Страница 23 из 28
Невже я залишуся вазою? Але ж це неможливо. Який сенс у тому, щоби прилетіти на цю планету, на забуту Творцем окраїну Всесвіту, подолати бінсільйони світлових років, щоби навіки лишитися звичайним, хай і мислячим предметом на столі в одній людській оселі, поруч з неживою, не мислячою, створеною людськими руками справжньою вазою?..
«Невже я залишуся вазою?» — повторив я запитання.
І зрозумів — залишуся. Залишуся — якщо якимось чином не зв’яжуся з коханою Елісмір, зі своїми, які можуть мене-вазу забрати, вивезти звідси, спробувати відтворити мою тілесну сутність як емліона побічною надможливою дією, яка була передбачена в законі перетворення.
Але як зв’язатися з Елісмір?
2
Вони прийшли під вечір, господарі цієї людської оселі. Спочатку я почув здивований наполоханий голос, потім побачив невисоку жінку, за земними мірками, років сорока п’яти-п’ятдесяти. Вона була не надто вродлива, в руках тримала дві наповненої чимось сумки, які при вході до кімнати гепнулися на підлогу. Стала тривожно озирати помешкання. Кинулася до шафи, коли там щось пошукала, обличчя її з тривожного стало здивовано щасливим.
Потім вийшла за двері, і я почув, як вона набирає номер, говорить з кимось по телефону. Каже, що прийшла додому, застала виламані двері, думала, пограбування, але ж ні, нічого не взято, в шафі трохи поперевертали, але, слава Богу, й речі, й гроші на місці, лежало там у кофтині кілька сотень на «чорний день».
— Може, ти маєш рацію, — казала вона. — Щось більше шукали, нащо їм моя дрібнота? Та яке там золото, звідки йому в мене узятися? Один кулон, та й той ношу із собою. Вітін ланцюжок? Та викинула я його, ти ж знаєш, я все викинула, що він не забрав. Може, й дурна, яка вже є... Певне, помилилися адресою. Я теж так подумала...
Потім вона пішла на кухню, мабуть, готувати вечерю. Через якийсь час з’явилася невисока худорлява дівчинка років чотирнадцяти-п’ятнадцяти. Спочатку я теж почув її голосок, високий, здивований:
— Мамо, ти вдома? Нас що, пограбували?
Коли дівчинка зазирнула до кімнати, через кілька хвилин сталося те, що й мало статися. Вона наблизилась до столу і помітила мене. Я бачив, як розплющилися її досить виразні світло-сірі оченята, коли вона стала розглядати другу вазу, точнісінько таку, як та, що стояла поряд. Аж нахилилася, озираючи.
— Мамо, ти купила ще одну вазу? — гукнула здивовано дівчинка. — Навіщо?
Мама постала в дверях за кілька секунд. Дивилася нерозуміюче, у неї знову в погляді, навіть в усій поставі проклюнулася тривога.
— Вазу? Яку вазу?
— А ось цю. Геть така сама. Ти що, комусь подарунок вирішила зробити?
— Подарунок? Ні. Звідки вона взялася? Нічого не розумію.
Мати зайшла до кімнати і спинилася. Я побачив, як розширюються її очі, майже так само, як хвилину чи дві тому, очі доньки. Вона також наблизилася до столу і стала роздивлятися на мене. В її очах виростав і, здавалося, поставав безмежним страх.
— Але звідки?..
Так вони стояли чимало часу — обидві здивовані й розгублені. Я раптом злякався, що їм спаде на думку викинути цю нову вазу, себто мене. На смітник, просто за вікно. Я навіть уявив, як я падаю і розбиваюся на друзки. Маленькі шматочки кришталю. Чи зможу я тоді взагалі відтворитися? Гострий біль пронизав усе моє нове тіло.
Я напружився, зібрав усю свою волю і психічну енергію й наказав їй заблокувати думку в мозку цих істот, якщо така з’явилася, позбутися цієї нової вази. Не знаю чому, але мені до того, як я вирішу проблему з формулою повернення, захотілося лишитися саме в цій квартирі, на цьому столі.
— Софійко, що ж сталося? Хтось виламує двері, щоб занести нам вазу, точнісінько таку, яка вже була в нас? — почув я розгублений голос старшої. — Донечко, я таки нічого не розумію. Що будемо робити?
— Я, мамо, також... У мене почала дуже боліти голова, — сказала Софійка. — А в тебе?
— І в мене, — сказала мати.
Раптом вона стрепенулася, обличчя її осяяла усмішка. Наче вона щось пригадала.
— Давай... Давай не будемо гадати. Стоїть, то хай і стоїть.
«Отже, моє бажання спрацювало», — подумалося мені.
Тут я злякався. Адже я знову втрутився в існування цих істот. Як же тоді з формулою повернення? Наказав собі розслабитися. Уявив себе на нашому зорельоті серед космічного безгоміння, безмежжя зірок. Поруч зі мною в уяві постала Елісмір. Цього вечора я мав черговий раз вийти на зв’язок. А ще через кілька земних днів ми мали вирішити, що робити з цією проклятою фірмою.
— Ходімо вечеряти, — почув я голос старшої жінки. — Ти ж, напевне, голодна? Котлети так і не розігріла. Чи ти й не приходила додому після обіду?
— Приходила, — сказала молодша поспішно.
3
Я так і залишився на столі в цій убогій квартирі. З часом її мешканці — Софійка та її мама, яку звали Ольгою, призвичаїлися до мене, тобто, перестали звертати увагу. Жили вони справді бідно. Ольга продавала на базарі пиріжки, її донька перейшла до десятого класу, а по закінченні школи збиралася йти вчитися на перукарку. Втім, була у неї потаємна мрія стати манекенницею і час від часу, як я довідався з розповіді, якою вона поділилася з гостроносим, доволі міцним хлопчиськом, її ровесником, Софійка надсилала світлини на якісь конкурси, не отримуючи звідти жодної відповіді.
— Правда, я дурна і смішна? — спитала вона цього хлопця. — Смішна і невродлива потвора...
Вона заплакала і сказала, що це йому першому в цьому признається, про фотографії. Хлопець, якого звали Олегом, став запевняти, що вона, навпаки, вродлива, дуже вродлива, по-особливому, тільки ці бовдури, котрі сидять по тих дурних журналах і конкурсах, не здатні оцінити цієї особливої натхненної вроди. Він так і сказав — натхненної вроди. І якщо вона погодиться, то він сам її буде фотографувати, в нього це добре виходить. Це можна зробити і тут, і у нього вдома.
— Справді? — спитала Софійка. — Ти вважаєш, що мені треба ще раз спробувати?
Вони ще потім обнімалися і цілувалися. Я ще не знав, що переді мною починає розігруватися те, що можна назвати земною любовною драмою.
Мати ж Софійки, Ольга, як я зрозумів, була колись одружена, мала чоловіка, та він пішов до іншої. Час від часу в цій квартирі Ольга з’являлася з якимось огрядним червонопиким типом, який мені, відверто кажучи, не подобався. Приходили вони, як правило, розпашілі, наче вічно кудись поспішали. І так само поспішаючи, займалися коханням. Звичайно, земним коханням, хоч я й не був певен, що це заняття можна назвати тим високим почуттям, яким, за ідеєю, повинні були наповнюватися ці дві істоти.
Я дивився, як сплітаються у дивний клубок їхні звільнені від того, що називається одягом, тіла, і щось схоже на людський сором пронизувало мене. По суті, в людей зливається лише те, що є ознаками їхньої статі. У нас, емліонів, відбувається повне проникнення тіла в тіло (якщо наші оболонки, наше єство можна назвати тілом), аж до повного злиття, розчинення одне в одному, так, що утворюється на якийсь час з двох єдине тіло (чи єство). Тільки це і є, по суті, справжнім коханням. Яке це було величезне, всеохопне, ні з чим не зрівнянне блаженство, коли я цілком зливався з Елісмір! Ми повністю розчинялися одне в одному, до останньої клітини, останньої краплини речовини, з якої наші єства були створені. Ця нова істота була водночас і моєю коханою Елісмір, і мною, Кінгсмертом, і кимось третім, який (чи яка) був Кінгсмертом-Елісмір одночасно.
Ольга і Валерій зливалися, чомусь завжди поспішаючи, він сопів і важко дихав, вона іноді стогнала і скрикувала, та після цього майже обов’язково, якось начеб ритуально казала, що треба не баритися вдягатися, бо ось-ось може прийти дочка, а вона не хоче, щоб та їх застала.
— Ти ж зачинила двері, — сказав якось Валерій. — І ключ у дверях...
— Усе одно мені соромно, — відповіла Ольга. — Ми ж не зможемо, щоб не відкрити.
— Ну незрозумілі ви, баби, — стиха засміявся Валерій. — І хочеться, й лоскочеться.