Страница 21 из 28
Вона знову крутнулася і стрімко побігла-помчалася до хати. Що з нею? Вона ж казала, що вже не дивиться мультиків...
І раптом я пригадала: син Вікторії Семенівни Богдан — однокласник моєї Іринки. Невже... Невже моя донька, Іруська, мій золотий Ірисик, закохана в цього цибатого і доволі безалаберного, баламутного хлопчиська? Отже, всі мої діти встигли закохатися... І без взаємності?
Сьогодні на уроці я вжила вираз: «У нас, на Трамедіоні...»
Побачила здивування в очах учнів. Поправилася... Вже не пам’ятаю і як.
А після уроків, йдучи додому, подумала, що мені все більше кортить розповісти їм про мою далеку планету. Мою?
Але ж Ієрихар живе в мені.
Її не позбутися.
Не позбутися й пам’яті.
«Ти незабаром станеш бабусею, Світлано Ігорівно, — раптом подумала я. — І внука... Внука назвеш...»
Я гірко всміхнулася. Така дивна думка прийшла до мене далі. І подумала, що досі не спитала, як же звати справжнього батька мого майбутнього внука...
Здається, Наталка все ще не може викинути його із серця.
І ще, здається, я досі до пуття не можу зрозуміти цього світу.
«Світу, в який ти добровільно повернулася», — почула я чийсь голос.
— Оберіхіфоне — покликала я.
Я озирнулася. Вечірнє село блимало вогниками своїх осель. Я вкотре поверталася до однієї з них.
Не знаю чому, але ввечері мене потягло на Млинище, до того великого самотнього дерева.
Я побачила його здалеку. Велике, могутнє, крона схожа на космічний корабель.
Наче великий птах (чи корабель?) дерево летіло над селом. Все ще летіло.
Летіло... Чи не могло злетіти?
Поволі, поволечки я і підійшла до нього. Притулилася до холодної кори. Пахло вологістю, чимсь трохи затхлим. Мені хотілося, щоби таємничим.
Хотілося попросити, щоби дерево (це таки тополя) взяло мене з собою. Але куди, якщо воно, бідолашне, саме не може злетіти?
Так ми й стояли серед засніженого зимового вечора, під холодним пронизливим вітром.
Обоє самотні. Чи троє?
Але ж я не самотня. Я, Світлана...
Я — Ієрихар?
Прийшла Віка. Сказала, що щойно була на Млинищі.
— Нема, подруго, вже твого дерева, — сказала. (Я перед тим розповіла їй про дивну тополю).
Як це нема?
А так... Зрізали. Кажуть, що боялися — когось придавить. Один стовбур до половини стоїть.
Коли Віка пішла, я заплакала. Сльози самі потекли по щоках. Витерла, вийшла на двір. Та за ворітьми вже спинилася.
Вечоріло. Село блимало вогниками.
Я уявляла обрізаний чорний стовбур, що бовванить серед вечора.
Не піду. Не хочу дивитися на свою покалічену сестру.
З хати вибігла Ірочка. Підбігла до мене.
— Куди ти, матусю?
— Нікуди.
Донька заглянула мені в лице.
— Що сталося, мамо?
— Нічого, — сказала я.
— Справді, мамо? — недовірливо перепитала Ірочка.
— Так, моя маленька, — відповіла я. — Справді, нічого.
Приснився Оберіхіфон. Наче стояв на нашому подвір’ї і щось казав до мене. Я не могла розібрати слів. Тільки дивувалася — звідки він тут? Враз на його тілі почало з’являтися обличчя Петра. Він щось теж казав — Оберіхіфон з обличчям Петра, а я не могла зрозуміти.
Нарешті я збагнула, що він закликає мене кудись подивитися.
Я повернула голову й побачила, що на подвір’я заходить стара сива циганка у яскравій барвистій хустці...
Ваза
Повість
1
Треба було якось рятуватися, бо вони ось-ось мали виламати двері. Перед тим, як я піднявся на сьомий поверх цього дев’ятиповерхового будинку, вибору в мене не було. Я кинувся до одних із дверей, третіх зліва. Вибрав їх тому, що, на відміну від сусідніх, вони були оббиті дерматином, отже, могли бути не подвійними і не масивними. Їх треба було відчинити миттєво, бо мої переслідувачі вже бігли десь там, сходами, я чув гупання їхніх підошов. До того ж знав, як вони мчать — перестрибуючи відразу через кілька сходинок. Я притулив долоню до замка і наказав засувці рухатися. Спрацювало! Почув, як поповзло вбік залізо під моєю долонею. Таким же макаром, навіть легше, відчинив і другого замка. Однаково запізно! Я встиг, зачиняючи двері, почути, як перший із переслідувачів вилітає на сходовий майданчик, як кричить:
— Він тут, за цими дверима!
І вони кинулися до дверей. Загупали.
— Кінгсмерте, відчини! Тебе ніщо не врятує!
Звичайно, вони назвали не моє справжнє ім’я, а те, під яким знали як працівника їхньої фірми, доки не викрили. Моє відбилося в тому, що люди називають мозком. У трансформованій частині мого справжнього тіла. Може, вони вважають мене шпигуном їхніх конкурентів? Але ця фраза: «Треба з’ясувати, звідки він прилетів», що вона означає?
— Відчини! Тебе ніщо не врятує!
Авжеж, не врятує, це я знав і без них. У моєму пістолеті не лишилося жодної кулі, навіть єдиної, щоби вистрелити собі у скроню. Тоді я на деякий час втратив би рухомість, кажучи поземному — помер би. У стані земної смерті я перебував би приблизно десять годин, а тоді набув би свого природного вигляду — після того, як у тілі відбулися б необхідні хіміко-біологічні реакції. Мертвого ті, від кого я втікав, напевне б, лишили у цій квартирі, мертвим я їм не потрібен. Мертвий не може розповісти нічого, так принаймні вони міркуватимуть, логіку людей я добре знаю, а надто — тих бандитів, котрі мене переслідують.
Але ж вони мене не вб’ють. Вони мене заберуть із собою, допитуватимуть. Звичайно, я нічого не розповім, бо правди вони не витягнуть з мене жодним катуванням. Правда означала б те, що вони можуть дістатися до захованого серед лісу нашого корабля, а там — мої друзі з екіпажу, найголовніше — там Елісмір. Я не можу собі уявити, як би вони реагували на корабель — злякалися б, спробували б захопити? Та свідомо піддавати будь-якому ризику товаришів по експедиції я не мав права — це пункт п’ятий космічної присяги. Надто Елісмір!
Усе це якимось дивним калейдоскопом промайнуло в моєму умовному мозку за той десяток секунд, доки вони стукали у двері, які я встиг зачинити на замок дотиком тієї ж руки, точніше величезним кількасекундним напруженням волі та магнетичної сили. Але часу в мене все одно не було. Я розумів: втрачати їм нічого, вони підуть на все і ось-ось виламають ці вхідні двері. Але куди? Квартира, судячи з усього, невелика. Я шарпнув двері до кімнати і спинився. Кімната була порожньою: Як, напевно, і вся квартира. Шафа, диван, два крісла, стіл, кілька стільців, телевізор. Вікно і двері, очевидно, на балкон чи лоджію. Може, спробувати вилетіти крізь вікно чи стрибнути з балкона? Я вже підбіг до вікна, коли пригадав (цю інформацію миттєво видав мій мозок-комп’ютер): «У випадку набуття емліоном вигляду іншої істоти функції органів емліона передаються відповідним або схожим органам істоти, або ж відбувається функціональна трансформація». Отже, коли при падінні я пошкоджу чи ще гірше зламаю хребта, нервове трансформативне волокно в моєму тілі емліона може не повністю відновити свою функцію? І я так чи інакше залишуся калікою? Часу на підтвердження чи спростування цього припущення не було. Потрібно було діяти, причому діяти негайно. Двері висаджували.
І тут у моєму мозку сяйнули слова — аварійне перетворення. Це коли не можна швидко набути вигляду емліона. Я міг тимчасово трансформуватися у якийсь із предметів у цій кімнаті, до якого торкнеться мій погляд. Але у що? Шафу? Надто довго відтворюватися, та й не поміститься тут друга шафа. У телевізор, стіл? Стоп, на столі ж стоїть якийсь напівпрозорий предмет із світло-зеленого кришталю. Цей предмет називається ваза, згадав я. Ваза для квітів.
Тієї самої миті, коли мої переслідувачі виламали двері й увірвалися до квартири, на столі стояли дві однакові вази.