсоння. Мале порося Іринка. Розбудила, а сама спить.
Не вранці, а опівдні, після триденного гостювання (каже, що заїхав ще до одного родича) повернувся мій чоловік. Я дивилася на його пом’яте обличчя, сутулу постать (нащо він згинається?), синяк під оком.
«Ось що лишилося від твого красивого чоловіка», — казав хтось мені.
«Він ще не пропащий», — заперечила я тому невидимцю. Але хтось заморозив мою душу.
— Будеш лаятися? — спитав Петро.
Я мовчала. Не було ні сліз, ні роздратування, ні бажання докоряти.
— Чого ти мовчиш? — сказав мій чоловік. — Вже ліпше свари. Обзивай п’янюгою.
— Ти з кимсь мене переплутав, — сказала я.
— Переплутав?
— П’янюгою я тебе ніколи не обзивала.
Я обминула його і вийшла на двір. Біля тину стояв Ігор. Я не посміла підійти до сина. Вже за хлівом подумала, що, може, треба було поїхати з Петром на те свято. Повернулися б якщо не того ж дня ввечері, то наступного. І пити стільки я би не дозволила. Подумала, що десь я його навіть розумію.
Він таки був добрим трактористом. А відколи розікрали, розібрали колгосп — не може знайти собі місця. Город — то не його. Роботи в селі нема. Поїздки до Польщі з контрабандним спиртом закінчилися депортацією. Трохи заробляє, продаючи гриби та ягоди. От і все. Правда, є і моя зарплата. Але Петро... Після тієї спроби поїздки на заробітки до Росії, яка закінчилася пограбуванням у поїзді й побиттям, я зареклася кудись його відпускати.
— Мамо!
Я озирнулася. Дивно, що не чула, як Ігор підійшов. Обличчя сина сіпнулося, він дивився на мене з мукою.
— Що, Ігорьочку?
— Ви... ви... с-сварили тата?
— Ні. Хіба це допоможе?
Син якийсь час мовчить. Кривиться його рот.
— Ско... ско... ско...
Ігор заїкається, так завжди, коли він хоч трошки хвилюється. Завжди, Боже мій...
І раптом я розумію, що він хоче сказати: скоро осінь.
— Так, скоро осінь, — кажу і я.
Сьогодні — День незалежності. Прийшла Ніна, дружина голови сільради, та сказала, що під вечір збираємося біля озера. Відзначати свято.
— Що з мене? — спитала я. — Може, я зроблю салат?
— Принесеш малосольних огірочків. Свою знамениту імітацію.
Моя знаменита імітація — це розрізати огірки на шматочки, опустити у легко просолену воду на десять хвилин, у воду додати трішки хрону й вишневого листя (попередньо, ще перед тим як солити), кропу, вчасно вийняти огірки, а тоді присипати їх дрібно порізаним часником. І дати постояти трохи. Справді, за смаком схожі на малосольні. Причому, саме так смачно виходить тільки в мене. Та ж Ніна і дехто з нашої компанії пробували робити за моїм рецептом — смак чомусь не той. Пропорції? Не знаю. Мій фірмовий секрет...
Наша компанія! Я працюю у Загорянах вже двадцять чотири роки, наступного року (жах!) ювілей буде — чверть століття — а увійшла до так званої загорянської еліти років дев’ять чи десять тому. Заважала сором’язливість чи те, що вийшла заміж за звичайного сільського хлопця, тракториста... Мабуть, і те, й інше.
— Я принесу огірки, — сказала Ніні.
— Ти наче... Що трапилося?
— Нічого.
— З Петром? Я бачила, що він вчора... Ні, позавчора... Повертався...
— Ні-ні. Нічого. Все добре. Тільки... Осінь наближається.
— Осінь? — Ніна здивовано дивиться на мене. — Нам, подруго, ще далеко до осені.
— Я про справжню осінь. Он вона вже стоїть за ворітьми.
— Та ти поетеса, Світлячок.
Світлячок... Колись мене так називав мій однокурсник, Віталик, до якого я була байдужою. Чи все-таки щось мала? Господи, про що це я?
Ніна пішла, а я раптом побачила, як до воріт наближається — ні, не осінь, а циганка. Стара, розпатлана, з великою барвистою хусткою на плечах. Я йду їй назустріч.
Вона просить води, якоїсь їжі. Я виношу кварту води і шматок хліба з салом та помідором. Циганка жадібно п’є, дякує, тоді каже, що хоче поворожити.