Країна гіркої ніжності

Та прощатися довелося. Вітуся дивилася на неї оченятами тривожними й зляканими. Скривилися її губки, й вона пролепетала:

— Ти при… при…

Даза здогадалася — питає, чи вона прийде? Чи ще прийде…

— Аякже, моя рідненька, — сказала вона. — Я обов’язково прийду. — І вже тихіше, швидше до себе, ніж до малої: — Я тебе нікому не віддам.

Однак виявилося, що на шляху задуму, який тепер остаточно визрів, стоять неабиякі перепони. Завідуюча пояснила — неодруженим особам удочеряти дітей не дозволяється. Хіба що, хіба що (тут вона якось пильно чи підозріло глянула на Дазу) за одним винятком.

— Кажіть, — видихнула Даза.

— Якщо є довідка, що в майбутньому така жінка не зможе мати власних дітей.

«Така довідка в мене буде», — вирішила Даза.

Повернувшись до селища, вона другого ж дня заявилася до кабінету головного лікаря. Виклала Платону Олексійовичу, що хоче удочерити дівчинку. Ту саму, яку їй колись, майже три роки тому, підкинули. Вона не стане приховувати: їй для цього потрібна довідка. Довідка про те, що в майбутньому вона не зможе мати дітей.

— А ви справді не можете мати, Любове Петрівно? — Головлікар дивився пронизливо і вивчаюче воднораз, і під тим поглядом Даза-Люба спаленіла.

— Я не знаю. Але я дуже хочу… Хочу, щоб Віта, ця дівчинка, стала моєю донькою.

— Ви, отже, штовхаєте мене на обман, грубе порушення закону?

Голос Платона Олексійовича покрижанів.

— Ви… Вибачте. — Даза готова була провалитися крізь землю перед людиною, котра так її цінувала, ба, майже по-батьківськи любила.

— Ох, Любо ви наша, Петрівно, — сказав головлікар. — Біда з вами, екзальтованими дівчатами…

— Я не екза…

Даза не договорила. Розпач охопив її. Що ж тепер їй робити? Виходу нема…

І тут вона почула:

— Ви справді так хочете… мати… цю дитину?

— Так, — Даза аж вигукнула. — Дуже хочу. — І далі гарячково: — Я клянусь вам, що в майбутньому не матиму своїх дітей.

Після невеликої паузи Платон Олексійович заговорив і сказав, що він, звичайно, розуміє її благородний порив. Але він не радить цього робити.

Даза почула:

— Ви, Любочко Петрівно, я не боюся повторитися, природжений лікар. У вас талант до лікування. На додачу, я б сказав, блискуча лікарська інтуїція. Уже зараз саме лікарська. Вас чекає, я передбачаю, більше того, я певен, неабияке лікарське майбутнє. Можливо, я розмовляю і так от переконую майбутнє світило нашої вітчизняної медицини. Не посміхайтеся. Я вам не лещу, а кажу правду. Я з великим задоволенням наступного року дам вам рекомендацію на вступ до медичного інституту. Хочете — до Львова, а ще ліпше — до столичного. А з дитиною вас туди навряд чи приймуть. А якщо й приймуть, де і як ви там житимете? Заочного ж медичного навчання немає. Ще і ще раз подумайте. Ви молода і перспективна. Вийдете заміж і народите свою доньку. А захочете — дві. Усе. Жодних заперечень. Ідіть і думайте. Хоча що тут думати… Ви ще колись згадаєте слова старого лисого Платона…

Даза думала цілий день і майже безсонну ніч. Тої ночі у темряві їй здалося, що чує легкі дитячі кроки. Хтось підійшов до її ліжка.

— Я тут, Віточко, — прошепотіла Даза.

Вранці вона з невиспаними червоними очима зайшла до Платона Олексійовича.

Ще через місяць з усіма необхідними довідками, навіть про те, що має задовільні житлові умови (головний лікар вибив їй як молодому спеціалісту малесеньку квартирку, хоч і без зручностей), з блискучою характеристикою, поїхала до обласного центру. І був світлий осінній день, коли до кабінету завідуючої будинком дитини привели Віту, а Даза схопила дівчинку на руки, притулила рідне пахуче тільце до грудей і сказала тихо і ніжно, як тільки змогла:

— Вітусю, я твоя мама. Я твоя мама, Вітусю.

18

Даздраперма виїхала з Луцька вранці й за дві з половиною години була вже в центрі району, до якого тепер належали Лучинці. Довелося, правда, чекати півтори години на автостанції, доки не відправилась маршрутка, яка проходила через її колишнє село.

Лучинці вона, звісно, не впізнала. Майже не впізнала. Хоч і мала досі добру зорову пам’ять. Центральна вулиця була заасфальтована. Жодної хати під солом’яною стріхою, а тоді — більшість. Хати геть не ті. Проте чим далі віддалялася від центру села, тим більше нараховувала хат із забитими вікнами, з пустими очницями, без скла.

«Бідне моє село, — подумала. — Моє?»

Ось, здається, і хата, в якій знаходився медпункт. Обкладена цеглою, у ній явно живуть люди. Даза вже знала, що теперішній фельдшерсько-акушерський пункт є в сусідньому більшому селі.

Жінка в тій хаті, що вийшла на її стукіт, подивилася здивовано й насторожено: чого ти хочеш, стара бабо, хай і пристойно вдягнена? Може, яка прохачка чи обманщиця?

Даза пояснила, що вона тут колись працювала. Медсестрою. А потрібна їй тітка Мокрина, котра жила неподалік.

— Мокрина? — перепитала жінка. — Так вона давно померла. Літ уже з тридцять буде.

— А хтось з її родичів є?

— У їхній хаті дочка живе. Десь такого віку, як ви-те, може, трохи молодша.

Даздраперма направилася до хати, на яку вказала жінка.

Стара бабця, котра лежала на ліжку й виглядала змученою, прошамотіла:

— Кажете, маму мою знали? Щось мині казали покійниця, про дохтурку якусь… Дай, Боже, памнять…

Усе ж Даза не дала відчаю обсісти її. У селі досі існувала тепер уже не початкова, а неповна середня школа. Там їй порадили звернутися до колишнього вчителя, котрий написав історію села, яку ніяк не міг видати, бо не міг знайти грошей для цього.

І ось Даза в хаті теж старого, але ще доволі міцного чоловіка. Він називає їй кілька імен місцевих репресованих і колишніх повстанців. Серед них Даза чує знайоме ім’я. Марина. Марина Лащук. Пішла в повстанці вслід за хлопцем з сусіднього села й зникла безвісти.

— А фотографії її у вас нема? — Даза подивилася з надією.

— На жаль, ні, — зітхнув вчитель. — Коли вона в лісі опинилася, емгебісти родину вивезли до Сибіру, трус робили, то всі карточки й забрали. Пропав її слід. Як і багатьох.

«Не пропав», — думає Даза й пригадує, як схожа Віталія на ту жінку в схроні.

Учитель, Дмитро Микитович, радить у райцентрі звернутися до голови місцевого повстанського братства. Називає його ім’я. Разом з незвичною гостею чалапає до свого зятя, котрий за сто гривень погоджується відвезти Дазу до райцентру.

Їй пощастило на другий день, коли після ночівлі в маленькому райцентрівському готелі Даздраперма за допомогою працівниці місцевої адміністрації розшукала голову того братства, сивого як лунь, проте жвавого дідка. Розповіла йому свою історію. Раптом згадала псевдо — Карий. І почула:

— Та вам же Матвій потрібен. Матвій Білітюк.

— Матвій? — У серці Дази прокинулася надія, бо до того все більше огортав відчай, відчуття, що даремно вона, стара баба, вибралася хтозна чого в цю поїздку.

— Так. Років десять тому приїжджав до мене. Ну, а перед тим, давно вже, ще у п’ятдесяті роки, як звільняли нас, тих, хто живий лишився, він, казав, тоже приїжджав… Бо тоді йому не можна було назовсім на Волинь вертатися… То він поселився на Донбасі, на шахті робев. Ну, й навідувався в наші краї. Він сам з Кроток, то за верстов шість од Лучинець. Казав, що в нього дівчина була з того села, з Лучинець. За ним пуйшла, до лісу. Там вроді як і жинелися. І дитя там роделося, у схроні їхньому. А потому десь там на завданнє пушов. У засідку потрапили. Ну, його пораненого і зцапали. Переживав сильно, казав, що жінка там з дитиною осталися. Ну, а як вернувся з Півночі, з Норильська, то з Донбасу став наїжджати. Слід, значиця, шукав їхній. А тая тітка Мокрина, про яку ви-те кажите, й об’яснела йому, що й до чого. Ну, він й мині розказував, що на слід натрапив, тико йому одвітили, що вдочерили, а хто — ни можна було сказати. Він і вас шукав…

— У мене тепер інше ім’я, — сказала Даза.

Авжеж, у неї було інше ім’я.

Поміняла не тільки тому, що хотіла своє, колишнє, яке з батьками зв’язувало, з минулим, рідним, повернути, а й тому, що боялася… Так, боялася. Що її знайдуть, що дочку, з часом усе більш схожу на жінку з лісу, забере той чоловік, її справжній батько. Розшукає, пред’явить права. Передчувала, що вижив? Він, певно, Матвій Білітюк, розшукував медсестру Любу, Любов Петрівну Лук’янченко.