Країна гіркої ніжності

Дазою Снігурець вона знову стала у п’ятдесят сьомому. Надія розшукати маму (а раптом жива?) з’явилася незабаром після того, як удочерила Віталію, доньку Матвія Білітюка. Через півроку помер Сталін, а ще через рік почали повертатися ті, хто опинився у Сибіру, Казахстані, на Колимі. Чутки про ці повернення доходили й до їхнього селища. А потім заговорили про реабілітацію. Даза-Люба дізналася, що рідні — сини, дочки, дружини — можуть довідуватися про долю своїх близьких. Але як чинити їй? Вона ж мала зовсім інше ім’я, обдурила закон і державу. Даза боялася, що покарають, що навіть можуть забрати її щебетливе щастя, що стало найріднішим у світі, — Віточку. З того селища вона перебралася до іншого райцентру. Бо теж боялася, що хтось розкаже доньці про те, що вона їй не рідна.

Їй неймовірно пощастило. Якось після роботи Даза, усе ще Любов Лук’янченко, переглядала газету. У замітці про якусь там нараду в Києві наштовхнулася на речення: «На нараді виступив завідуючий відділом ЦК КПУ О. І. Терентьєв». Щось їй нагадувало це прізвище. Когось нагадувало. І раптом Даза стрепенулася. Може… Може, це дядько Сашко, товариш тата по роботі в Києві, в тому наркоматі, наркоматі харчової промисловості? Він, здається був татовим начальником, першим заступником наркома, чи що. Наче блискавка у мозку спалахнули слова… Почуті того пізнього вечора, коли тата забрали… Слова про те, що Сашко Терентьєв по старій дружбі попередив… Попередив про арешт? А отже, міг знати про її батька, справжнього батька, щось більше. А може, й про долю мами… Раптом вона вижила…

З того дня Дазу обсіло й стукало дедалі наполегливіше рішення: вона має знайти, розшукати О. І. Терентьєва, зустрітися з ним. Пересилювала страх, гнала недобрі думки. Будь що буде.

Через три з половиною місяці вона поїхала до Києва. Доглянути Віту попросила колегу по роботі. Цілу дорогу її переслідувало бажання облишити цю затію. Але страх — покарання, втрати доньки, найріднішої тепер істоти на землі, — пересилювало бажання дізнатися про долю батька. А ще більше мами. Мами — нила її душа. Мами Рити…

На Київському вокзалі в довідковому бюро спитала, як добратися до ЦК партії. Жінка за віконцем відповіла, що ЦК знаходиться на вулиці Орджонікідзе, а дістатися туди можна таким-то тролейбусом. До Хрещатика. А там спитає.

— Дякую, — сказала Даза.

— Будь ласка.

Жінка за маленьким віконцем із тріснутим склом у кутку нагнулася, й Даза почула:

— За справедливістю приїхали?

— Не знаю, — сказала Даза.

Один з двох міліціонерів при вході до масивної будівлі ЦК партії сказав, що коли вона хоче потрапити до товариша Терентьєва, то треба записатися на прийом. Хоча, здається, завідувачі відділами прийому не ведуть, тільки раз на місяць секретарі ЦК. Так що нічим допомогти не може. Хіба хай звернеться у бюро перепусток чи у відділ звернень і скарг. Це в будинку через дорогу від ЦК. І спитав:

— Ви член партії?

— Ні, — відповіла Даза.

— Шкода, — сказав міліціонер. — Бо тоді могли б попроситися на прийом як член партії. Членів партії він зобов’язаний приймати. А так… Хіба напишіть листа товаришу Терентьєву. Може, й відповість.

«От і все», — подумала Даза.

І все ж вона вирішила не здаватися. Сказала, що колись її батько працював разом з товаришем Терентьєвим, вони навіть дружили.

— І коли це було?

В очах міліціонера з’явилося щось схоже на цікавість.

— Ще до війни. Але товариш Терентьєв… дядько Сашко… Може знати щось про долю мого батька… Наші сім’ї дружили…

— Дядько Сашко…

Ці слова явно подіяли. Міліціонер підняв трубку телефону.

— Товаришу капітан, тут якась громадянка хоче потрапити в ЦК… Та ні, не буянить… Молода… Та я їй пояснив, що й до чого… Але вона запевняє, що її батько працював разом з товаришем Терентьєвим… Та каже, що навіть сім’ями дружили. Добре, я скажу… Єсть!

І, поклавши трубку, до Дази:

— Зачекайте, зараз до вас вийдуть…

За пару хвилин з’явився, але не міліціонер, а чоловік у цивільному. Звелів іти за собою. У невеличкому кабінеті, за поворотом довгого коридору, з єдиним столом і трьома стільцями, попросив пред’явити документи. Даза знітилася, все ж дістала паспорта.

— Лук’янченко Любов Петрівна, — прочитав чоловік. — Живете у Волинській області?

— Так.

— Як звали вашого батька?

— Роман Васильович Снігурець.

— Он як? Чому ж ви називаєте людину із зовсім іншими даними своїм батьком?

— Він справді був моїм батьком. — Даза раптом відчула, як у неї пересохло в горлі, але разом із тим всередині наче все посвітлішало, виструнчилося, вона й сама вся стала мов натягнута струна. — Я змінила ім’я під час війни. Жила в одної жінки на Полтавщині, от вона й записала мене, — вона вирішила йти ва-банк, будь що буде, — як свою дочку. А мій тато, Роман Васильович Снігурець, працював разом з товаришем Терентьєвим. Я думаю, це можна перевірити.

— І ким працював ваш батько?

— Заступником міністра, вибачте, наркома, здається, харчової промисловості.

— Он як? — Чоловік глянув трохи тепліше й зацікавленіше. — Він був репресований?

— Так. І саме товариш Терентьєв тоді заступився за мого батька.

— Цікаво, цікаво. — Чоловік зі сталево-сірими очима постукав пальцями по столі. — То що ж ви хочете?

— Можливо, товариш Терентьєв щось знає про долю тата. І мами. Я дуже прошу вас… Запитайте його… Він повинен пам’ятати тата…

— Що ж, ми справді зараз запитаємо, — сказав чоловік трохи іронічно й погрозливо водночас.

Потім він взявся за трубку, накрутив диск телефону.

— Приймальня товариша Терентьєва? Доброго дня. Вас турбує помічник чергового по ЦК Лапін. Якщо можна, зв’яжіть мене, будь ласка, з Олександром Івановичем. Так, Терентьєвим, до того ж нестандартна справа. Стосується його. Добре, я почекаю.

Чекати довелося, як здалося Дазі, цілу вічність. Їй захотілося встати і втекти геть звідси. Але куди?

Нарешті наче з далини почула голос:

— Доброго дня, Олександре Івановичу. Лапін, помічник чергового по ЦК. Вибачте, що турбую, але тут одна громадянка запевняє, що ви добре знали її батька. Працювали разом. Його звали Снігурець Роман Васильович. Начебто до війни працював заступником наркома харчової промисловості. Як її звати? Любов…

— Мене звати Даздраперма, — поспішно сказала Даза.

— Що? — Він прикрив рукою трубку. — Як ви сказали?

— Скажіть, що мене звати Даза, — випалила вона.

— Прошу вибачення, — помічник чергового у трубку. — Ця жіночка каже, що насправді її звати Даза. Ім’я нібито таке… Так. Добре. До побачення.

І до Дази вже потеплілим голосом:

— Ви член партії?

— Ні.

— Тоді ось що… Олександр Іванович усе одно вас прийме. Йдіть, будь ласка, в бюро перепусток. Це в будинку через дорогу, там вам випишуть перепустку. За вашим паспортом. З перепусткою повернетесь сюди. Скажете в бюро, що перепустку для вас замовив сам товариш Терентьєв. Я зараз подзвоню в бюро. Пред’явите перепустку міліціонерові при вході. Бажаю успіху.

Даза подякувала і пішла виписувати перепустку. Повернулася. Ще її перевірили на поверсі, де знаходився кабінет товариша Терентьєва. Ще було чекання в просторій приймальні, де вона почувалася маленькою, вдвічі меншою, і зніченою. І нарешті слова жінки років п’ятдесяти з волоссям, зав’язаним у вузол на голові:

— Тепер ви зайдіть. Олександр Іванович чекає.

Олександр Іванович Терентьєв виявився огрядним, масивним чоловіком у сірому блискучому костюмі. Він вийшов з-за також масивного столу їй назустріч. Подивився пильно і раптом обняв, пригорнув.

— Даза. Дазочка… Виросла. Справжня красуня.

Потім була пам’ятна розмова за меншим столиком у кутку кабінету, за чаєм, який принесла секретарка. З печивом, що тануло в роті.

Даза розповідала про перебування в дитбудинку, про воєнні поневіряння, про те, як побоялася вертатися в той будинок. Про повоєнну долю. Вирішила нічого не приховувати. Окрім того, чиєю донькою була дівчинка, яку вона удочерила. Олександр Іванович слухав, не перебиваючи. Потім вона почула слова колишнього друга її тата, після того, як розповіла про свої поневіряння: