Країна гіркої ніжності

— Бабусю, я хочу тебе завести в одну кав’ярню, — ось як вона сказала. — Мені треба там випити з тобою кави.

— Я стара для кав’ярень. — Бабуся подивилася на неї і щось, певно, вловила. — Але раз треба — то підемо.

Їй було це потрібно. Їй, Олесі. Посидіти в тому кабінетику, в тій кавовій комірчині, де світ обрушився на неї, посидіти саме з бабусею. Саме з бабусею Дазою. Посидіти і поговорити. Про все і ні про що.

Бабуся, проте, сказала:

— Ми зараз вийдемо на вулицю і вже належатимемо їй. Вона вбиратиме нас і крастиме у самих себе.

— Велика крадійка — вулиця, — посміхнулася Олеся.

— Але ми їй не піддамося, — сказала бабуся. — Ми пройдемо її геть усю, а потім вийдемо на більшу вулицю.

Вона помовчала, потім продовжила:

— Знаєш, якщо подумати, Київ не таке вже й велике місто. Я колись подумала й зрозуміла, що з цією думкою легше жити. Але так само легше з іншою: ти розчиняєшся в цьому місті, ти сама по собі, воно тебе не може зловити, отже, ти можеш чинити як завгодно. Так я вже сама вирішила.

«Вона все знає, — подумала Олеся, і все всередині неї похололо. — Знає… Але звідки? І що мені робити? Та раптом вона нічого не знає? — Далі подумала ще химерніше. — Не було ніякої зустрічі у цій кав’ярні. Й ніякої Орловської. Ніякої Людмили. Я заховалася від неї, від них обох з Ярославом посеред міста. І Людмила Орловська теж захована. Від мене. І від Ярослава. Може, їй полегшало після тієї розмови… І вона думає, що я ношу її тягар?»

Бабуся Даза дивилася кудись у простір. Була десь далеко. Може, там, де лежала мама Віта. Якій було зараз так холодно й самотньо, і Олеся не могла її зігріти.

«Я зараз їй скажу, — подумала Олеся. — Про геть усе. Мені тоді полегшає»

І нічого не сказала. Олеся… Олеся боялася.

Вони допили каву і вийшли з кав’ярні.

Ось там вони вийдуть на більшу вулицю. Там, далі, зупинився той автомобіль, та машина.

Там вона дізналася правду, ще одну правду про батька. Який знову її обдурив. Який хотів виправдати себе цим псевдовикраденням.

«Я сильніша за нього», — подумала Олеся.

— Добре, що ти мене витягла на цю посиденьку, — сказала бабуся Даза.

— Посиденьки, — поправила Олеся.

— Ні, посиденьку, — вперто сказала бабуся. — Одну на двох. І не сперечайся… Бо я напилася кави на три безсонні ночі.

Даза здогадалася про стан Олесі. Вона не дарма була гарною медсестрою. Як казали їй не раз, медсестрою з кваліфікацією лікаря.

Вона дивилася на Олесю з ніжністю. Так було і на цвинтарі, й тепер, коли збиралися, щоб вертатися до Києва.

«Ця дівчина єдине, що тримає мене на світі», — подумала Даза. Подумала ще в Києві.

Думка приїхала з нею до Луцька і тепер збиралася, як і вони, назад у дорогу.

Олеся відчинила двері й побачила перед собою старого чоловіка з невеличкою валізою в руці. Старого-старого, старшого, певне, й за бабусю.

— Доброго дня, — привітався він. — Ти Олеся?

— Так, — сказала Олеся. — Доброго дня. А ви?

— А я Матвій, твій дідусь, — сказав чоловік. — Тож ти моя онучка?

— Ой, — зойкнула Олеся — і, вже трохи отямившись: — Заходьте, будь ласка.

Матвій Білітюк зайшов і побачив Дазу, котра витупцяла з кімнати. Сказав просто, з особливою ніжністю:

— Здрастуй, Любо.

— Матвій?

— Як бачиш.

Вимовив:

— Сива голубка.

— Сива. І ти теж…

«Чому Люба?» — подумала Олеся.

Тимчасом Даза і Матвій обнялися. Потім пригорнув і Олесю, яка, тулячись до двох старих людей, подумала, що світ скупий на щастя. Хоч воно і буває.

— Знаєш, мені трохи пізно переслали твою писульку, — сказав Матвій до Дази. — Бо той чоловік, що ти йому оставила, Зенько, вмер. А як мені переслали, то я не міг Стефку, жінку свою, саму оставити. Лежача вона була. Щитай, три роки чи й більше не вставала. Параліч розбив. Усе збирався поїхати, самому кортіло поїхати, самолічно добиратися і до дочки, й до тебе… Тико боявся, що як поїду, то Стефка якраз умре. Стефка моя без мене ніц не могла…Та й доглядати неї ни було кому. Родичі то повмирали, то повиїжджали. Так і задержався. А позавчора минув дев’ятий день, як вона приставилася. То я вчора й вирушив до Львова. А звідтам сьогоднє рано до Луцька.

Він став знову розказувати про свою покійну дружину, про те, як вона любила суниці й чорниці, котрі там, у селі неїному, афинами називають. Уже як нічого їсти не могла, то ягоду їла. Він сам їх збирав, а потому в банках цукром пересипав. То давав жменьку тих ягід, й уже не жувала, а смоктала…

Матвій говорив і говорив, згадував, вертався до розповіді, яку щойно закінчив. Про Стефку свою, про те село в горах…

«Ніби боїться спитати», — раптом подумала Даза.

Уголос промовила:

— Роздягайся і заходь. До хати, як у вас на Поліссі кажуть.

— Ни забула, що в нас кімнату хатою звуть?

— Скидай своє шаламоття, — сказала Даза, голос якої ще більше потеплів.

— Ну… І скину…

Він взявся роздягатися, скидати курточку свою, заточився, й Олеся його підтримала. Він був геть висохлий і легкий.

— Нічого, я міцний, — спробував Матвій усміхнутися.

Даза враз побачила, як молодий чоловік в одязі, пропахлому димом, лісом, листям, травою, махоркою, болотом, заходить до кімнати в сільській хаті, що правила за медпункт.

І як вона йде крізь ліс з дитиною, котру тулить до себе, побачила.

Нарешті Матвій, потупцявши перед порогом, ступив до кімнати. І завмер, бо угледів на столі портрет Віталії — «Портрет з ромашками».

Натужний напіввидих, напівзойк вирвався з його грудей:

— Маринка!..